Холодний крематорій: репортаж із землі Аушвіц () — це мемуари про Голокост Йожефа Дебрецені (1905—1978), псевдонім Йожефа Брунера, журналіста та поета. Книга, написана угорською мовою та вперше була опублікована в Югославії в 1950 році, залишалася маловідомою до 2023 року, коли її було опубліковано англійською та іншими мовами. Критики описали її як приголомшливу та унікальну розповідь про життя в'язня в нацистських концентраційних таборах.
Ця книга відрізняється від інших книг про Голокост тим, що вона була написана невдовзі після війни кваліфікованим спостерігачем, а також своїм неупередженим журналістським підходом. Її порівнювали зі свідченнями про Голокост Елі Візеля, Прімо Леві, Шарлотти Дельбо та Імре Кертеса.
Книга описує умови життя в'язнів у концтаборі: брак їжі, голодування, злидні та процес дегуманізації. Окрему увагу приділено аналізу ієрархії між в'язнями. Назва «Холодний крематорій» стосується бараків для приречених на смерть, у яких автор перебував певний час.
Передісторія Йожеф Дебрецені, угорський єврей, жив у регіоні Воєводина в Югославії. Навесні 1944 року він, його дружина та батьки були серед 400 000 угорських євреїв, депортованих до концентраційного табору Освенцим після вторгнення Німеччини до Угорщини. Дебречені був єдиним, хто вижив з найближчої родини. Його дружина Ленка, батько Фабіан та дружина його батька Сідонія були вбиті. До кінця війни було вбито 560 000 угорських євреїв.
Дебречені був депортований з Югославії до трьох нацистських концентраційних таборів, кожен з яких був гіршим за попередній. У травні 1944 року його разом з іншими в'язнями перевезли у товарному вагоні до Аушвіцу (Освенцим, Польща) з табору для інтернованих у Бачці-Тополі, Воєводина. На момент прибуття в'язні нічого не знали про Аушвіц.
В Аушвіці в'язнів із фізичними вадами, людей похилого віку та тих, хто мав проблеми із зором, відділяли від інших, після чого вони зникали без сліду. Згодом Дебрецені з'ясував, що цих людей убивали у газових камерах, а тіла спалювали. В'язням пропонували обрати дорогу вантажівками, щоб уникнути виснажливого підйому, не повідомляючи, що це означало неминучу смерть.. В Освенцімі в'язнів годували невеликою кількістю ледь їстівної їжі: «темним хлібом, переповненим висівками», а також кінською ковбасою та маргарином, все ретельно розраховане, щоб ледве підтримувати життя протягом короткого періоду часу. В'язні постійно перебували в русі, одягнені у смугасту уніформу та взуті в дерев'яні черевики, які автор описував як «незручні, наче кайдани». Він зазначав, що безперервні страждання та фізичне й психічне виснаження притуплювали його сприйняття. Димар крематорію в Аушвіц-Біркенау постійно викидав дим від спалених тіл, і, за словами автора, „від цього видовища неможливо було сховатися“.
Після короткого, періоду перебування в Освенцімі, Дебрецені разом з іншими в'язнями перевезли товарним вагоном до Арбайтслагер Різе, групи з тринадцяти підтаборів примусової праці концентраційного табору Гросс-Розен, розташованого в Совиних горах у Нижній Сілезії. Підтабори АЛ Різе обслуговували , гігантський підземний будівельний проект нацистської Німеччини між 1943 і 1945 роками. В'язнями були євреї, депортовані з різних куточків Європи. Дебрецені було призначено працювати над будівництвом підземних укріплень, працюючи по чотирнадцять годин на день, оскільки табір ставав все більш переповненим в'язнями, яких присилали з Польщі.
Дебречени перебував у трьох таборах А. Л. Фалькенберг (він же Ейле, у Совіні), А. Л. Фюрстенштайн (замок Ксьонж, у Валбжиху) та А. Л. Дернхау (у Кольцях), який служив одночасно трудовим табором і "лікарнею". Його здоров'я неухильно погіршувалося, і він був ув'язнений у жалюгідних умовах у бараці для вмираючих, «холодному крематорії». В'язні не мали ніякого одягу, були заражені вошами та жили серед екскрементів. „Наші ковдри кишать сріблясто-блискучими колоніями личинок“. Санітарія була відсутня, і „напади діареї вражають деяких чоловіків 20 разів на день“. „У кожного діарея. Звідси жахливі жовті струмки вздовж рядів ліжок“. Як і в попередніх таборах, ієрархія привілейованих в'язнів була розгалуженою, де всі в'язні-функціонери мали владу над життям і життям інших в'язнів.
