Лех Вале́нса (; 29 вересня 1943, Попово, Поморське воєводство, Ліпновський повіт, німецька окупаційна зона у Польщі) — польський політик, дисидент і лауреат Нобелівської премії миру, Президент Польщі (1990—1995). Після президентських виборів 1990, став першим демократично обраним президентом Польщі з 1926 та першим президентом обраним прямими виборами.
За професією — електрик. Співзасновник і перший керівник профспілки «Солідарність» у 1980-х роках, очолив успішну продемократичну боротьбу, яка в 1989 році поклала кінець комуністичному правлінню в Польщі та ознаменувала кінець холодної війни.. Людина року тижневика «Time» (1981), лауреат Нобелівської премії миру (1983).
Працюючи на Ленінській верфі (нині Гданська верф), Валенса, електрик за фахом, став профспілковим активістом, за що зазнав утисків з боку уряду, був поставлений під нагляд, звільнений у 1976 році та кілька разів заарештований. У серпні 1980 року він відіграв ключову роль у політичних переговорах, що призвели до укладення історичної Гданської угоди між страйкуючими робітниками та урядом. Він був одним із засновників профспілки «Солідарність», чисельність членів якої зросла до понад десяти мільйонів.
Після введення в Польщі воєнного стану та заборони руху «Солідарність» Валенсу знову заарештували. Після звільнення з-під варти він продовжив свою громадську діяльність і відіграв провідну роль у досягненні Угоди за «Круглим столом», що призвело до проведення частково вільних парламентських виборів у Польщі 1989 року та формування уряду на чолі з «Солідарністю». Він очолював перехід Польщі від марксистсько-ленінського державного соціалізму до ринкової ліберальної демократії, але його активна роль у польській політиці зменшилася після того, як він з невеликим відривом програв президентські вибори 1995 року. У 1995 році він заснував Інститут Леха Валенси.
З 1980 року Валенса отримав сотні премій, нагород та відзнак від різних країн та організацій у всьому світі. Він був названий «Людиною року» за версією журналу «Тайм» (1981) та одним із 100 найважливіших людей 20 століття за версією «Тайм» (1999). Він отримав понад сорок почесних ступенів, зокрема від Гарвардського університету, Фордхемського університету та Колумбійського університету, а також десятки найвищих державних нагород, зокрема Президентську медаль свободи, Великий хрест ордена Бані та Великий хрест французького ордена Почесного легіону. У 1989 році Валенса став першим іноземцем, який не є главою держави, що виступив на спільному засіданні Конгресу США. З 2004 року його ім'ям названо аеропорт Леха Валенси в Гданську.
Життєпис Народився 29 вересня 1943 року на території анексованого нацистською Німеччиною Поморського воєводства. Батько — Болеслав Валенса (1908—1945), тесляр; мати — Фелікса Каменська (1916—1975), домогосподарка.
У 1961 році закінчив професійно-технічне училище в Ліпно. З 1963 по 1965 рік проходив військову службу в Кошаліні, отримав чин капрала.
З 1967 року — електрик на Гданській корабельні імені Леніна, у 1970 році активно включився у профспілковий та протестний рух.
У грудні 1970 року — один із керівників страйку, інспектор з соціальної роботи Спілки металістів. Брав участь у переговорах працівників корабельні Гданська з першим секретарем ЦК Комуністичної партії Польщі Едвардом Ґереком.
У 1976 році був звільнений з роботи за публічну критику офіційних, провладних профспілок. З 1978 року почав брати участь у діяльності вільних профспілок. Він був членом редакційної ради газети «Прибережний робітник» — спільно з Комітетом суспільного самозахисту NRA.
У 70-ті роки був допитаний і затриманий співробітниками тоталітарних спецслужб.
«Солідарність»
Ще на початку своєї кар'єри Валенса цікавився проблемами робітників; у 1968 році він закликав колег з верфі бойкотувати офіційні мітинги, на яких засуджували нещодавні студентські страйки. Він був харизматичним лідером, який допоміг організувати нелегальні протести 1970 року на Гданській верфі, коли робітники протестували проти урядового указу про підвищення цін на продукти харчування, і його розглядали на посаду голови страйкового комітету. Результат страйків, під час яких загинуло понад 30 робітників, зміцнив переконання Валенси щодо необхідності змін. У червні 1976 року Валенса втратив роботу на Гданській верфі через свою постійну участь у нелегальних профспілках, страйках та кампанії вшанування пам'яті жертв протестів 1970 року.. Після цього він працював електриком у кількох інших компаніях, але його активізм призводив до постійних звільнень, і він тривалий час залишався без роботи. Валенса та його родина перебували під постійним наглядом польської таємної поліції; його домівка та робоче місце завжди були прослуховувані. Протягом наступних кількох років його кілька разів заарештовували за участь у дисидентській діяльності.
Валенса тісно співпрацював із Комітетом захисту робітників (KOR) — організацією, що виникла з метою надання допомоги заарештованим після страйків 1976 року та їхнім сім’ям. У червні 1978 року він став активістом підпільних «Вільних профспілок узбережжя» (Wolne Związki Zawodowe Wybrzeża). 14 серпня 1980 року чергове підвищення цін на продукти харчування призвело до страйку на Ленінському суднобудівному заводі в Гданську, одним із ініціаторів якого був Валенса. Валенса переліз через огорожу заводу і швидко став одним із лідерів страйку. Цей страйк надихнув інші подібні страйки в Гданську, які потім поширилися по всій Польщі. Валенса очолив Міжпідприємницький страйковий комітет, координуючи робітників у Гданську та на 20 інших заводах у регіоні. 31 серпня уряд, представлений Мечиславом Ягельським, підписав угоду (Гданську угоду) зі Страйковим координаційним комітетом. Валенса підписав угоду величезним пером, що транслювали телеканали по всьому світу. Угода надала робітникам суднобудівного заводу імені Леніна право на страйк і дозволила їм утворити незалежну профспілку. Координаційний комітет страйку легалізував себе як Національний координаційний комітет вільної профспілки «Солідарність», а Валенсу було обрано головою комітету.
