Інтитуляція (з — титулування, титулую) — частина початкового протоколу у формулярі, де зазначено особу, від якої походить документСпеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін. / НАН України. Інститут історії України. — К.: Либідь, 2008. — С. 187; один з головних і обов'язкових елементів будь-якого юридичного листа чи історичного формуляра, грамоти тощо.
Інтитуляція за своїм змістом становить групу підмета, а за формою — трафаретні штампи, які є самоделараціями осіб, від імені яких написані ці документиІ. Марко. Слов'яно-молдавські грамоти в історії української літературної мови: результати і перспективи дослідження // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2009. — Випуск 475—477. — Слов'янська філологія. — С. 418.
Типи інтитуляції Виділяють декілька типів інтитуляції, які:
складаються з особового займенника в першій особі однини «Я» і вказання особи, від якої написано документ; складаються з займенника «Ми» як атрибуту величності; характеризуються повноб відсутністю займенникових компонентів; характеризуються вживанням непрямих відмінків, які вказують на те, від кого написано документ.
Обов'язковим компонентом таких формул інтитуляцій є наявність прийменника «от (від)».
Наприклад, інтитуляція «Я, раб божий Иван Тихонович Волевач, обозний Войска Запорожского, обиватель чигринский» засвідчує ім'я, титул і місце проживання особиДуховний заповіт 1650 року обозного Війська Запорозького Івана Тихоновича Волевача.
Див. також Інвокація Салютація
Примітки