Емілі Карр (; 13 грудня 1871 — 2 березня 1945) — канадська художниця і письменниця, натхненна корінними народами північно-західного узбережжя Тихого океану. Одна з перших мисткинь у Канаді, яка прийняла модерністський та постімпресіоністський стильLamoureux (2006). Карр не отримала широкого визнання за свою роботу, поки не змінила тематику зі спадщини корінних народів на пейзажну — зокрема, на лісові сцени. Як письменниця Карр була однією з перших хроніцисток у Британській Колумбії. Канадська енциклопедія описує її як «знакову постать Канади»Canadian Encyclopedia.
Раннє життя
Емілі Карр народилась у Вікторії, Британська Колумбія, в 1871 — році, коли Британська Колумбія приєдналася до Канади, в англійській сім'ї Річарда Карра та Емілі (до шлюбу Сондерс) КаррBC HeritageVancouver Art Gallery. Дім Каррів знаходився на Бірдкейдж-Вок (нині Ґавернмент-Стріт), в районі Джеймс-Бей, недалеко від палацу законодавчих зборів Вікторії, головного міста острова Ванкувер.
Дітей у сім'ї виховували за англійськими традиціями. Її батько вважав, що було логічно жити на острові Ванкувер, в колонії Великої Британії, практикуючи англійські звичаї та зберігаючи британське громадянство. Сімейний будинок був побудований у пишному англійському стилі, з високими стелями, вишуканими ліпними оздобами та світською вітальнеюBraid (2000), p. 13.. Карр навчалася в пресвітеріанських традиціях, з недільними ранковими молитвами та вечірніми читаннями Біблії. Батько загадував щоразу іншій дитині раз на тиждень виголошувати проповідь, і Емілі постійно мала проблеми з цими завданнямиBraid (2000), pp. 15–16..
Її мати померла в 1886 р., а батько — у 1888. Опіка за рештою дітей перейшла на її найстаршу сестру Едіт Карр.
Батько заохочував її мистецькі нахили, але лише в 1890 році, після смерті батьків, Емілі Карр серйозно взялася вивчати мистецтво. Два роки (1890–92) навчалась у художньому інституті Сан-Франциско, перш ніж повернутися до Вікторії. У 1899 році Карр поїхала до Лондона, де навчалась у Вестмінстерській школі мистецтв. Карр також побувала в індіанській місії Нутка в місті Юклулет у 1898 р. Вона також відвідала сільську мистецьку спільноту в Сент-Айвзі (Корнволл), повернувшись до Британської Колумбії в 1905 році. Карр спробувала викладати мистецтво у Ванкувері в «Жіночому мистецькому клубі», який вона провадила не більше місяця — учениці незлюбили її через те, що вона грубо поводилась на заняттях, курила та лаяла їх, через що почали бойкотувати заняттяBraid (2000), pp. 55–56.
Перші роботи про корінних мешканців У 1898 році 27-річна Емілі Карр здійснила першу з кількох мистецьких подорожей до сіл корінних мешканців, де вона робила замальовки та писала картини. Вона зупинилася в селі недалеко від Юклулета на західному узбережжі острова Ванкувер, де мешкали люди племені Нуу-ча-нулт, відомі тоді серед англійців як «нутка». У пізніших спогадах Карр казала, що час перебування в Юклулеті «справив на неї тривале враження». Її інтерес до життя корінних народів був підсилений поїздкою на Аляску дев'ятьма роками пізніше з її сестрою Еліс. У 1912 році Карр здійснила поїздку на пленер до сіл корінних народів до Гайда-Ґваї, річки Верхня Скіна та затоки Алерт-Бей. Навіть після того, як Карр покинула села тихоокеанського північного заходу, вплив місцевих народів на її мистецтво залишився сильним. Карр прийняла індіанське ім'я Клі Вік, вона пізніше обрала його як заголовок одного зі своїх прозових творів.
