Вілла Сіберт Катер (; ; при народженні Вілелла Сіберт Катер; 7 грудня 1873Woodress, James Leslie. Willa Cather: A Literary Life, Omaha, NE: University of Nebraska Press, 1987, p. 516 — 24 квітня 1947, Мангеттен) — американська письменниця, яка здобула популярність і визнання своїми романами про життя американського Фронтиру на Великих рівнинах. Її найвідомішими романами є твори «О, піонери!», «Пісня жайворонка» та «Моя Антонія». 1923 року за роман «Один із нас» (1922), що описує часи Першої світової війни, вона отримала Пулітцерівську премію.
Коли Віллі було дев'ять років, її сім'я переїхала з Вірджинії в округ Вебстер, штат Небраска. Пізніше сім'я оселилася в містечку Ред-Клауд. Невдовзі після закінчення Університету Небраски–Лінкольна на 10 років Катер переїхала до Піттсбурга, працюючи редакторкою журналу та вчителькою англійської мови в середній школі. У віці 33 років вона переїхала до Нью-Йорка, її головного осідку до кінця свого життя, хоча вона також багато подорожувала та проводила значний час у своїй літній резиденції на острові Гранд Манан, Нью-Брансвік. Останні 39 років свого життя вона провела зі своєю лесбійською партнеркою Едіт Льюїс. У Вілли діагностували рак грудей, і вона померла від крововиливу в мозок. Катер і Льюїс поховані разом у місті Джаффрі, штат Нью-Гемпшир.
Катер здобула визнання як романістка фронтирного та піонерського життя. Вона писала про дух тих поселенців, які переїжджали до західних штатів, багато з них — європейські емігранти ХІХ століття. Частими темами в її творчості є ностальгія та вигнання. Відчуття місця є важливим елементом її художньої прози: пейзажі та домашні простори стають динамічною присутністю, на тлі якої її герої та героїні борються і знаходять свою спільноту.
Дитячі та юнацькі роки
Катер народилася в 1873 році на фермі своєї бабусі по материнській лінії в долині Бек-Крік поблизу Вінчестера, штат Вірджинія. Її батько, Чарльз Фектіг Катер походив із родини, що приїхала до Америки із Уельсу. Прізвище Катер походить від топоніма Кадер Ідріс, гори у Гвінеді. Її мати, Мері Вірджинія Боак, була колишньою шкільною вчителькою. Коли Віллі виповнилося рік, сім'я переїхала до Віллоу-Шейд (Willow Shade), будинку в стилі грецького Відродження на 130 акрах, подарованого їм дідусем і бабусею по лінії батька.
Після Вілли у Мері Вірджинії Катер народилося ще шестеро дітей: Роско, Дугласс, Джессіка, Джеймс, Джон і Елсі. Вілла була ближча до своїх братів, ніж до сестер, яких, за словами біографині Герміони Лі, вона «здається, не дуже любила».
За наполяганням батьків Чарльза Катера 1883 року, коли Віллі було дев'ять років, сім'я переїхала до Небраски. Сільськогосподарські угіддя припали до душі батькові Чарльза, і сім'я також хотіла врятуватися від нестримних спалахів туберкульозу у Вірджинії. Протягом 18 місяців батько Вілли пробував свої сили у фермерстві, потім перевіз сім'ю в місто Ред-Клауд, де він заснував агентство з нерухомості та страхову компанію, а діти вперше відвідали школу. Деякі з найперших робіт Катер були вперше опубліковані в місцевій газеті Red Cloud Chief («Вождь Червона Хмара»). Вона також багато читала, подружившись із єврейською парою, Вінерами, які запропонували їй необмежений доступ до своєї великої бібліотеки. Паралельно вона навідувалася до місцевого лікаря і вирішила стати хірургинею. Деякий час вона підписувалася як Вільям але швидко від цього відмовилася на користь «Вілла».
