Ку-гаря́чка (, основний синонім: коксієльоз, застаріле — пневморикетсіоз, Ку-рикетсіоз, гарячка боєнь, хвороба Дерріка-Бернета, австралійська гарячка, балканський грип, гарячка 9-ї милі) — інфекційна хвороба з різними механізмами передачі від джерела інфекції до людини, природно-осередковий зооноз з поліморфною клінічною картиною, ураженням різних органів і систем організму, часто підгострим або хронічним клінічним перебігом.
Раніше цю хворобу відносили до рикетсіозів, однак на сьогодні її включають до коксієльозів, хоча й надалі «традиційно» нерідко деякі медики продовжують розглядати її невиправдано як «пневмотропний рикетсіоз», хоч це вже давно є несучасним і неправильним згідно багатьох етіологічних, епідеміологічних, патогенетичних та клінічних чинників. Таким чином, наразі, Coxiella burnetii більше не розглядають як таку, що близько споріднена з рикетсіями, її так само, як Legionella і Francisella, відносять до типу ProteobacteriaСімейство Coxiellaceae .
Збудника Ку-гарячки віднесено до тих біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброї.Приложение 3 Биологические и химические агенты//Руководство ВОЗ «Ответные меры системы общественного здравоохранения на угрозу применения биологического и химического оружия»
Історичні відомості У 1920-ті роки існувала підозра, що є невідома рикетсія, яка міститься в кліщах та проходить через відомі спеціальні фільтри, що затримують рикетсій. Імовірно, що перший опис цього збудника зробив у 1925 році японський бактеріолог Хидей Ногучі, але, через те, що його зразки цього збудника не збереглися, а сам дослідник трагічно загинув у 1928 році при експериментах із жовтою гарячкою, заразившись нею, так і залишається неясним, чи був це саме той мікроорганізм, що спричинює Ку-гарячку.
На початку 30-х років XX ст. австралійські лікарі звернули увагу на часте виникнення своєрідної патології серед робітників боєнь, молочних і тваринницьких ферм південно-східного Квінсленда, що отримала тоді назву «гарячка боєнь». Перший достовірний опис клінічної картини цієї гарячки представив лише в 1935 році керівник лабораторії мікробіології та патології Квінслендського департаменту охорони здоров'я , який до цього тривалий час працював практикуючим лікарем. Його попросили розслідувати спалах «гарячки боєнь» серед робітників худобної бойні та молочної ферми в Брисбені. Вивчаючи цю проблему, він відзначив поліморфізм, нечіткість клінічної картини хвороби, у зв'язку з чим запропонував нову її назву, що відображає особливості клінічних проявів — «Ку-гарячка» (від першої букви — неясний, незрозумілий, сумнівнийЦя назва була запропонована аби хвороба не створювала прямих асоціацій із Квінслендом (гарячка Квінсленда) — регіоном розвиненої м'ясної промисловості в Австралії (Joseph E. McDade (1990). «Historical Aspects of Q Fever». In Thomas J. Marrie. Q Fever, Volume I: The Disease. CRC Press. p. 8.)., — гарячка)Derrick EH. Q fever a new fever entity: clinical features. diagnosis, and laboratory investigation. Med J Aust. 1937;11:281-299.. Йому вдалося тільки в 1937 році побачити у мікроскопі збудника в тканинах морських свинок, яких він заразив кров'ю від хворих людей і отримав у них типову гарячку. Тоді ж Е. Деррік направив матеріал до лабораторії провідного австралійського вірусолога Френка Бернета, надалі Нобелівського лауреата, який у цьому ж році разом із М. Фрімен виділив і детально описав збудника як рикетсіюBurnet FM, Freeman M. Experimental studies on the virus of «Q» fever. Med J Aust 1937; 2: 299—305.. Не будучи повністю впевненим у рикетсійній природі мікроорганізма Ф. Бернет у 1938 році надіслав свої матеріали до Вашингтона (США), де в лабораторії рикетсіозів Р. Дайер, досвідчений інфекціоніст, підтвердив це й встановив, що означений збудник повністю ідентичний тому, якого виділили з кліщів в американському штаті Монтана Геральд Кокс і Г. Девіс в цьому ж роціDavis, G. E., and H. R. Cox. 1938. A filter-passing infectious agent isolated from ticks. I. Isolation from Dermacentor andersonii, reactions in animals, and filtration. Public Health Rep. 53:2259-2282.. До речі, Р. Дайер до того в польових умовах у Монтані при перевірці твердження Г. Кокса та Г. Девіса, що можливим є зараження курячих ембріонів матеріалом від кліщів та отримання в результаті рикетсій, сам заразився при цьому і перехворів на Ку-гарячку. Таким чином, стало зрозумілим, що в двох різних країнах практично одночасно незалежно один від одного науковці відкрили нового мікроорганізма. Хоча відбулися суперечки щодо назви нового збудника, але в 1948 році за пропозицією американського ентомолога К. Філіпа він отримав свою сучасну назву Coxiella burnetii на честь двох видатних науковців — Геральда Кокса і Френка Бернета, що незалежно один від одного описали та класифікували збудникаPhilip CB. Comments on the name of the Q fever organism. Public Health Rep 1948; 63: 58..
