Шарло́тта Дельбо (10 серпня 1913 — 1 березня 1985) — французька письменниця, відома переважно зворушливими мемуарами про час перебування в Освенцимі, куди її відправили за участь у Французькому русі Опору.

Біографія

Ранні роки Шарлотта Дельбо народилася у Віньє-сюр-Сен, Ессонн, поблизу Парижа, у 1913 році в сім'ї Шарля Дельбо з французького департаменту Сарт і Ерміні (до шлюбу Мореро), яка переїхала з Італії до Франції у віці 18 років.

У молодості вона тяжіла до театру та політики, вступивши до Французької ліги молодих комуністів у 1932 році. Два роки по тому вона познайомилася й одружилася з Джорджем Дудахом. Пізніше того ж десятиліття вона почала співпрацювати з актором і театральним продюсером Луї Жуве та була з його трупою в Буенос-Айресі, коли війська Вермахту вторглися й окупували Францію в 1940 році.

Вона могла б перечекати й не повертатися, але Філіп Петен, лідер колабораціоністського режиму Віші, створив у 1941 році спеціальні суди для розгляду справ учасників руху опору й один із них засудив до смертної кари її друга, молодого архітектора на ім'я Андре Вуг. «Я не можу бути в безпеці, поки інших гільйотинують» — заявила вона Жуве. — Я не зможу дивитися нікому в очі».

Рух Опору та арешт Шарлотта Дельбо повернулася до Парижа з Дудахом, який уже брав активну участь у русі Опору як кур'єр всесвітньо відомого поета Луї Арагона. Подружжя провело більшу частину тієї зими, друкуючи та розповсюджуючи брошури та інші антинацистські матеріали. Вони стали частиною групи навколо комуністичного філософа Жоржа Політцера та брали активну участь у виданні підпільного журналу «Lettres Françaises».

2 березня 1942 року поліція переслідувала необережного кур'єра до їхньої квартири та заарештувала Джорджа та Шарлотту. Кур'єру вдалося втекти через заднє вікно.

Час у таборах Чоловіка розстріляли вранці 23 травня після того, як подружжю дозволили попрощатися. Дельбо решту року утримували в пересильних таборах поблизу Парижа; потім, 23 січня 1943 року, її та 229 інших француженок, ув'язнених за діяльність Опору, посадили на поїзд до концентраційного табору Освенцим, який став відомим як Конвой 31000. Це був один з небагатьох конвоїв неєврейських в'язнів з Франції до цього табору (більшість з них були відправлені до концентраційного табору Маутхаузен-Гузен або інших таборів для політичних в'язнів) та єдиний конвой жінок. З них повернулися лише 49 осіб; вона пізніше написала про цей досвід у книзі «Le convoi du 24 janvier» (опублікованій англійською як «Конвой до Освенцима»).

Серед інших відомих француженок у цьому конвої були Марі-Клод Вальян-Кутюр'є, дочка редактора журналу Люсьєна Фогеля та активістка комуністичного Опору, яка пізніше свідчила на Нюрнберзькому трибуналі над воєнними злочинцями; Франс Рондо, двоюрідна сестра Андре Жіда; Вітторія «Віва» Добеф, дочка італійського соціалістичного лідера та майбутнього віцепрем'єр-міністра П'єтро Ненні; Сімона Сампе, дочка редактора L'Humanité; Марі «Май» Політцер, дружина соціолога Жоржа Політцера; Аделаїда Отваль, лікарка, яка врятувала багатьох ув'язнених та дала свідчення проти нацистських медичних злочинів; та Елен Соломон-Ланжевен, дочка фізика Поля Ланжевена. Частково завдяки присутності кількох науковиць серед ув'язнених (серед інших були Лор Гате та Мадлен Дешавассін) дехто, включаючи Дельбо, були відібрані для вирощування кок-сагизу та вижили.

