Пазузу (, з акадської: pà.zu.zu; також зустрічається Фазузу та Пазуза) ― ключова постать месопотамської демонології I тисячоліття до н. е., володар та син бога Ханбі. Його образ вирізняється глибокою амбівалентністю: бувши персоніфікацією руйнівного південно-західного вітру, що приносив посуху, холод та хвороби, Пазузу водночас виступав могутнім захисником у магічних ритуалах.
Завдяки принципу «подібне лікується подібним», страхітливий вигляд Пазузу використовували в апотропейній магії як оберіг. Його зображення вважалися найефективнішим засобом боротьби проти демониці Ламашту, яка, за віруваннями, загрожувала немовлятам і породіллям. Іконографія Пазузу є однією з найвпізнаваніших у мистецтві Стародавнього Близького Сходу — це гібридна істота з людським тілом, головою пса або лева, двома парами крил, пташиними лапами та хвостом скорпіона. У сучасній масовій культурі образ Пазузу здобув широку популярність завдяки літературі та кінематографу, зокрема фільму «Той, що виганяє диявола».
Історія дослідження Статуетки демонів, знайдені на руїнах стародавніх міст Межиріччя, здавна високо цінувалися серед європейських колекціонерів старожитностей і антикварів. Тому не дивно, що ще до перших масштабних розкопок у Месопотамії, здійснених Полем-Емілем Боттою та Остіном Генрі Лаярдом у першій половині ХІХ століття, невеликі бронзові та латунні статуетки із зображенням Пазузу вже з'являлися в приватних і музейних зібраннях Європи. У тогочасному культурному контексті ці артефакти майже беззастережно ідентифікували як зображення злого демона. Для християнського суспільства Європи будь-які антропоморфні істоти з виразними потворними або гібридними рисами — такими як крила, звірячі риси обличчя чи непропорційне тіло — асоціювалися виключно з диявольським або зловісним началом. При цьому ігнорувався первісний релігійний і апотропейний сенс подібних зображень у культурах Стародавнього Близького Сходу, де вони часто виконували захисну функцію.
Один із таких амулетів, що нині зберігається в колекції Британського музею, був знайдений британським археологом і сходознавцем під час його досліджень у районі теля Муджелібе (, сучасна назва ― тель Бабіль), неподалік давнього Вавилона, у 1811 році. Артефакт було виявлено у поховальному контексті, що додатково ускладнювало його інтерпретацію для європейських дослідників початку ХІХ століття. Сам Річ описав свою знахідку як «невелику латунну прикрасу, знайдену разом зі скелетом у труні на [пагорбі] Муджелібе». Однак на той час він не зміг ані точно ідентифікувати зображену постать як демона Пазузу, ані розшифрувати клинописні написи, нанесені на поверхню амулета. Після смерті Клавдія Річа артефакт залишався у власності його родини, а згодом, у 1825 році, був переданий до Британського музею його дружиною Мері. Саме включення цієї знахідки до музейної колекції сприяло подальшим дослідженням і поступовому переосмисленню образу Пазузу не лише як «злого демона», а як складної фігури месопотамської релігійної традиції, що поєднувала загрозливі й охоронні функції.
Остін Генрі Лаярд під час розкопок у Німруді виявив численні кам'яні амулети, проте у своїй праці 1853 року «Знахідки на руїнах Ніневії та Вавилона» () він приділив увагу лише одній бронзовій голові «монстра». Лаярд описував ці фігурки як витвори із «незвичайним духом та вірністю виконання», вважаючи їх оберегами від злих сил, хоча справжнє ім'я демона — Пазузу — залишалося на той час невідомим.
