Копальня Масуа — колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія.
Перші гірничі роботи в районі майбутньої копальні провадили вже наприкінці XVII століття, про що свідчать знайдені шурфи, штольні та печі цього періоду, коли об'єктом розробки був галеніт (мінерал свинцю) з підвищеним вмістом срібла.
У 1863-му права на ділянку Масуа придбала компанія Società Anonima delle Miniere di Montesanto, при цьому 1862-го, ще до отримання концесії, вона взялася будувати свинцеплавильний завод, який міг щорічно переробляти 6 тисяч тонн руди. У підсумку це виробництво працювало до 1890 року та сукупно виплавило 25 тисяч тонн свинцю. У 1872-му умови гірничої ліцензії поширили на видобуток цинку, що дозволило організувати розробку покладів каламіну.
Видобуток вели підземним способом. Вилучену на першому етапі існування копальні руду спочатку збагачували вручну (сортування та просіювання), проте згодом з'явилася механічна збагачувальна фабрика.
У 1911-му на тлі фінансових проблем Montesanto копальню Масуа придбала Società Anonima Miniere di Lanusei, що в 1922-му сама перейшла під контроль бельгійської Vieille Montagne (та за кілька років була поглинута нею).
Традиційними для гірничодобувних підприємств південного сходу Сардинії були логістичні проблеми через скелясте узбережжя, що ускладнювало вивезення продукції. Тривалий час це здійснювали вітрильні човни, які доправляли руду до Карлофорте (на острові Сан-П'єтро біля південно-західного завершення Сардинії) для перевантаження на великі судна. Після переходу рудника до Società Anonima Miniere di Lanusei процес відвантаження удосконалили спорудженням 40-метрового причалу, до якого за допомогою електричного ліфту опускали ящики, розраховані на 1 тонну руди.
Втім, принциповим розв'язанням логістичної проблеми став запуск в 1924 році відвантажувального комплексу Порто-Флавія, який створили дещо західніше від Масуа в районі, де під скелястим узбережжям було достатньо глибоко для підходу суден, а вітрові та хвильові умови зазвичай дозволяли безпечне швартування. У прибережному масиві вирубали розташовані в ряд 9 силосів, здатні вмістити 10 тисяч тонн руди, над та під якими (на рівнях +37 метрів НРМ та +16 метрів НРМ) проходили два тунелі. У верхній тунель потяг на електричній тязі доправляв руду, що ссипалась у силоси (довжина розвантажувальної ділянки становила близько сотні метрів). Далі руда так само під дією тяжіння висипалась на розміщений у нижньому тунелі конвеєр, який забезпечував її передачу до трюмів судна, що ставало під висувну завантажувальну конструкцію. Поява Порто-Флавія з пропускною здатністю 100 тонн на годину дозволила скоротити обробку судна до 2 діб, тоді як у Карлофорте його завантаження займало від тижня (і могло тривати до двох місяців, якщо бурхливе море не дозволяло курсувати вітрильним човнам з рудою).
У 1952-му копальня Масуа отримала сучасну флотаційну збагачувальну фабрику та печі для кальцинування (випалювання) каламіну.
Інфраструктурними потужностями Масуа користувались кілька сусідніх рудників. Так, ще в 1923-му через транспортний тунель Ланузей організували подачу руди з копальні Монтекані, а в 1960-х роках реалізували значно більший проєкт тунелю Орнелла. Останній мав довжину 12 кілометрів та обслуговував копальні Аккуарезі, Монтекані та Небіда, транспортуючи їх продукцію на збагачувальну фабрику Масуа з подальшою відправкою товарного продукту через Порто-Флавіо.
Ще в 1943-му на тлі Другої світової війни, під час якої Бельгія та Італія опинились по різні сторони, рудник передали компанії Società Anonima Piombo E Zinco (SAPEZ) — дочірня структура державної компанії Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI). Такий стан справ зберігся й після поразки Італії, проте Vieille Montagne отримала частину акцій SAPEZ. У 1954-му остання була поглинута AMMI, що також викупила належні бельгійцям акції.
У 1979-му під час чергової реорганізації гірничого сектору Італії, який переживав важкі часи, AMMI була поглинута компанією Societe Azionaria Minerario Metallurgica (Samim) зі складу групи Eni. У 1986-му Eni відокремила металургійний сектор від гірничодобувного та створила для управління останнім Società Italiana Miniere (SIM).
Розпочаті наприкінці 1960-х років реорганізації відображали кризу в сардинській гірничодобувній промисловості, підсумком якої стало закриття Масуа в 1991 році.LAVERIA LAMARMORA, NEBIDA Nuovi scenari tra arte, cultura e natura
Примітки