В історії альпінізму відзначалися два типи рекордів висоти сходження. Власне світовий рекорд висоти сходження () відмічав будь-яку точку на поверхні Землі з найбільшою висотою над рівнем моря, яку вдавалося досягти (незалежно від того, чи є ця точка вершиною якої-небудь гори або ні). А світовий рекорд висоти вершини () — вужче поняття — означав висоту над рівнем моря саме вершини гори, на яку вдавалося здійснити успішне сходження. Найчастіше ці терміни використовуються стосовно історії альпінізму в Гімалаях і Каракорумі, хоча, за даними сучасних досліджень, історично перші рекорди висоти сходження були встановлені в Андах, а завойовники Гімалаїв перевершили їх тільки в XX столітті.
У першій половині XX століття і рекорди висоти сходження, і рекорди висоти вершини постійно оновлювалися — до 29 травня 1953 року, коли було здійснено перше підтверджене успішне сходження на вершину Джомолунгми і встановлений абсолютний рекорд в обох номінаціях; перевершити його вже неможливо з огляду на відсутність на Землі вищих гір.
XIX століття і раніше
Європейські географічні дослідження Гімалаїв почалися в XIX столітті; першими відомими людьми, що ступили в цей регіон, стали геодезисти — учасники Великого тригонометричного дослідження. У 1850-х і 1860-х роках вони, проводячи топозйомку, підкорили десятки піків вище 6100 м над рівнем моря, і декілька вершин, що перевищують 6400 м. За наявними відомостями, в ті часи це була найбільша висота над рівнем моря, на яку коли-небудь сходила людина.
Проте подальші археологічні дослідження показали неправильність таких уявлень. На вершині вулкану Льюльяйльяко, на висоті 6739 м над рівнем моря було виявлено муміфіковані тіла трьох дітей, що датуються приблизно 1500 р. н. е.: це виявилися жертвопринесення інківSale and Cleare. — Р. 21.. Чи сходили древні інки на найвищі вершини Анд, достовірно невідомо: цьому немає прямих доказів. Але на вершинному гребені гори Аконкагуа був знайдений скелет гуанако. Навряд чи ця тварина могла сама зайти в таке місце: її явно привели туди люди, і не можна виключати, що першосходження на найвищу вершину Америки (6962 м н.р.м.) було здійснено не в 1897 році, а набагато раніше, ще в доколумбові часи.
В той же час, яки в Гімалаях були помічені на висоті до 6100 м над рівнем моря, а літня снігова лінія може доходити до 6500 м. Представляється цілком реальним, що місцеві жителі могли підніматися до цих висот у пошуках дичини на полюванні, а у пошуках нових торгових шляхів — ще вище. Але гімалайці не селилися на такій висоті, і ніщо не свідчить про те, що вони робили спроби сходжень на вершини своїх гір до приходу європейців.Sale and Cleare. — Р. 21-22.
Багато ранніх заяв про світові рекорди висоти сходження можна поставити під сумнів тому, що геодезичні і географічні дослідження важкодоступних високогірних місцевостей в ті часи були ще недостатніми; багато висот над рівнем моря було виміряно неточно або помилково, і було виправлено подальшими експедиціями. Наприклад, в 1862 році один «халасі» (індійський асистент Великого тригонометричного дослідження) піднявся на вершину гори Шілла — найвищу точку Гімачал-Прадеша. Тоді її виміряна висота над рівнем моря складала понад 7000 м, але це виявилося помилкою: нові виміри показали, що ця висота — 6111 м н.р.м.Sale and Cleare. — Р. 22. Через три роки , який також брав участь у Великому тригонометричному дослідженні, заявив, що піднявся до висоти 7284 м над рівнем моря під час свого незаконного походу на територію Китаю — проте гора, яку він підкорив, виявилася заввишки лише 6710 м.