Першою спробою наукового дослідження Пазузу зазвичай вважають публікацію Франсуа Ленормана 1873 року в журналі «Халдейська магія та походження аккадів» (). Ленорман, як один із провідних науковців тогочасного Лувру, отримав для вивчення статуетку Пазузу, яку роком раніше музей викупив у представника відомої французької династії антикварів Фелікса Б'єнеме Феардана (). Сам Феардан придбав її в Александрії у колекціонера Іоанніса Деметріу, тож точне місце первісного виявлення артефакту залишається невідомим. Ленорман не зміг ідентифікувати власне ім'я істоти, проте правильно прочитав «напис аккадською мовою, який пояснює, що ця вражаюча фігура — демон південно-західного вітру, і що зображення слід розміщувати біля дверей або вікна, щоб захиститися від його шкідливого впливу». Дослідник пов'язав образ цього демона з гарячим вітром хамсином.
У 1878—1879 роках французький ассиріолог опублікував перші зображення так званої «чуми Ламашту» — великої бронзової таблички, що використовувалася з лікувальною метою. Спираючись на ці матеріали, німецький сходознавець у праці «Вавилонські рельєфи заклинань» (, 1908 рік) спростував зв'язок цього демона з богом Нергалом, а вже у 1909 році вперше зміг прочитати його ім'я — Пазузу.
У 1921 році Франсуа Тюро-Данжен у межах ґрунтовної статті, присвяченої амулетам проти демониці Ламашту, опублікував перелік із п'ятнадцяти відомих на той час голів Пазузу й першим довів, що фігура на зворотному боці магічних табличок також зображує цього демона. Згодом у 1965 році систематизував усі відомі на той час зображення Пазузу, детально описавши варіації його іконографії. Остаточний внесок у розуміння природи цього демона зробив Паскаль Шарльє у 1992 році: він зауважив, що хоча Ленорман уважав вітер Пазузу виключно «гарячим», у Месопотамії південно-західний вітер у певну пору року є холодним і сухим. Саме такий вітер сприяв поширенню респіраторних інфекцій, від яких, згідно з віруваннями, і мав захищати амулет Пазузу.
Походження Походження імені Пазузу залишається предметом наукових дискусій, і жодна з етимологічних версій не вважається остаточно доведеною. За однією з найпоширеніших гіпотез, запропонованою Рананом Задоком, ім'я Пазузу може походити від арамейського кореня pzz, що означає «бути жвавим, рухливим, стрімким», або від слова pezôzā — «виготовлений із чистого золота». Така етимологія добре узгоджується з уявленням про Пазузу як духа вітру, чия сутність визначається рухом і швидкістю. Інша версія виводить ім'я Пазузу від аккадського pessû — «карлик», «малий», що дозволяє пов'язати цього демона з апотропейними карликовими божествами Єгипту й Месопотамії та пояснює, чому в деяких заклинальних текстах Пазузу сам себе називає «калікою». Також висловлювалося припущення про походження імені від аккадського дієслова pasāsu — «нищити», «руйнувати», що можна співвіднести з руйнівною силою вітрів, передусім холодних або шкідливих західних. Низка дослідників додатково вказує на можливий зв'язок імені Пазузу з іменем єгипетського бога Беса, хоча етимологія самого імені Беса також залишається непевною.
Походження самого образу Пазузу вирізняється різкою розривністю з попередньою месопотамською демонологічною традицією. На відміну від більшости демонів і божеств, що формувалися поступово та простежуються в текстах бронзової доби, Пазузу з'являється раптово й не раніше залізної доби. Найдавніші безсумнівні згадки про нього датуються приблизно VIII століттям до н. е., а до цього часу в месопотамських джерелах він практично відсутній. Така лакуна навряд чи пояснюється випадковою втратою текстів, адже демонологія попередніх періодів загалом добре засвідчена й досить консервативна. Деякі дослідники, зокрема Франс Віггерманн, вважають, що створення Пазузу могло відбутися в середовищі Середньоассирійської держави як свідомий акт релігійної та магічної інновації. За цією гіпотезою, Пазузу виник як спеціалізований демон для боротьби з іншими шкідливими духами, передусім із Ламашту, що заповнювало певну прогалину в системі месопотамської апотропейної магії.