Після закінчення середньої школи Ред-Клауд у 1890 році у віці 16 років Катер переїхала до Лінкольна, штат Небраска. Тут вона вступила до Університету Небраски–Лінкольна. У перший рік перебування там есе, яке вона написала про Томаса Карлайла, було без її відома опубліковано в Nebraska State Journal. Згодом вона почала публікувати колонки по одному долару за кожну, кажучи, що її слова на друкованій сторінці мали на неї «своєрідний гіпнотичний ефект», підштовхуючи її продовжувати писати. Незабаром вона стала постійною авторкою Nebraska State Journal. Крім того, вона працювала головною редакторкою The Hesperian, студентської газети університету, і стала співавторкою Lincoln Courier.
Під час навчання в університеті вона вивчала математику у свого друга Джона Першинга, який згодом став генералом армій і, як і Катер, за письменницьку діяльність отримав Пулітцерівську премію. Хоча спочатку вона планувала вивчати природничі науки з метою стати лікаркою, вона змінила курс навчання і 1895 року закінчила його зі ступенем бакалавра мистецтв з функціональної англійської мови.
Час, проведений Катер у штаті Небраска, який все ще вважався фронтирним штатом, став для неї досвідом, що формував її особистість. Вона була зворушена драматичною природою та погодою, безмежними преріями та різноманітними культурами сімей іммігрантів і корінних американців цього регіону.
Життя і кар'єра
1896 року, коли Катер погодилася на роботу в жіночому журналі Home Monthly і переїхала до Пітсбурга. Там вона писала публіцистичні статті, оповідання та вірші. Коли через рік журнал було продано, вона стала телеграфною редакторкою і критикесою Pittsburgh Leader. Вілла часто писала поезію та коротку прозу до іншого місцевого видання — The Library.And Death Comes for Willa Cather, Famous Author , Pittsburgh Sun-Telegraph, April 25, 1947 Також вона стала шкільною вчителькою: протягом року вона викладала латину, алгебру та англійську мову в Центральній середній школі Піттсбурга, а потім викладала англійську та латину в міській середній школі Аллегені, де згодом очолила кафедру англійської мови.
Невдовзі після переїзду до Піттсбурга Катер почала публікувати оповідання в Home Monthly. Серед них — «Томмі, несентиментальний», про хлоп'ячкувату на вигляд дівчинку з Небраски з чоловічим ім'ям, яка врешті-решт рятує банківський бізнес свого батька. Дженіс П. Стаут у книзі «Вілла Катер: Письменниця та її світ» (2000) наводить це оповідання серед кількох творів Катер, які «демонструють хибність жорстких гендерних ролей і прихильно ставляться до персонажів, які підривають умовності».
Пізньої весни 1900 року Катер звільнилася з роботи в Pittsburgh Leader. Восени цього ж року вона переїхала до Вашингтона, округ Колумбія. У квітні 1902 року Вілла опублікувала свій останній доробок у Lincoln Courier, а літом поїхала за кордон разом з Ізабель МакКланг. Її перша книга, поетична збірка під назвою «Квітневі сутінки», вийшла 1903 року. Незабаром після цього, у 1905 році, вийшла перша опублікована збірка оповідань Катер «Сад тролів», яка містила деякі з її найвідоміших коротких проз, зокрема «Ранок Вагнера», «Похорони скульптора» та «Справа Пола».
Прийнявши посаду редактора в журналі McClure's у 1906 році, Катер переїхала до Нью-Йорка. Але, продовжуючи працювати в McClure's, більшу частину 1907 року вона провела, живучи в Бостоні, написавши серію викривальних розповідей про релігійну лідерку Мері Бейкер Едді (хоча як авторка вказана незалежна журналістка Джорджин Мілмайн).Chasing Bright Medusas: A Life of Willa Cather" by Benjamin Taylor, 2023. . See page 48. У листі 1993 року, який знайшла в архівах церкви «Християнська наука» біографиня Едді Джилліан Гілл, було виявлено, що з 14 частин серії Катер, можливо, неохоче, написала статті з 2 по 14.Mary Baker Eddy by Gillian Gill, 1998, Perseus Books, 713 pages. . See pp 563—568 Мілмайн провела велике дослідження, але вона не змогла створити рукопис самостійно, і McClure's найняв Катер і кількох інших осіб для редагування. Протягом наступних 18 місяців в McClure's ця робота була серіалізована, а потім опублікована у формі книги як «Життя Мері Бейкер Г. Едді та історія християнської науки». Вона була повністю приписана Джорджині Мілмайн, замість визначення Вілли Катер як її законної авторки (як було виявлено та підтверджено десятиліттями пізніше).
