Парламентські вибори у Польщі 1989 року (так звані червневі вибори, вибори до контракту, вибори до контрактного сейму) - парламентські вибори в Польщі, що відбулися 4 і 18 червня 1989 року в результаті та на умовах, узгоджених під час переговорів Круглого столу. У результаті 460 депутатів було обрано до Сейму Польської Народної Республіки та 100 сенаторів до новоствореного Сенату ПНР.

Це були перші частково вільні вибори в історії Польщі після Другої світової війни. Представники недемократичної комуністичної влади Польської Народної Республіки гарантували правлячій "коаліції", включаючи Польську об'єднану робітничу партію та її супутників, заповнити щонайменше 299 (65%) місць у Сеймі. Решта мандатів в кількості 161-го місця (35%) були призначені для безпартійних кандидатів. Боротьба за ці місця та боротьба за всі сенаторські місця (100) мала відкритий та демократичний характер. Представники різних груп демократичної опозиції також мали право подавати заявки, тоді як кандидати відкрито або неформально підтримували владний табір, представники різних соціальних та професійних організацій та незалежні особи змагалися за ці мандати. Вибори закінчилися рішучою перемогою для солідарної опозиції, організованої навколо Громадянського комітету з Лехом Валенсою. Кандидати, яких підтримував Громадський комітет, виграли всі місця для безпартійних, а також вибороли 99 із 100 місць у Сенаті. У той же час табір влади ПНР зазнав поразки, найбільшою поразкою стала поразка майже всіх кандидатів від так званого національного списку, що охоплює більшість лідерів режиму. У результаті червневих виборів Польща стала першою державою Східний блок, в якому представники демократичної опозиції отримали реальний вплив на здійснення влади. Ці вибори вважаються переломним моментом у процесі політичних змін у Польщі, що започаткувало значне прискорення політичної трансформації.

Генеза

Голосування в недемократичній післявоєнній Польщі, яке називали виборами, було регулярним, але мало фасадний характер. Починаючи з 1947 року їх постійним елементом була фальсифікація результатів на користь комуністичної влади, а також відсутність реальної свободи у здійсненні виборчого акту. Владу в країні в цей час здійснювала Комуністична Польська об'єднана робітнича партія, оточена залежними від неї організаціями-сателітами, формально функціонуючи у формі коаліції, що складається з Фронту національної єдності (ФНЄ), а потім Патріотичного руху національного відродження. Офіційні результати проведених на той час «виборів» оголосили нищівну перемогу силового табору майже при повній явці. Наприклад, 98,87% тих, хто отримав право, повинні були брати участь у голосуванні в Сеймі в 1980 році, з яких аж 99,52% мали підтримати кандидатів ФНЄ. Коли в 1985 році було домовлено про заповнення 50 місць з так званого національного списку, окремі кандидати, розміщені в ньому (загалом 50), мали отримати підтримку на рівні 97-98%.

У середині 80-х років почала значно посилюватися економічна криза в країнах Східного блоку, як в СРСР, так і в країнах-супутниках, в тому числі в ПНР. Це було пов’язано з погіршенням настроїв населення, яке влада Польщі невдало намагалася пом’якшити, наприклад, оголосивши амністію в 1986 році, яка звільнила більшість політичних в'язнів. Також у 1986 році Лех Валенса призначив громадську Тимчасову раду Незале́жної самовря́дної професі́йної спі́лки «Солідарність» - очолювану ним незалежну від комуністів профспілку, утворену в 1980 році за серпневими угодами та заборонену в 1981 році. У зв'язку із введенням воєнного стану. Незважаючи на громадську активність, «Солідарність» все ще трактувалася комуністами як незаконна організація. У 1987 році уряд почав просувати так званий другий етап економічної реформи, організовуючи референдум, що містив відносно розпливчасті питання щодо підтримки "програми радикального оздоровлення економіки" та "моделі глибокої демократизації", що закінчилася розгромом табору влади.

1 лютого 1988 року було досягнуто найвище приблизно за шість років зростання цін. 25 квітня розпочалися страйки у Бидгощу. Незабаром по всій країні почали вибухати протести, викликані соціальним невдоволенням викликаним внаслідок постійно погіршення економічної ситуації та поганої політичної ситуації. Поки перші протестувальники вимагали лише підвищення заробітної плати, наступні страйкарі почали проголошувати вимоги відновити звільнених працівників через їх опозиційну діяльність. Незабаром однією з головних вимог стала повторна легалізація «Солідарності». Страйки були несподіванкою як для комуністичної влади, так і для солідарної опозиції, їх наступна хвиля спалахнула 15 серпня 1988 року в силезьких шахтах. Ця ситуація сприяла спробам вступити в переговори з комуністами - така діяльність триває з 20 серпня. 26 серпня міністр внутрішніх справ Чеслав Кіщак з ПОРП висловив готовність вступити в діалог з опозицією. Його перша зустріч з Лехом Валенсою відбулася 31 серпня, після цих переговорів лідер "Солідарності" закликав припинити страйки. Відтоді були проведені подальші зустрічі опозиції з представниками влади.

18 грудня було призначено Громадський комітет при голові Незале́жної самовря́дної професі́йної спі́лки «Солідарність», основу якого складали прихильники компромісних рішень. Ще до його створення, 30 листопада 1988 року, відбулись теледебати між Лехом Валенсою та головою Загальнопольського альянсу профспілок Альфредом Мйодовичем, що зміцнило популярність Леха Валенси в суспільстві. У грудні 1988 року на 10-му Пленумі Центрального комітету Польської об'єднаної робітничої партії партійні активісти прийняли концепцію початку переговорів із "Солідарністю". У січні 1989 року Національний виконавчий комітет «Солідарності» призначив групу координаторів для організації переговорів. Консультації круглого столу з представниками церков тривали з 6 лютого по 5 квітня 1989 року.

