Збагачувальні фабрики в Буджерру – складові колишнього гірничодобувного комплексу на південному заході італійського острова Сардинія.
В другій половині 1860-х років французька компанія Société Anonyme des Mines de Malfidano почала розробку цинкового родовища Мальфідано, багата руда якого первісно відправлялась споживачам без особливої підготовки. Втім, так не могло тривати довго і в 1878-му для залучення до розробки покладів із меншим вмістом цільового елементу запустили збагачувальну фабрику Буджерру (цей проєкт реалізували спільно зі ще однією французькою компанією Société des Minerais en Sardaign, втім, у 1894-му його одноосібним власником стала Malfidano). Фабрика отримала назву за селищем, що виникло для обслуговування копальні на ділянці між нею та розташованим неподалік морським узбережжям, через створений на якому порт Буджерру вивозили отриманий унаслідок збагачення товарний концентрат.
В 1884 – 1886 роках звели другу збагачувальну фабрику Ламармора, втім, через якийсь конфлікт щодо дозвільних документів ввести її в дію так і не вдалось.
Тим часом в 1886-му на родовищі Мальфідано відкрили найбільше в його історії рудне тіло, а в 1890-му почала роботу збагачувальна фабрика Мальфідано, що, незважаючи на назву, так само знаходилась на узбережжі в Буджерру. Також можливо відзначити, що з 1893-го концентрат відправляли на цинкоплавильний завод, запущений Malfidano на півночі Франції у Нуайель-Годо.
Огляд від 1900 року повідомляв, що фабрики Буджерру та Мальфідано мали пропускну затність у 300 та 450 тонн руди на добу відповідно, при цьому обсяг прийнятої на переробку руди збільшився з 78 тисяч тонн у 1890-му до 233 тисяч тонн у 1899 році. Окрім продукції рудника Мальфідано вони також обслуговували інші копальні району, як то Плану-Сакту (була сполучена із Буджерру транспортним тунелем «Генрі»), Бауедду та Канал-Бінгіас (Canal Bingias). Остання була єдиною, що постачала свинцеву руду, тоді як всі інші працювали з цинком.
В 1929-му на тлі потужної світової економічної кризи комплекс Мальфідано зупинився. Більш стару збагачувальну фабрику Буджерру так більше і не повернули до роботи, тоді як Мальфідано перезапустили в 1935-му, модернізувавши її за рахунок доповнення секцією флотації (причому до 1960-х років відходи флотації скидались прямо у море). На той час у гірничодобувного комплексу був вже новий власник – компанія Pertusola.
В 1956-му на руднику Мальфідано завершилась розробка найбільшого рудного тіла Кайтас, так само добігала завершення й розробка Плану-Сарту. Втім, збагачувальна фабрика Мальфідано продовжувала роботу до 1977-го, обслуговуючи такі копальні, як свинцева Нанні-Фрау та цинкові Су-Зурфуру, Perda s'Oliu, Гуттуру-Пала. Станом на 1970-ті роки пропускна здатність фабрики становила 450 – 500 тонн руди на добу.
Вважається, що починаючи з 1866 року в Буджерру виробили продукції в еквіваленті 1 млн тонн цинку та 0,2 млн тонн свинцю.
Примітки