Зима 1944—1945 років була суворою, з сильними снігами та екстремальними температурами. У нього почалася діарея, і до 20 січня він важив . Завдяки другу, який приносив йому додаткову їжу, він вижив. Згодом він захворів на тиф, але вижив завдяки допомозі табірного лікаря. Радянські війська звільнили табір у травні 1945 року, і він одужав у радянському шпиталі.
Пояснення помилки в глосарії У глосарії (с. 243) англійського перекладу, під словом Гросс-Розен, зазначено, що «Дебречен був ув'язнений у таборі Мюльхаузен [sic] у провінції Ейле, а також у таборах Фюрстенштайн і Дернхау».
Однак, Мюльхаузен був підтабором Бухенвальда. Він був досить далеко (і відрізнявся) від таборів, описаних у книзі, і не так називався табір в Ейле. У тексті книги немає жодних вказівок на те, що Дебрецен коли-небудь перебував у підтаборі Мюльхаузен.
У книзі Дебрецені зазначає, що спершу прибув поїздом на невелику станцію Мюльхаузен, яку він описує як «крихітну одноповерхову станцію, чи радше гауптвахту» (с. 59). Звідти, під наглядом охоронців, яких він називає «нашими новими охоронцями Мюльхаузена» (с. 61), в'язні пішки вирушили до іншого табору. Згодом автор уточнює, що йшлося про табір Ейле.
Однак, Ейле (табір) було лише прізвиськом — офіційна назва табору була А. Л. Фалькенберг. Цей табір розташовувався на хуторі (у селі Людвіковіце-Клодзьке, район гміни Нова Руда, Клодзький повіт) — поблизу села Соколець (нім. Falkenberg).
Усі три табори — АЛ Фалькенберг (він же Ейле, у Совіні), АЛ Фюрстенштайн (замок Ксьонж, у Валбжиху) та АЛ Дернхау (у Кольцях) — були частиною найближчого (як за географічним розташуванням, так і за призначенням) кластера з тринадцяти трудових таборів, відомих як Arbeitslager Riese, які постачали примусову робочу силу (переважно євреїв з Угорщини, Польщі та Греції) для проекту Riese (англійською: гігант), кодової назви гігантського підземного будівельного проекту нацистської Німеччини між 1943 і 1945 роками, розташованого в Совиних горах (німецькою: Eulengebirge; польською: Góry Sowie) у Нижній Сілезії (тодішня провінція Нижня Сілезія ; нині Нижньосілезьке воєводство). Усі табори AL Riese були підтаборами Гросс-Розен (і досить віддаленими від головного табору Гросс-Розен у Рогозниці).
Синопсис На момент депортації Дебрецені вже мав значний досвід роботи журналістом, що дало йому змогу уважно фіксувати події та детально описувати умови життя у таборах «не лише захопливо описати свій особистий досвід, а й пролити на нього неупереджене, аналітичне світло».
Він докладно описує структуру таборів, де серед в'язнів, іноді випадково обраних, формувалася група функціонерів. В Освенцімі Дебрецені зіткнувся з табірною ієрархією, що складалася з ув'язнених, яких нацистські охоронці СС призначали на керівні ролі. Частина капо — в'язнів-наглядачів — працювали у корпораціях, що використовували примусову працю, і їхня форма відображала цю належність. Така «аристократична ієрархія» капо, старших та писарів була втіленням нацистського принципу «розділяй і володарюй», зазначає Дебрецені. Самі німці залишалися здебільшого непомітними, тоді як есесівці та ув'язнені-функціонери часто відзначалися жорстокістю. В'язнів піддають смертельному насильству за незначні або сфабриковані порушення, включаючи побиття палицями, які призводять до смерті. Один офіцер СС, «Піврукий», «стріляє в хорошого робітника просто тому, що він може. „Невелика демонстрація“, — каже він. „Приклад того, як навіть найкращий єврей повинен хрипіти“.
