Жо́вта гаря́чка (, , , , амарильна гарячка, амарильний тиф, амарильоз, жовта лихоманка, жовта пропасниця) — гостра арбовірусна природно-осередкова хвороба з групи геморагічних гарячок, що характеризується раптовим початком, двофазною високою гарячкою, різко вираженою загальною інтоксикацією, тромбогеморагічним синдромом, ураженням печінки з появою жовтяниці, ушкодженням нирок й інших органів.
Ця хвороба є ендемічною для країн із тропічних і субтропічних регіонів Африки та Латинської Америки із загальним населенням понад 900 млн осіб. Станом на 2023 рік це 33 країни Африки і 13 — Центральної та Південної Америки. Проведення широких профілактичних і протиепідемічних заходів, в тому числі вакцинації, призвело до значного зниження рівня захворюваності, однак за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), щорічно у світі відбувається приблизно 200 тисяч випадків захворювання на жовту гарячку (щонайменше 90 % випадків — у країнах південніше Сахари в Африці), 30 тисяч з яких закінчуються смертю. Дослідження моделювання, засноване на африканських джерелах даних, оцінило, що тягар жовтої гарячки протягом 2013 року становив 84 000—170 000 тяжких випадків і 29 000–60 000 смертей.
Загалом помирає до 50 % людей, у яких розвинулася тяжка форма. Ліків для лікування жовтої гарячки й на сьогодні немає. За останні два десятиліття число випадків захворювання на жовту гарячку виросло у результаті зниження імунітету населення до цієї інфекції, вирубки лісів, урбанізації, міграції населення і зміни клімату.
Жовту гарячку відносять до тих інфекційних хвороб, які виявили здатність спричиняти серйозний вплив на здоров'я населення та швидко поширюватися в міжнародних масштабах. Згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами 2005 року жовта гарячка підлягає регуляції цими правилами, про кожний випадок її слід негайно сповіщати ВООЗ.
Вірус жовтої гарячки віднесено до тих біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброї.
Історичні відомості Вперше достовірно клінічно жовту гарячку описав у 1648 році під час епідемії на мексиканському півострові Юкатані іспанський монах Лопес де Когольюдо. У минулому ця хвороба нерідко набувала характеру тяжких епідемій з високою летальністю не тільки в ендемічних тропічних регіонах Африки й Америки, а й з неодноразовим занесенням у країни Північної Америки та Європи. В англійських колоніях Америки та Африки жовту гарячку часто називали «Жовтим Джеком», тому що про наявність на кораблі хворого на жовту гарячку капітан мав сповістити при вході до порту. Тому замість англійського прапора «Юніон Джек» вивішувався жовтий карантинний прапор «Жовтий Джек». Звідти таку назву хвороби надалі широко використовували в США, і вона стала відома у світі.
Жовта гарячка поширювалася з Карибських островів до США, починаючи з 1693 року. У Філадельфії з 1793 року, коли трапилася велика епідемія хвороби, збереглася будівля карантинної станції за 10 миль південніше від міста, де ізолювали хворих. Хоча у 1808 році департамент охорони здоров'я Бостона ухвалив рішення, що судна, які прибувають у порт, повинні бути 3 дні на карантині, якщо в плаванні вони побували на Карибських островах або в інших тропічних портах понад 25 днів, але у 1822 році епідемія спалахнула й в цьому місті, так далеко на півночі США.