Важливим елементом для розуміння походження образу Пазузу є ширший міжкультурний мотив демонів, що використовують вітер як середовище пересування та носій своєї сили. У месопотамських текстах вітри часто позначалися за напрямком, у який вони дмуть, і могли мислитися як «екзорцистські» вітри, заражені демонами, що прямують назад до підземного світу, який у месопотамській літературі зазвичай асоціювався із заходом. У власних самопрезентаціях Пазузу заявляє, що він «іде» (alāku) «всередину» (ina libbi) цих вітрів, тобто діє не лише як персоніфікація вітру, а як активний агент, здатний проникати в демонічні потоки та керувати ними. Подібні уявлення про демонів, які пересуваються за допомогою вітру, засвідчені в текстах багатьох культур. Особливо показовою є паралель із «» — магіко-теологічним твором IV століття н. е., де описано повітряного демона Ефіппаса, що мешкає в Аравії й з'являється у вигляді нищівного ранкового пориву вітру, здатного вбивати людей і тварин. Соломон приборкує цього демона, «ув'язнивши» його у бурдюку з повітрям, після чого той змушений допомагати у будівництві Храму. Цей сюжет відбиває широко поширену традицію образу мудрого царя як приборкувача демона вітру, що концептуально перегукується з роллю Пазузу як володаря й контролера інших шкідливих вітрів. Такі паралелі свідчать, що Пазузу не був ізольованим явищем, а сформувався в ширшому близькосхідному уявному полі, де вітер сприймався як головний канал демонічної активності та водночас як засіб її нейтралізації.
Водночас існують припущення про глибші, менш очевидні витоки цього образу. У месопотамських джерелах особове ім'я Па-зузу засвідчене ще з середини III тисячоліття до н. е., хоча його носії, ймовірно, не мали прямого стосунку до пізнішого демона. Особливу увагу дослідників привертає сильно пошкоджений середньоассирійський літературний текст з Ашшура, у якому поряд із можливим іменем Пазузу згадується Алулу — перший допотопний цар зі Шумерського царського списку. Цей збіг нагадує послідовність імен Базі та Зізі у Шумерському царському списку й дозволяє припустити існування так званого «комплексу Базі», що міг слугувати проміжною ланкою між ранніми міфологічними традиціями та образом Пазузу І тисячоліття до н. е. У цьому контексті Пазузу іноді розглядають як «неофіційне дзеркальне відображення» культурного героя Адапи: обидві постаті, за текстами, ламали крила злим вітрам і боролися з хворобами, проте Пазузу тривалий час залишався поза межами інституціоналізованої храмової традиції.
Окрему проблему становить питання, до якої саме категорії надприродних істот належить Пазузу. Попри свою демонічну зовнішність, у заклинаннях він постає не як демон, якого слід вигнати, а як «цар демонів», що має владу над іншими духами, вітрами та нещастями. Його часто зображують поряд з однозначно благими охоронними божествами, такими як та , що може свідчити або про апотропейний характер цих композицій, або про намагання нейтралізувати потенційно шкідливий аспект самого Пазузу. Подібну амбівалентність демонструє і порівняння з Хумбабою: обидва використовувалися як захисні постаті, а страхітлива голова виконувала функцію відлякування зла. Водночас іконографічна відмінність між ними робить малоймовірним пряме походження Пазузу від Хумбаби.
Нарешті, важливу роль у формуванні образу Пазузу, імовірно, відіграли міжкультурні контакти. Починаючи з робіт Ентоні Ґріна та Оскара Келена, неодноразово наголошувалося на разючій подібності між Пазузу та єгипетським карликовим богом Бесом. Вони мають схожі риси іконографії — гротескне обличчя, тваринний хвіст, підняті руки, крила, довгий фалос — а також подібні функції захисників вагітних жінок і породіль. Археологічні знахідки свідчать про взаємне проникнення цих образів: фігурки Беса знаходили в Месопотамії, а зображення Пазузу — в Єгипті. Хоча питання напряму запозичення залишається дискусійним, дедалі більше дослідників схиляються до думки, що образ Пазузу сформувався на перетині місцевих месопотамських традицій, маргінальних магічних практик і зовнішніх, зокрема єгипетських, впливів.
Міфологія