Семитисячники
Геодезисти сходили на вершини гір не заради самого сходження, а тому, що це допомагало проводити топозйомку великої території, що знаходиться в прямій видимості з вершин, перевалів і інших височин. Першими «чистими альпіністами» в Гімалаях в 1883 році стали англійський барристер і двоє швейцарців: власник готелю Еміль Босс (Emil Boss) і гірський провідник Ульріх Кауффманн (Ulrich Kauffmann). Роком раніше Грем здійснив першосходження на , а Босс і Кауффман приблизно в той же час — на гору Кука (Аоракі) в Новій Зеландії. Ці ж альпіністи заявляли про те, що їм вдалося зійти на Чангабанг (6864 м); а також майже піднялися на Дунагірі (була досягнута висота близько 6900 м н.р.м. і на східну вершину гори Кабру (7338 м; до вершини не дійшли близько 9 м по вертикалі) — але ці досягнення не безперечні. При тому немає підстав звинувачувати Грема, Босса та Кауффманна в умисному обмані — швидше за все, вони самі були введені в оману топографічними картами дуже низької якості, що були у них, по яких іноді важко було визначити, на яку гору насправді піднімаєшся. Також у них не було досить точних геодезичних інструментів для вимірювання висоти над рівнем моря і відносної висоти, тому першопроходці високих Гімалаїв могли визначати висоти на око або навіть видавати бажану висоту за дійсну.Sale and Cleare. — Р. 23 Зокрема, їхній опис Чангабанга настільки відрізнявся від реальної гори, що викликав сумнів майже відразу, а в 1955 році вже ніким не сприймався серйозно Reprinted 1987 by Diadem Books, ISBN 978-0-906371-91-6.
А сходження цієї ж команди на східну вершину Кабру було знехтуване не так швидко, тому що їхні описи видів на Джомолунгму, які відкриваються з тієї вершини, здавалися дуже переконливими. Проте, саме сходження було описане Гремом недостатньо чітко, а заявлена швидкість сходження і відсутність істотних проявів висотної хвороби говорять, швидше, про те, що замість Кабру вони насправді підкорили інший, менш високий пік в тих же місцях.Mason. — Р. 94-95
В той же час, в подальші роки ряд альпіністів — , , , Карл Рубенсон (Carl Rubenson), і, пізніше, Уолт Ансуорт — підтримували заяви Грема, Боса і Кауффманна і вважали їх сходження реальними, а не цілком певні описи місцевості пояснювали тим, що якщо людина захоплена саме альпінізмом, а не науковими дослідженнями, то для нього важливіше потрапити на вершину, ніж зробити максимально точні виміри і написати детальний достовірний звіт. Нині, коли вже вдалося піднятися на вершину Джомолунгми без кисневих балонів за один день, висотні сходження Грема, Боса і Кауффманна представляються здійсненними. В 2009 році в була опублікована палка стаття Віллі Бласера (Willy Blaser) і Гліна Хьюза (Glyn Hughes), в якій автори відстоювали дійсність тих перших гімалайських сходжень, а також стверджували, що критичне ставлення Грема і Боса до карт Гархвальских Гімалаїв привело до багаторічної ворожнечіWilly Blaser and Glyn Hughes, Kabru 1883, a reassessment , The Alpine Journal 2009, p. 209.
Якщо Грем, Бос і Кауффманн насправді були на східній вершині Кабру в 1883 році — це стало найбільшим з їхніх альпіністських досягнень: світовий рекорд висоти сходження, який подальші двадцять шість років нікому не вдавалося перевершити.
Так або інакше, наступну заявку на такий світовий рекорд було зроблено через дев'ять років у зв'язку з його експедицією в Каракорум в 1892 році. Спільно з Маттіасом Цурбріггеном і Чарльзом Брюсом, Конвей зробив спробу сходження на Балторо-Кангрі, і 25 серпня досяг неголовної вершини, яку він назвав Піонерським Піком (). Барометр показав висоту в 22600 футів (6900 м), і Конвей округлив її до 23000 футів (понад 7000 м). Проте, за даними подальших, точніших вимірів, висота Піонерського Піку складає всього 6501 метр над рівнем моря.
14 січня 1897 року Матіас Цурбрігген здійснив перше задокументоване сходження на вершину Аконкагуа (6962 м). Якщо не враховувати спірні сходження Боса і Грема, це стало світовим рекордом — і висоти, і вершини.Sale and Cleare. — Р. 24
Минуло ще декілька років, перш ніж рубіж в 7000 метрів над рівнем моря був достовірно здоланий. У липні 1905 року альпініст , гірські провідники з Курмайора Генрі Брокерел і , а також шість місцевих носильників, зробили спробу сходження на пік Гурла-МандхатаT.G. Longstaff, An attempt to climb Gurla Mandhata, Chapter 8 in Western Tibet and the British borderland, Edward Arnold Publisher, London 1906.. Дійти до вершини їм не вдалося, але досягнута висота над рівнем моря склала, за різними даними, від 7000 до 7300 метрівMason. — Р. 115; це вище, ніж вершина Аконкагуа.