У XIX столітті основні спалахи жовтої гарячки були пов'язані із занесенням інфекції до басейну річки Міссісіпі. Одна з ранніх епідемій забрала 13 000 життів і надовго паралізувала будь-яку ділову активність в районах навколо річки. Новий Орлеан, Мобіл, Саванна і Чарлстон були частими мішенями цієї хвороби. У Новому Орлеані в 1853 році захворіло рівно 7 849 жителів міста, понад 1 000 померло, але про цю епідемію довго не повідомляли, щоб не породити паніку в торгівлі. 1855 року судно, що мало на борту хворих на жовту гарячку, причалило до узбережжя південно-східної Вірджинії. Через це виникла епідемія, яка призвела до смерті понад 3 000 жителів Портсмута і Норфолка. Поширення на Мемфіс, розпочате вірусом в 1878 році, коштувало життя, ймовірно, 20 тисячам людей у місті та його околицях, при тому, що захворіло понад 120 тисяч. Бічленд, близько Віксбурга, став покинутим містом-привидом через епідемію. До кінця 1878 року 3 227 його громадян померли від цієї хвороби. Журналісти тоді дали ще одну назву хворобі — «Бронзовий Джон». 1905 року в Новому Орлеані жовта гарячка уразила 5 000 осіб, 1/5 з яких померли. У Філадельфії з кінця XVII до початку ХХ століття було зареєстровано 20 епідемій «Жовтого Джека», в Нью-Йорку — 15, в Бостоні — 8, в Балтіморі — 7. У Техасі з 1833 року, часу першої появи «Жовтого Джека», до останньої епідемії 1907 року було зафіксовано 19 епідемій.
Під час військової експедиції Наполеонівських військ на Гаїті у 1802 році від епідемії цієї хвороби померло 50 270 військових з 58 845, які складали корпус шурина Наполеона, генерала Шарля Леклерка, який теж помер від жовтої гарячки.
До Європи жовта гарячка була завезена в 1723 році. Спочатку спалахи зареєстрували в Лісабоні, потім в Іспанії та портових містах Англії. Скрізь спостерігали високу летальність. 1821 року виникла епідемія в Барселоні серед матросів, які прибули з Куби. Перші випадки захворювань людей виникли в доках, потім хвороба поширилась у райони бідняків, а потім захопила і центр столиці Каталонії. Уражено було 20 000 мешканців міста, що склало 1/6 всіх його жителів. Завезення інфекції на досить короткий час до Лісабона в 1857 році тим не менш забрало життя 6 000 громадян столиці Португалії.
На Кубі під час іспано-американської війни наприкінці XIX століття жовта гарячка швидше знищувала американську армію, ніж кулі та снаряди іспанців. За короткий час інфекція згубила 1/3 офіцерів штабу американського експедиційного корпусу. Кубинський лікар французько-шотландського походження Карлос Хуан Фінлей припустив, що хворобу передають комари через свої укуси.
Однак поки цю ідею не підхопив голова комісії по боротьбі зі смертельною заразою військовий лікар Вальтер Рід, вона залишалася тільки гіпотезою. Саме американець переконався в тому, що доглядальниці, що доглядали за хворими на жовту гарячку, на нею не хворіють. Оскільки в той момент не знали відповідних тварин, на яких би можна було повністю відтворити хворобу, необхідно було ризикнути людськими життями. 1900 року молодший хірург Джеймс Керролл і солдат Вільям Дін провели з метою доказу комариної передачі експериментальне зараження,. Вони дали себе покусати інфікованим комарам, захворіли й одужали. А доктор поплатився за подібний досвід своїм життям… Для отримання чистого експерименту (а раптом Керролл і Дін заразилися по-іншому, випадково) ще одного американського добровольця, рядового Киссенджера, спеціально спочатку протримали в особливому карантині й лише потім піддали атакам комарів. Він перехворів через деякий час і вижив, хоча й залишився паралізованим на ноги. Експеримент із зараженням був повторений на п'ятьох щойно прибулих на острів іспанських іммігрантах, які отримали за ризик кожен по 200 доларів. Четверо з п'яти захворіли на типову форму жовтої гарячки. І в тому ж році лікар Кук і два американські солдати Фок і Джернеган довели неможливість якоїсь іншої передачі жовтої гарячки. Вони деякий час жили в закритому для доступу комарів будинку, де до цього містилися хворі, витрушували їх ковдри і дихали цим пилом, користувалися предметами побуту, спали на простирадлах і подушках померлих. Вони не захворіли. А добровольця, цивільного клерка Морана помістили в найчистіший будиночок, але в який нагнали заражених комарів. Вони покусали Морана і той переніс тяжку жовту гарячку, насилу вижив. Після цього відкриття всього за 9 днів Гавана була очищена від комарів і випадки смертельної недуги зникли. У ліквідації діяльну участь взяв американський офіцер медичної служби, головний санітарний лікар Гавани Вільям Горгас, який керував організацією заходів.