Він також детально описує дегуманізацію в'язнів. У лазні їм кажуть: „Відкрийте свої рила“. Ми дуже добре розуміли: не роти, а рила». Дебрецені призначають номер 33031. «Починаючи з цього часу, це мій номер. Я вже не я, а 33031». Його ім'я зникає, і його номер «стає єдиною відмінною ознакою мого майбутнього існування», яка «закарбовується в мені за лічені хвилини». У розмовах між собою вони називають свої імена в минулому часі. Інший в'язень каже йому: «Мене звали Фаркаш. Доктор Фаркаш». Я теж називаю своє колишнє ім'я. Вперше відтоді, як я тут". «Був — це ключове слово», — зазначив рецензент Jewish Chronicle.
Дебрецені описує табір Гросс-Розен як складову «Країни Аушвіц», де постійно панує голод. У цих умовах зникає «інстинкт огиди», а в'язні безупинно потерпають від голоду й спраги. Дехто з них настільки залежний від тютюну, що готовий відмовитися від своєї харчової пайки, обмінюючи її на крихітну порцію цигарок. У найгірший момент він пише: «Я не бажаю ні життя, ні смерті. Жоден з них нічого не обіцяє».
Протягом усього його перебування в таборах умови погіршувалися і залишалися жахливими навіть після того, як есесівці покинули табір у травні 1945 року. «Холодний крематорій» — це найнижча точка його переживання в таборі. «Знадобився час, щоб звикнути, але щойно я був прийнятий серед цих кричущих, голих, диких людей — я теж став одним із них». Рецензент New York Times назвав його розповідь про перебування там «паноптичним зображенням пекла». В'язні постійно вмирають, а яруси нар розділені річками діареї, яка з часом ставала по коліна. Після того, як його перевезли до кімнати для хворих на тиф, серед його співув'язнених був вмираючий чоловік, відомий як «мурахоїд», який «висовував свій потрісканий білий язик і злизував вошей, що звивалися під ним».
У своїй книзі Дебрецені найсильніше висловлює зневагу й обурення саме щодо ув'язнених-функціонерів. Він не раз підкреслює, що одним із найжорстокіших винаходів нацистів було переконання: «найкращий рабовласник — це раб, якому надали привілейовану позицію». Він описує їх як «убивць, що розмахували кийками, торговців золотом, тих, хто топтав животи з батогами з бичачого прута в руках», які до ув'язнення були покидьками суспільства, «негідниками, дурнями, шлемілями, халтурниками, шахраями, ледарями, неробами».
Завдяки накопиченим статкам, отриманим шляхом торгівлі краденою їжею та золотими зубами, витягнутими з ротів трупів, кожному в'язню-функціонеру вдалося втекти з табору Дернхау, коли його покинули есесівці однієї ночі у травні 1945 року, хоча деяких в інших таборах було негайно вбито. Він також з презирством пише про своїх співкамерників. Навіть після того, як нацисти пішли, він зазначав, що «в цьому початковому пориві захоплення» їжа та турбота «не знаходять шляху до немічних. Прикуті до ліжка тепер ще більш покинуті, а вмираючі падають мертвими ще жалюгідніше, ніж учора», незважаючи на великі запаси «цукру, картоплі та консервів». Коли один звільнений в'язень «притискає палаючу сигару до куточка рота свіжого трупа», Дебрецені пише, що якби у нього була зброя, «я б застрелив цього мерзенного юнака, не замислюючись».
Критичний прийом Оригінальний твір отримав премію Híd Prize, найвищу нагороду для угорськомовної літератури в Югославії, у 1975 році.
Літературний додаток до газети «Таймс» назвав це «сирим і безупинно похмурим свідченням наростаючого жаху та цілковитого приниження».
У статті для The New York Times автор високо оцінив «нюанс, чутливість і текстуру» книги, яка, за його словами, «пронизує тропи, розкриває жахи». Кайзер пише: «Його спостережливість надзвичайна. Все, з чим він стикається в тому, що він називає Країною Аушвіц — робочі місця, казарми, тіла, трупи, голод, перекличка, праця, божевілля, страх, відчай, дивність, надія, жорстокість — передано в жахливо чітких деталях». Кайзер похвалив переклад з угорської мови Пауля Ольхварі як «вишуканий». «Деталі книги настільки точні, що будь-яка критична дистанція руйнується — нічого не очікується, нічого не притупляється кліше. Це настільки безпосереднє зіткнення з жахами таборів, з яким я будь-коли стикався», — пише Кайзер.