У 1907 році Лонгстафф з тими ж провідниками — братами Бокерел — повернувся в Гімалаї і очолив експедицію на Нандадеві, проте і тут не зміг дістатися до головної вершини через «кільце» гірських піків, що оточували її; замість цього 12 червня відбулося сходження на Трисул. Висота вершини цієї гори — 7120 м н.р.м. — вже була точно відома, і це сходження ніким не заперечувалося — таким чином, воно стало новим достовірним рекордом і висоти сходження, і висоти вершиниMason. — Р. 117.
Рекорд висоти сходження (але не вершини) був побитий через декілька місяців: 20 жовтня 1907 р., коли норвежці Карл Рубенсон і Монрад Аас (Monrad Aas) виявилися всього на 50 м нижче східної вершини Кабру (7338 м); відмітно, що Карл Рубенсон себе першосходжувачем не вважав і вірив, що Грем, Бос і Кауффманн побували на цій вершині на 24 роки раніше
Безперечний новий рекорд висоти сходження був поставлений в 1909 році експедицією Луїджі Амедео в Каракорумі. Після невдачі на К2 він зробив спробу підкорення Чоголізи, і на висоті близько 7500 м н.р.м. перервав сходження через слабку видимість, погодні умови, що погіршали, і загрозу обвалу снігового карнизаCurran. — Р. 70.
А безперечний рекорд вершини (але не висоти) був поліпшений на 8 м 14 червня 1911 року О. М. Келласом з двома шерпами: Соні (Sony) і «братом шерпа Туні» (), коли вони здійснили першосходження на вершину Паугунрі (по сучасних вимірах, 7128 м н.р.м.), розташовану на кордоні Сіккіма і Тибета. Щоправда, до кінця XX століття висота цієї вершини була занижена і вважалася рівною 7065 м, і в результаті цей рекорд був визнаний тільки через декілька десятиліть після сходження.«Scottish climber revealed to be altitude record-breaker — 80 years on» CaledonianMercury.com. Retrieved 2011-11-24.
Британські експедиції на Джомолунгму Світовий рекорд висоти сходження знову був перевищений тільки в ході ранніх британських експедицій на Джомолунгму. Так, у ході експедиції 1922 року він був побитий двічі. 20 травня Джордж Меллорі, і Едвард Нортон піднялися на Північний гребінь Джомолунгми, і без використання балонного кисню досягли висоти 8170 м н.р.м., першими у світі переступивши восьмикілометровий рубіж. Через три дні і , з використанням кисневих балонів, піднялися тим же маршрутом ще вище: до 8320 м н.р.м., де кисневий прилад Брюса вийшов з ладу, і через це довелося перервати сходження.
Наступна експедиція на Джомолунгму відбулася в 1924 році, і британці знову побили світовий рекорд висоти сходження. 4 червня Едвард Нортон піднявся Великим кулуаром до висоти 8570 м н.р.м.; його супутник Говард Сомервелл досяг трохи меншої висоти (без кисневих приладів) . Цей рекорд протримався багато років. З використанням кисневого приладу його достовірно вдалося перевершити тільки в 1950-х роках, а без кисневого приладу — тільки в 1978 році.
Через три дні Джордж Меллорі і Ендрю Ірвін зробили ще одну спробу сходження на вершину Джомолунгми, яка завершилася трагічно: альпіністи не повернулися в штурмовий табір і пропали безвісти. Можливо, одному з них або обом вдалося побити рекорд Нортона або навіть зійти на вершину — але це досі не вдалося достовірно з'ясувати (детальніше див. Пошуки Меллорі і Ірвіна).
У 1930-х роках відбулося ще декілька британських експедицій на Джомолунгму. В експедиції 1933 року дві групи сходження (спочатку з , потім ) дійшли до приблизно того ж місця, до якого дев'ятьма роками раніше піднявся Едвард Нортон, — але вище вже не змогли, і рекорд Нортона не поліпшили.
Інші експедиції 1929-х — 1930-х років
Інші альпіністи також не змогли побити рекорд висоти сходження, встановлений Едвардом Нортоном, — аж до 1950-х років. Проте рекорд висоти вершини в той же час оновився чотири рази.