Надалі Ку-гарячку виявили практично всюди в світі, виключаючи тільки райони, що вкриті льодом, окремі північні райони з малим розвитком домашнього тваринництва та Нову Зеландію, де навіть у домашніх тварин не знайдені антитіла до збудника Ку-гарячки. Цю хворобу вважають на даний момент одним із найпоширеніших зоонозів у світі. Для аерогенного зараження людини достатньо лише 10 мікробних тіл, що обумовлює можливість застосування коксієл Бернета як біологічної зброї в так званому списку В. Ку-гарячка на даний момент включена до переліку хвороб, які утворюють сукупність «TORCH-інфекцій».
Етіологія
Збудника наразі вивели з роду Rickettsiella та віднесли до особливого роду Coxiella, родини Coxiellaceae, ряду Legionellales, класу Гамма-протеобактерій. Є унікальною бактерією за своїми біологічними властивостями, поєднуючи облігатний внутрішньоклітинний паразитизм з адаптацією до кислого значення рН у фаголізосомах чутливих клітин-мішеней і розвитком популяції шляхом поперечного бінарного поділу. Коксієли мають вигляд коків, паличок, вони грамнегативні, нерухомі поліморфні мікроорганізми. Проходять крізь бактеріальні ультрафільтри, що не властиве для рикетсій.
Морфологічні особливості На сьогодні морфологічно виділяють так звані спорові та вегетативні форми коксієл. При електронній мікроскопії у вегетативних форм, тобто форм активного росту і розмноження, виявляється виразна тришарова оболонка, до якої зсередини прилягає шар гранулярної цитоплазми з ліпополісахаридом, обмежений плазматичною мембраною. При подальшому розвитку інфекційного процесу, з виснаженням можливостей для подальшого росту і розмноження інфікованої клітинної культури, коксієли переходять у спорову форму, яка характеризуються ущільненням всіх елементів збудника, потовщенням оболонки його, згортанням генетичного матеріалу. Спорові форми зазвичай опиняються за межами зруйнованих клітин хазяїна, тобто в навколишньому середовищі. У подальшому вони можуть бути знову фагоцитовані й знову почати свій цикл внутрішньоклітинного розвитку.