McClure's також серіалізував перший роман Катер «Міст Александера» (1912). Хоча більшість рецензій були схвальними, включно з The Atlantic, яка назвала текст «спритним і вправним»,The Atlantic. November 1912, p. 683. сама Катер незабаром характеризувала роман як слабкий і поверхневий.
Слідом за «Мостом Александера» вона написала три романи, дія яких розгортається на Великих рівнинах, які згодом стали популярними та успішними у критиків: «О, піонери!» (1913), «Пісня жайворонка» (1915), і «Моя Антонія» (1918). Разом їх іноді називають «Трилогією прерій» — низкою романів, написаних про американські рівнини, які отримали похвалу за використання простої розмовної мови та висвітлювали життя звичайних людей. Сінклер Льюїс, наприклад, хвалив її за те, що для широкого загалу вона вперше зробила Небраску доступною.Omaha World-Herald, April 9, 1921. Після написання «Великого Гетсбі» Френсіс Скотт Фіцджеральд скаржився, що у порівнянні з «Моєю Антонією» це був провал.
1920-ті роки
До 1920 року Катер була незадоволена своїм видавцем Гоутоном Міффліном, який виділив лише 300 доларів на рекламу «Моєї Антонії», відмовилася оплачувати всі ілюстрації для книги, які вона замовила у Владислава Т. Бенди та виготовив неякісне і дешеве видання. Тож того року вона звернулася до молодого видавництва Alfred A. Knopf, знаного підтримкою своїх авторів рекламними кампаніями. Їй також сподобалося оформлення книжок видавництва і вона була вражена виданням «Зелених будівель» Вільяма Генрі Гадсона. Їй настільки сподобався їхній стиль, що всі її книжки 1920-х років (за винятком одного видання збірки оповідань «Молодість і світла Медуза») були оформлені в тому ж стилі, що й друге та наступні видання.
На той час Катер міцно утвердилася як провідна американська письменниця, отримавши Пулітцерівську премію в 1923 році за свій роман «Один із наших», присвячений Першій світовій війні. У 1927 році вона випустила популярну книгу «Смерть прийшла за архієпископом», яку лише за два роки продали тиражем 86 500 примірників. За версією Modern Library твір увійшов до списку 100 найкращих романів ХХ століття.
Два з трьох інших її романів десятиліття — «Загублена леді» та «Будинок професора» — різко підвищили її літературний статус. Її запросили прочитати кілька сотень публічних лекцій, вона отримала значні гонорари і продала права на екранізацію «Загубленої леді». Проте інший її роман десятиліття, «Мій смертельний ворог», опублікований 1926 року, не отримав широкого визнання — ні вона сама, ні її супутниця життя, Едіт Льюїс, не згадували про нього протягом свого життя.
Незважаючи на успіх, вона також зазнала жорсткої критики, особливо за «Одного з наших». Її близька подруга, Елізабет Шеплі Сержант, побачила в романі зраду реалій війни, не розуміючи, як «подолати розрив між ідеалізованим баченням війни [Катер]… і моїми власними суворими враженнями від пережитої війни». Так само Ернест Гемінґвей не погоджувався з її зображенням війни, написавши в листі 1923 року: «Хіба остання сцена [роману] не була чудовою? Ви знаєте, звідки вона взялася? Сцена битви в „Народженні нації“. Я ідентифікував епізод за епізодом, катеринізував. Бідолашна жінка, вона мусила десь отримати свій воєнний досвід».
У 1929 році її обрали членом Американської академії мистецтв і літератури.
1930-ті роки
До 1930-х років дедалі більше критиків почали викривати її стиль як надмірно романтичний та ностальгійний, що нездатний впоратися з проблемами сучасності: Ґренвіль Гікс, наприклад, звинуватив Катер у втечі в ідеалізоване минуле, щоб уникнути зіткнення з проблемами сьогодення. І це було особливо в контексті труднощів Великої депресії, коли її робота вважалася незначною для суспільства. Подібним чином критики — і сама Катер — були розчаровані, коли за її романом «Загублена леді» зняли фільм, який мало нагадував її роман.