Профспілка «Солідарність» швидко розросталася і зрештою налічувала понад 10 мільйонів членів — більше чверті населення Польщі. Роль Валенси у страйку, переговорах та новоствореній незалежній профспілці принесла йому славу на міжнародній арені.
Звільнення Валенси за активну профспілкову діяльність на тлі зростання цін та браку основних видів продовольства у Польщі призвели в 1980 та 1981 роках до страйків, які викликали широку підтримку «Солідарності». Профспілка стала речником робітників у різноманітних шарах суспільства, що змусило уряд піти на низку поступок, зокрема надання робітникам права на вільне об'єднання в профспілки.
10 березня 1981 року завдяки знайомству зі своїм колишнім начальником у війську Валенса вперше зустрівся з Войцехом Ярузельським в офісній будівлі Ради міністрів, і ця зустріч тривала три години. Під час зустрічі Ярузельський і Валенса дійшли згоди, що для вирішення проблем Польщі необхідна взаємна довіра. Валенса сказав: «Не так, що ім'я соціалізму погане. Лише деякі люди зіпсували ім'я соціалізму». Він також висловив скарги та критику на адресу уряду. Ярузельський поінформував Валенсу про майбутні військові навчання Варшавського договору з 16 по 25 березня, сподіваючись, що той допоможе підтримувати громадський порядок та уникнути антирадянських висловлювань. Ярузельський також нагадав Валенсі, що «Солідарність» використовувала іноземні кошти. Валенса пожартував: «Ми не мусимо брати лише долари. Ми можемо брати кукурудзу, добрива, все підійде. Я раніше казав пану Кані, що братиму все у ворога. Чим більше, тим краще, доки ворог не буде повністю ослаблений».
Валенса обіймав цю посаду до 13 грудня 1981 року, коли генерал Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан. Валенсу та багатьох інших лідерів і активістів «Солідарності» заарештували; він перебував у в’язниці протягом 11 місяців, до 14 листопада 1982 року, у Хилицях, Отвоцьку та Арламові — східних містах поблизу радянського кордону. 8 жовтня 1982 року «Солідарність» була заборонена. У 1983 році Валенса подав заяву на повернення на Гданську верф як електрик. Того ж року йому було присуджено Нобелівську премію миру. Він не зміг прийняти її особисто, побоюючись, що польський уряд не дозволить йому повернутися до країни. Нагороду від його імені прийняла його дружина Данута.
До середини 1980-х років Валенса продовжував підпільну діяльність, пов’язану з «Солідарністю». На кожному номері провідного підпільного тижневика «Tygodnik Mazowsze» друкувався його девіз: «Солідарність не можна розділити чи знищити»Timothy Garton Ash, "Poland After Solidarity," The New York Review of Books, vol. 38, no. 11 (13 June 1991).. Після амністії активістів «Солідарності» 1986 року. 30 вересня 1986 року під головуванням Валенси була заснована Тимчасова Рада «Солідарності» (Tymczasowa Rada NSZZ Solidarność) — першої відкрито легальної структури «Солідарності» з часу оголошення воєнного стану. 25 жовтня 1987 року група активістів сформувала Національний виконавчий комітет «Солідарності». Ця структура консолідувала ту частину опозиції, котра була готова до перемовин з урядом. Водночас багато активістів стояли на позиціях «Солідарності у боротьбі» та виступали за безкомпромісну боротьбу з режимом. З 1987 по 1990 рік він організовував і очолював напівнелегальний Тимчасовий виконавчий комітет профспілки «Солідарність». У середині 1988 року він ініціював страйки з припиненням роботи на Гданській верфі Wałęsa Lech , Encyklopedia WIEM. У 1980-х роках його часто доставляли на допити до польської таємної поліції — Служби безпеки. У багатьох з цих випадків Данута — яка була ще більшою антикомуністкою, ніж її чоловік — відкрито глузувала з агентів Служби безпеки, коли ті забирали Леха.
Внаслідок масового страйкового руху навесні-влітку 1988 року керівництво Польщі було змушено узяти курс на компроміс з «Солідарністю». 25 серпня 1988 року міністр внутрішніх справ Чеслав Кіщак зустрівся з Валенсою в присутності представника польського єпископату абата Алоїзія Оршуліка.
Після кількох місяців страйків і політичних дискусій, на завершення 10-го пленуму Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП, Польська комуністична партія), уряд погодився розпочати переговори за «Круглим столом», які тривали з лютого по квітень 1989 року. Валенса був неофіційним лідером неурядової сторони на цих переговорах. Під час переговорів він подорожував Польщею, виголошуючи промови на підтримку переговорів. Валенса грав провідну роль в перемовинах з урядом в 1988 (бесіди в Магдаленці) та 1989 роках (Круглий стіл). . Наприкінці переговорів уряд підписав угоду про відновлення профспілки «Солідарність» та проведення напіввільних виборів до польського парламенту; відповідно до Угоди за «Круглим столом», лише члени Комуністичної партії та її союзники могли претендувати на 65 відсотків місць у нижній палаті, Сеймі"Half-free and far from easy: Poland's election", The Economist, 27 May 1989.Lewis Pauk, "Non-Competitive Elections and Regime Change: Poland 1989," Parliamentary Affairs, 1990, 43: 90–107..