В результаті було прийнято низку рішень в окремих сферах, включаючи зміни до виборчої системи та проведенню нових парламентських виборів, призначення посади Президента ПНР та ліквідацію Державної Ради, створення Сенату ПНР. Було домовлено, що 65% місць у Сеймі припадає на представників Польська об'єднана робітнича партія, Об'єднана народна партія, Демократична партія та конфесійних християнських провладних партій, тоді як лише кандидати, що не є партіями, матимуть право претендувати на решту 35%. Однак вибори до Сенату мали бути повністю вільними.

Реалізовуючи договори Круглого столу, 7 квітня 1989 року Сейм Польської Народної Республіки вніс зміни в Конституцію Польської Народної Республіки. Того ж дня прийняв виборчі положення для сейму Польської Народної Республіки та для Сенату Польської Народної Республіки. 13 квітня 1989 року Державна рада прийняла постанову про наказ про вибори до обох палат парламенту на 4 червня 1989 року, визначивши 18 червня 1989 року дату другого голосування. Таким чином, були скасовані положення попереднього закону про виборче законодавство від травня 1985 року, згідно з яким вибори до Сейму ПНР 10-го терміну повинні відбуватися між жовтнем та груднем 1989 року (протягом двох місяців після 12 жовтня 1989 року, коли мала минути 9-а каденція).

17 квітня Верховний Суд знову зареєстрував «Солідарність», а 20 квітня - також «Солідарність» окремих фермерів. 13 квітня 1989 року Державна рада ухвалила резолюцію про призначення 21-членної Національної виборчої комісії, до складу якої також входили представники Громадянського комітету. Як наслідок, НВК, відповідальна за технічну організацію виборів, стала зрештою першим державним органом у Польщі з плюралістичним складом членів. Головою комісії був президент Конституційного трибуналу - Альфонс Клафковський.

Виборчий кодекс + Розподіл депутатських місць Групування Округи Нац. виб.сп. Разом % Польська об'єднана робітнича партія 156 17 173 37.6 Об'єднана народна партія 67 9 76 16.5 Демократична партія 24 3 27 5.9 Товариство "Пакс" 7 3 10 2.2 Християнсько-суспільна Унія 6 2 8 1.7 Польський католицько-соціальний союз 4 1 5 1.1 Коаліція 264 35 299 65.0 Безпартійні 161 0 161 35,0 Разом 425 35 460 100

Загальні правила виборів до Сейму Польської Народної Республіки Новий виборчий закон польського сейму враховував принципи універсальності, рівності, прямоти та секретності голосуванняZgodnie z art. 2 ust. 1 oraz art. 4–6 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. Він передбачав, що депутати обираються за виборчими округами та за національним виборчим списком. Виборчий округ мав охоплювати воєводство або його частину, залежно від населення обиралося від двох до п’яти депутатівZgodnie z art. 9 ust. 1, art. 10–11 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. Виборець робив окремий вибір на кожне з двох, трьох, чотирьох чи п’яти місць у своєму виборчому окрузі, при цьому за кожний мандат (із заздалегідь визначеною метою) боролася інша група кандидатів, розміщена на окремому бюлетені . Закон про вибори, безпосередньо посилаючись на висновки Круглого столу, залишив його на Державній раді для визначення меж виборчих округів, кількості обраних у них депутатів та мети кожного з місць. Однак наказував він присвоїти принаймні один мандат безпартійним кандидатам у кожному виборчому окрузіZgodnie z art. 39 ust. 1 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL..

Право пропонувати кандидатів у депутати було надано вищим та провінційним органам коаліційних організацій, тобто підписантам Патріотичного руху за національне відродження (представникам Польської об'єднаної робітничої партії, Об'єднаного народної партії, Демократичної партії, Товариства "Пакс", Християнсько-соціального союзу та Польського католицько-соціального союзу). Крім того, повноваження такі отримали вищі та воєвудські органи влади соціальних та професійних організацій загальнодержавного охоплення, що підтверджують зголошення щонайменше 3 000 підписів виборців, а також групи не менше 3000 виборців з даного округуZgodnie z art. 41 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. Законодавчий проект викликав сумніви щодо можливості висування кандидатів через кооперативні організації. Національна виборча комісія відкинула цю можливість під час голосування ще на етапі реєстрації, що призвело до численних виборчих протестів. З іншого боку, виборчі комісії зобов’язані були зареєструвати всіх членів урядових груп, які, незважаючи на відсутність офіційної підтримки зі сторони їх утворення, отримали підтримку відповідної організації або зібрали необхідну кількість підписів.

Голосування проходило між 6:00 та 22:00 (як на виборах до Сенату)Zgodnie z art. 56 ust. 1 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. Для того, щоб віддати дійсний голос за певного кандидата у виборчому окрузі, решта осіб повинна була бути усунена (вилучення всіх кандидатів також означало, що було проведено дійсне голосування)Zgodnie z art. 65 ust. 1 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. Обраним на посаду посла в межах даного мандату ставав той кандидат, який отримував більше ніж половину дійсних голосівZgodnie z art. 78 ust. 3 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. У випадку недостатнього отримання такої більшості, передбачено повторне голосування за участі двох кандидатів з по порядку найбільшою кількістю голосів (або більшої кількості кандидатів у разі проблем із визначенням черговості)Zgodnie z art. 78 ust. 4 i 5 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL.. У другому турі на посаду посла обирався кандидат, який отримував більшу кількість голосів від свого конкурента (вже без вимоги отримати абсолютну більшість дійсних голосів)Zgodnie z art. 83 ust. 2 pkt. 4 ordynacji wyborczej do Sejmu PRL..

Національний виборчий список