Культуральні особливості Вирощувати коксієл можна тільки на клітинних середовищах (найчастіше — у жовткових мішках курячих ембріонів, які розвиваються). З лабораторних тварин найбільш чутливі морські свинки. Розрізняють 6 серотипів С. burnetii: Hamilton, Vacca, Rasche, Biotzere, Corazon, Dod. Є певні антигенні відмінності між коксіелами, поширеними в Старому і Новому Світі. Однак антигенна активність коксієл Бернета не є величиною стабільною. Існує зміна антигенної активності в реакції зв'язування комплементу (РЗК), яке назване фазовою варіацією або мінливістю, що пов'язується з наявністю у коксіел антигенів I і II фази. Культура коксієл, антиген з яких у РЗК виявляв антитіла в сироватках лише в пізньому періоді реконвалесценції, була віднесена до I фазі, а культури коксієл, антиген з яких у РЗК виявляв антитіла в сироватках як раннього, так і пізнього періоду реконвалесценції, отримав назву II фази. У I фазі коксієли мають поверхневий і глибинний антигени і в такому вигляді вони виявляються в організмі хворих людей і тварин. У II фазі вони мають тільки глибинний антиген, який превалює при пасажах на курячих ембріонах, де вони втрачають поверхневий антиген. При розмноженні в культурах клітин мишачих ембріонів і макрофагоподібних клітинах відзначено «асиметричний» тип ділення клітин-мішеней. Дочірні клітини, що виникли, стають нерівноцінними. Одні з них, як і раніше, залишаються інфікованими коксієллами, тоді як інші — вільні від збудника. Такий механізм забезпечує персистенцію коксієлл у культурі клітин, оскільки відповідно заражена клітинна культура не гине. Імовірно такою особливістю взаємин чутливої клітини і коксієлл можна пояснити хронізацію коксієльозу в організмі людини.
У зовнішньому середовищі Дуже стійки в зовнішньому середовищі. На сухій поверхні коксієли зберігаються протягом 15 діб, понад 1 рік залишаються життєздатними на вовні при температурі 4-6°С, у сухих фекаліях кліщів — 586 діб, у питній воді — до 100 днів, у коров'ячому молоці за кімнатної температури — 125 днів, під час кип'ятіння гинуть за 10 хвилин. При пастеризації контамінованого коксієлами молока їх кількість зменшується, однак повного знезараження не відбувається. Вони залишаються неушкодженими в свіжому кефірі, в сирі та інших молочнокислих продуктах протягом 30 днів. Приблизно стільки зберігається збудник і в свіжому м'ясі заражених тварин при температурі 4-8°С, а в замороженому вигляді й більш тривалий термін. У солоному м'ясі, при збереженні його в 10 % розчині кухонної солі в умовах заморозки до 150 днів. У маслі, виготовленому з інфікованого молока, при зберіганні його в холодильнику збудник виживає протягом 41 дня. Стійки до звичайних дезінфектантів. 70 % спирт знищує їх протягом 1 хв.
Епідеміологічні особливості
Джерело та резервуар інфекції Основним джерелом та резервуаром збудника служать понад 60 видів ссавців, близько 50 видів птахів, окремі рептилії і більше 70 видів кліщів. За кількістю видів кліщів, що залучаються до інфекційного процесу, коксієльоз не має собі рівних серед інфекційних хвороб. Це обумовлює його таке найширше поширення в світі серед всіх природно-осередкових хвороб.
Існують два види осередків: природні та антропургічні. У природних осередках головними джерелами та резервуарами слугують дрібні гризуни, птахи та кліщі. У кліщів інфекція перебігає безсимптомно і тривало, у 25 видів кліщів встановлена трансоваріальна й трансфазова передача рикетсій. У цих осередках окрім трансмісивного механізму через укус кліща збудник може передаватися і аерогенно (вдихання пилу від висохлих випорожнень або сечі інфікованих тварин). Резервуаром та джерелом інфекції в антропургічних вогнищах є домашні тварини: велика та мала рогата худоба, свині, коні, верблюди, олені, коти та ін. Заражаються вони при укусах інфікованих кліщів, при одночасному утриманні в одному приміщенні здорових та хворих тварин, тому що останні виділяють рикетсії в зовнішнє середовище з випорожненнями. При потраплянні в стадо однієї зараженої тварини через 3-4 місяці відбувається зараження 80 % відсотків тварин, що входять до цього стада. Паралельно йде інтенсивне передавання збудника до інших стад, домашніх собак та котів, що мешкають поряд. У рогатої худоби дуже часто інфекція перебігає малосимптомно, через що багато цих тварин є інфікованими. Хвора людина в поширенні інфекції істотного значення не має.
Механізми передачі та фактори, що їх реалізують