Робота у Франції Вирішивши глибше зануритись у мистецькі течії нового століття, які бурхливо розвивались, у 1910 році Емілі Карр повернулася до Європи, щоб навчатися в Академії Колароссі в Парижі. На Монпарнасі, разом зі своєю сестрою Еліс, вона познайомилася за рекомендаційним листом з художником-модерністом Гаррі ҐіббомCarr (2005). Переглянувши його роботи, вони з сестрою були вражені та заінтригованіBraid (2000), pp. 61–63. його використанням деформацій та яскравих кольорів; вона писала: «Пейзажі містера Ґібба і натюрморт мене вразили — блискучі, соковиті, чисті. Та проти деформацій його оголених натур щось у мені бунтувало». Знайомство з Ґіббом та вивчення його техніки вплинули на неї та формування її власного стилю живопису; вона прийняла яскраву кольорову палітру, покинувши пастельні кольори, засвоєні раніше під час британського періоду навчанняBraid (2000), p. 66..
Карр зазнала значного впливу постімпресіоністів та фовістів, з якими вона познайомилась та разом навчалась у Франції. Повернувшись додому в 1912 році, вона влаштувала у своїй майстерні виставку 70 акварелей та олійних творів, характерних для її періоду навчання у Франції. Вона була першою художницею, яка показала фовізм у ВанкуверіBaldissera (2015), p. 9..
Повернення до Канади У березні 1912 року Емілі Карр відкрила студію на Західному Бродвеї, 1465, у Ванкувері. Не знайшовши серед місцевої публіки підтримки щодо її радикально нового стилю, сміливої палітри кольорів без деталізації, вона закрила студію та повернулася до Вікторії. Влітку 1912 Карр знову вирушила на північ, до Гайда-Ґваї і річки Скіна, де документувала мистецтво народів гайда, Gitxsan і цімшианів. У поселенні Кумшева, селі Гайда на острові Морсбі, вона написала:
Кумшева така, ніби весь час у мжичці, весь час затуманена мрякою, там листя все висить намокле… ці сильні молоді дерева… проросли довкруги предковічного різьбленого крука, ховаючи його від рвучких вітрів тепер, коли він став старим, трухлявим… пам'ять Кумшеви занурена в велику самотність, вкрита мрякою дощу.
Карр зробила ескізи різьбленого крука, з яких згодом виникла її епохальна картина Великий Крук. Тану, — ще одна картина, натхненна роботами з колекції цієї поїздки, зображує три тотеми на фоні хатин в однойменному селі. Повернувшись на південь, Карр організувала виставку деяких із цих робіт. Вона прочитала ґрунтовну лекцію про відвідані нею поселення місцевих племен, на завершення якої виголосила свою місію:
Я славлю наш чудесний Захід і сподіваюсь залишити по собі деякі свідчення його колишньої примітивної величі. Вони повинні бути для нас, канадців, тим, чим реліквії стародавніх Бритів є для англійців. Ще кілька років — і вони кануть навіки у мовчазне небуття, тому я далі збиратиму мою колекцію, доки вони не пропадуть назавше.
Хоча вона отримала окремі позитивні відгуки на її роботу, навіть щодо нового «французького» стилюShadbolt (1990), p. 40., Карр розуміла, що реакція Ванкувера на її роботу та новий стиль була недостатньо позитивною, щоб підтримати її кар'єру. Про це вона розповідає у своїй книзі «Growing Pains». Вона твердо вирішила покинути викладання і працю у Ванкувері, і в 1913 році повертається до Вікторії, де ще жили декотрі з її сестер.
Протягом наступних 15 років Карр мало малювала. Вона провадила пансіонат, відомий як «Будинок всяких різних». Це було символічною назвою пансіонату, який дав їй вихідний матеріал для її майбутньої книги. Намагаючись забезпечити себе фінансово та обмежена обставинами життя у Вікторії, Карр у цей період написала лише кілька робіт за місцевими мотивами: скелі на Даллас-роуд, дерева в парку Бікон-Гілл. Її власна оцінка того періоду полягала в тому, що вона перестала малювати, що було не зовсім точно, хоча «арт перестав бути головним рушієм її життя».Shadbolt (1990), p. 42.
Ріст визнання З часом робота Емілі Карр привернула увагу кількох впливових та добродійних людей, зокрема Маріуса Барбо, видатного етнолога Національного музею в Оттаві. У свою чергу Барбо переконав Еріка Брауна, директора Національної галереї Канади, відвідати Карр у 1927 р.Shadbolt (1990), p. 52. Браун запропонував Карр виставити її роботи в Національній галереї в рамках виставки про мистецтво аборигенів Західного узбережжя. Карр надіслала 26 олійних картин на схід, разом зі зразками кераміки та ткацтва за взорами корінних народівShadbolt (1990), p. 53.. Експозиція, до якої також увійшли роботи Едвіна Голґейта та А.Й. Джексона, виставлялась у Торонто та Монреалі.