Однак більшість жінок у конвої були бідними та неосвіченими, і майже всі вони були комуністками. Одну з них, Даніель Казанову, протягом багатьох років прославлятимуть як комуністичну мученицю та взірець для наслідування. Пізніше Дельбо спростувала значну частину легенди про Казанову. Вона віддала більше шани своїм подругам із робітничого класу, таким як Лулу Тевенен, Крістіан «Сесіль» Чаруа (пізніше одружена з істориком, що пережив Маутхаузен, Хосе Боррасом), Жанетт «Кармен» Серр, Мадлен Дуаре та Сімона «Пупетт» Алізон, багато з них фігурують у її мемуарах.

Жінки перебували в Освенцимі, спочатку в Біркенау, а потім у таборі-супутнику Райско, близько року, перш ніж їх відправили до Равенсбрюка та, нарешті, передали під опіку шведського відділення Міжнародного Червоного Хреста в 1945 році, коли війна наближалася до кінця. Після лікування Дельбо повернулася до Франції.

Після війни Вона написала свою головну роботу, трилогію, опубліковану під назвою «Аушвіц і після» («Ніхто з нас не повернеться», «Марне знання» та «Міра наших днів»), одразу після війни, але відклала публікацію першої частини до 1965 року, щоб витримати випробування часом, через побоювання, що вона не зможе належно відобразити найбільшу трагедію, яку коли-небудь знало людство. Останні томи були опубліковані в 1970 та 1971 роках.

П'єса «Qui Rapportera Ces Paroles?» (Хто нестиме слово?) розповідає про досвід Дельбо в Біркенау.

У наступні роки вона відмовилася від комунізму, як і деякі інші учасники Опору (зокрема, були Девід Руссет та Хорхе Семпрун), під впливом викриття концентраційних таборів у Радянському Союзі.

Втім, її політичні погляди залишалися рішуче лівими: під час Алжирської війни вона опублікувала збірку петицій «Les belles lettres», що протестували проти колоніальної політики Франції. Вона не одружувалась повторно.

Протягом 1960-х вона працювала в Організації Об'єднаних Націй та співпрацювала з Анрі Лефевром, який працював з Політцером до війни.

Померла від раку легень у 1985 році.

Вшанування пам'яті

На її честь названа бібліотека в Парижі: Бібліотека Шарлотти Дельбо.

Літературна робота Хоча більшість публіки мало знає про Дельбо, вона користується великою повагою шанувальників і дослідників літератури Голокосту, її роботи включають до навчальних курсів з цієї теми.

Ця відносна маловідомість частково пов'язана з тим, що її роботи лише нещодавно почали перекладати; а також тому, що канон літератури про Голокост, як правило, зосереджується на таких письменниках, як Анна Франк, Прімо Леві та Елі Візель, які друкувалися набагато довше.

Але саме її техніка стала найбільшою перешкодою, яку довелося подолати. Як і Тадеуш Боровський, ще один неєврей, відправлений до Освенцима за діяльність у русі опору, вона обрала менш зручний спосіб розповіді про свій досвід, ніж більш прямолінійні розповіді Леві та Візеля.

Інґа Клендіннен зазначає, що Дельбо зафіксувала свій «найглибший суб’єктивний досвід», внутрішній монолог, жах і відчай у моменти насильства в таборах. pg. 51-52

Її провідним принципом було, як вона регулярно його описувала, «Essayez de regarder. Essayez pour voir» або, в приблизному перекладі, коли це трапляється як рефрен у її творах, як «Спробуй дивитися. Просто спробуй і побач».

Робота Дельбо вже справила великий вплив на низку дослідників, окрім Хафта та Ламота, таких як Лоуренс Л. Лангер, Ніколь Тетчер, Джеффрі Гартман, Марлен Хайнеманн, Роберт Склут, Калі Тал, Ерін Мей Кларк, Джоан М. Рінгельхайм, Дебараті Саньял та багатьох інших. Феміністки виявляють дедалі більший інтерес до її роботи, хоча Дельбо не ідентифікувала себе як феміністку.

Молитва до живих на прощення їх за те, що вони живі

— Prière aux vivants pour leur pardonner d’être vivants.

Бібліографія

Освенцим і після нього, Видавництво Єльського університету, (1997), Ніхто з нас не повернеться Марні знання Міра наших днів Le convoi de 24 janvier (Convoy to Auschwitz), Північно-східне університетське видавництво, (1997), Хто нестиме слово Les belles lettres Дні та пам'ять

Посилання