У 1927 році англійський професор патології Адріан Стокс вперше виділив вірус із крові 27-річного хворого на ім'я Азібі (так стали іменувати надалі класичний штам вірусу) в Африці, при цьому сам заразився через укус комара й помер від жовтої гарячкиFrierson JG. The yellow fever vaccine: a history. Yale J Biol Med. 2010 Jun;83(2):77-85..
Етіологія
Загальна характеристика Збудник — Flavivirus febricis, його відносять до роду Flavivirus, родини Flaviviridae. Він РНК-вмісний, його культивують на курячих ембріонах і культурах тканин. Патогенний для мавп, білих мишей. Вірус жовтої гарячки представлений одним серотипом, проте має 2 серологічні варіанти — південноамериканський та африканський.
Культуральні особливості Збудник стійкий до висушування і заморожування (зберігається більше року), дії 50 % розчину гліцерину, але швидко інактивується при високій температурі, під дією звичайних концентрацій хлоровмісних дезінфектантів, етеру, формаліну. Встановлено, що тривале культивування вірусу в лабораторних умовах призводить до виникнення авірулентних, але імуногенних штамів. Саме завдяки цьому була отримана вакцина (Макс Тейлер, 1930 р.). У людини вірус можна виділити з крові в перші 4 дні хвороби, у разі смерті — з мозку, печінки, селезінки, нирок.
Епідеміологічні особливості
Загальні епідеміологічні характеристики Хвороба належить до трансмісивних інфекцій. Передавання інфекції відбувається через укус комах — різних комарів і москітів. Розрізняють 2 епідеміологічні типи жовтої гарячки: сільський (лісовий, джунглевий) або ендемічний — первинний, зоонозний; міський або епідемічний — вторинний, антропонозний. В Україні комарів, здатних переносити жовту гарячку, немає, що унеможливлює її стійке природне поширення. Однак сучасним авіаційним транспортом можливе завезення з тропічних зон не тільки хворих на жовту гарячку, але і заражених вірусом переносників, які можуть виживати в навколишньому середовищі декілька діб у літній період й за цей час інфікувати людей поблизу аеропортів, що вимагає дотримання суворих протиепідемічних заходів при прильоті літаків з ендемічних регіонів, знезараження бортів від комарів.
Джерело і резервуар інфекції Резервуаром збудників у природних осередках (джунглевих лісах) є мавпи, можливо їжаки, сумчасті, гризуни, у яких інфекція може перебігати латентно (приховано). Переносниками збудників у таких осередках є комарі Aedes sympsoni, Aedes africanus, які нападають на людей, як правило, при перебуванні їх у джунглях, роботах на плантаціях тощо. Захворюваність має переважно спорадичний характер. Підвищення рівня захворюваності на жовту гарячку спостерігають після сезону тропічних злив, коли відбувається надзвичайно активне розмноження комарів навіть у найменших водоймах і резервуарах. Найбільш вразливі до інфікування діти і особи молодого віку. Дорослі після багаторазового зараження стають, як правило, резистентними до розвитку тяжких симптомів захворювання. Джерелом збудників у міських осередках є хворі на жовту гарячку люди (в останній день інкубації і в перші три дні хвороби).
Механізм передачі й переносник (вектор передачі) Передача вірусів від хворої до здорової людини відбувається переважно при укусах комарами Aedes aegypti (Африка) і москітами Haemagogus spegazzini (Америка) — реалізується трансмісивний механізм передачі інфекції. Тривалість заразності інфікованого комара від 3 до 30 днів. Захворюваність у антропонозних осередках набуває переважно епідемічного характеру з високою летальністю. Зрідка заражена кров хворого може потрапити на пошкоджені слизові оболонки чи шкіру інших людей й спричинити їхнє зараження — реалізується контактний механізм.
Сприйнятливий контингент й імунітет