Емілія Карр продовжувала подорожувати наприкінці 1920-х та 1930-х років далеко від Вікторії. Остання її поїздка на північ була влітку 1928 року, коли вона відвідала річки Насс і Скіна, а також Гайда-Ґваї, раніше відомі як Острови королеви Шарлотти. Вона також подорожувала до Френдлі-Ков та північно-східного узбережжя острова Ванкувер, а потім до Лілуета в 1933 році. Визнання її мистецтва постійно зростало, і її роботи виставлялися в Лондоні, Парижі, Вашингтоні, окрузі Колумбія та Амстердамі, а також у великих канадських містах.Breuer & Dodd (1984) Карр мала свою першу персональну виставку на сході Канади в 1935 році в галереї Жіночої художньої асоціації Канади в ТоронтоHolmlund & Youngberg (2003).
Зв'язок із Групою Сімох
Саме на виставці мистецтва аборигенів Західного узбережжя в Національній галереї в 1927 році Карр вперше зустрілася з членами Групи Сімох, на той час найвідомішими сучасними художниками Канади. Лорен Гарріс із Групи надав їй особливо суттєву підтримку: «— Ти одна з нас», — сказав він Карр, вітаючи її в рядах провідних модерністів Канади. Зустріч закінчила художню ізоляцію Карр попередніх 15 років, що стало стимулом до одного з найбільш плідних періодів та створення багатьох її найвизначніших робіт. Завдяки своєму широкому листуванню з Гаррісом Карр також усвідомила і засвоїла північноєвропейський символізм.
Група вплинула на художнє спрямування Карр, і зокрема Лорен Гарріс, — не лише своєю творчістю, але й вірою в теософію. Карр намагалася поєднати ці погляди з власною концепцією богаShadbolt (1990), p. 58.. Недовіра Емілі Карр до інституційної релігії превалює у значній частині її мистецтваWalker (1996), p. 114.. Вона потрапила під вплив теософської ідеї, як і багато художників того часу, і почала формувати нове бачення бога як природи. Вона вела на свій спосіб духовне життя, відкидаючи Церкву як релігійну установу. Писала первісні пейзажі, знайдені в канадській глушині, містично натхненні великим духом.
Вплив північно-західної тихоокеанської школи У 1924 і 1925 роках Емілі Карр брала участь у виставках Північно-західної школи мистецтв у Сіетлі, Вашинґтон. Один з учасників виставки Макс Тобі поїхав відвідати її у Вікторії восени 1928 року і провадив навчальний курс вдосконалення для професійних митців у її студії. Працюючи з Тобі, Карр поглибила своє розуміння сучасного мистецтва, експериментуючи з повною абстракцією та з кубізмом, але все ж не зайшла в цьому аж так далеко, як ТобіVancouver Art Gallery, Modernism and Late Totems Appelhof (1988)
Я не була готова до абстракції. Я прикипіла до землі у її чудових формах — масної, трав'яної й соковитої. Я прагнула чути її голос і її пульс.
Попри те, що Карр висловила власну неприхильність щодо абстракції, Ванкуверська художня галерея, головна кураторка творчості Карр, фіксує в її творчості цього періоду відмову від документального імпульсу та перевагу зосередження на емоційних переживаннях та міфологічному змістові, закладеному в тотемічних різьбах. Вона покинула своє живописання реальності і практикувала постімпресіоністичний стиль на користь створення високостилізованих і абстрагованих геометричних форм.
Зміна фокусу та пізні роки
У 1937 році Карр перенесла серцевий напад, а в 1939 році — ще один, що змусило її переїхати до сестри Еліс, щоб одужати. У 1940 році Карр перенесла серйозний інсульт, а в 1942 році ще один інфаркт. Не маючи більше змоги подорожувати, вона переключила увагу з живопису на письмо. Редакційна допомога приятеля Карр Айри Ділворта, професора англійської мови, дала їй можливість опублікувати її першу книгу, Клі Вік, яка вийшла в 1941 році Того ж року за цей твір Карр була нагороджена премією генерал-губернатора Канади в документальній галузіEmily Carr#NationalHistoricPerson|National Historic PersonGovernor General's Award.