У 1918 році існувала адміністративно-територіальна одиниця України — Донеччина. Заснована 6 березня 1918 року згідно з Законом «Про адміністративно-територіальний поділ України», що був ухвалений Українською Центральною Радою. Скасована 29 квітня 1918 року гетьманом України Павлом Скоропадським. До землі входили Зміївський повіт, Ізюмський повіт, Вовчанський повіт, Куп'янський повіт, частини Корочанського та Білгородського повітів Харківської губернії.

У 1919 р., а потім з 1920 по 1925 р. існувала територіальна одиниця УСРР — Донецька губернія. 5 лютого 1919 року Раднарком України прийняв декрет «Про створення Донецької губернії». Таке ім'я було надане завдяки головній річці новоствореної губернії — Сіверському Дінцю. До складу губернії ввійшли Бахмутський повіт і Слов'яносербський повіт Катеринославської губернії.

У зв'язку з наступом Денікіна влітку 1919 р. Донецька губернія припинила своє існування, і її уряд евакуювався до Харкова. У січні 1920 р. центром губернії став Луганськ, а з серпня 1920 р. — Бахмут. Президія ВУЦВК у квітні 1920 р. затвердила межі й склад Донецької губернії. 7 березня 1923 р. за новою системою адміністративно-територіального поділу замість повітів у складі губернії утворені 7 округ: Бахмутська (з 1924 р. — Артемівська), Луганська, Старобільська, Маріюпільська, Юзівська (з 1924 р. — Сталінська), Шахтинська і Таганрігська (Таганрогська).

У червні 1925 р. Донецька губернія була ліквідована, а на її території були утворені 5 округ: Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська і Старобільська. Шахтинська та Таганрігська були передані до складу РСФРР. Після ліквідації округового адміністративно-територіального поділу УРСР у вересні 1930 р. територія Донеччини була розділена на 12 міських рад і 23 райони, які підпорядковувались безпосередньо центру.

2 липня 1932 р. була утворена Донецька область, до складу якої увійшли 12 міських рад і 5 районів. Крім того, 13 районів були передані зі складу Харківської області і 5 районів — зі складу Дніпропетровської області. Центром області спочатку був визначений Артемівськ, але вже з 16 липня 1932 р. обласний центр перенесений до Сталіно. У червні 1938 року Донецька область була розділена на Сталінську (Донецьку) й Ворошиловградську (Луганську).

Пам'ятки доісторичної доби

На території Донецької області люди жили дуже давно. Про це свідчать кам'яні знаряддя, знайдені біля села Зелений Гай у Кальміуському районі. Археологи вважають, що вони походять із стоянки давнокам'яної (палеолітичної) доби, яка тривала десь 300—140 тисяч літ тому. Молодшим виявилося рубило, що лежало в землі на березі річки Кринки поблизу міста Амвросіївки понад 120 тисяч літ. На захід від Донецька в басейнах річок Вовчої та Сухих Ялів розкопано розщеплені кремені й готові скребла для очистки шкіри з-перед 100-40 тисяч років тому. Отже, в ті далекі роки мешканці цих місць носили одяг, пошитий зі шкір упольованих зубрів та інших звірів. Залишки кісток зубрів знайдено поблизу міста Амвросіївки. З них виробляли метальні знаряддя для полювання. В стоянках над притоками річок Вовчої, Сухих Ялів і Осики знайдено дископодібні ядра з місцевого кременю.

Наприкінці давньокам'яної доби приблизно 40-10 тисяч років тому в донецьких степах похолоднішало й вони перетворилися на рівнинну тундру, де водилися песці й дрібні гризуни-лемінги. Поруч із зайшлими оленями тут паслися дикі коні, осли, зубри й сайгаки. Азовського моря в той час не існувало, а Дон впадав у Чорне море в районі сучасної Керченської протоки.

В суворих умовах життя люди потребували більше м'яса, жиру і шкур. Жили вони над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиба й Тетянівки коло Святогірська (Слов'яногірська), Дронівки Бахмутського району й Амвросіївки. Коли потеплішало, в середньокам'яну добу (мезоліт, 14-10 тисяч літ тому) люди жили в урочищі Минівський Яр поблизу Святогірська й у долині безіменної річки, що впадає в Осику. В Минівському Яру знайдено декілька тогочасних сокир.

У наступну, новокам'яну добу (неоліт, 8-5 тисяч літ тому), долина Сіверського Дінця була одним із найгустіше заселених районів України. Новокам'яні (неолітичні) племена заселяли береги Кальміусу коло північної межі Тельманівського району. Тодішні племена групують археологи вже за спільними ознаками й класифікують їх за культурами.

На підставі подібності пам'яток з-перед 6,5-5 тисяч років тому, знайдених у Маріупольському могильнику на території сучасного заводу Азовсталь, над Дніпровими порогами, над Сіверським Дінцем, на Київщині, Черкащині, Гомельщині й Волині, археологи об'єднують їх в одну групу пам'яток Дніпро-Донецької культури. Посуд тієї культури мав гостре або плоске дно, його зодоблювали гребінцевим, накольчатим і прокресленим орнаментом. Покійників ховали племена Дніпро-Донецької культури випростаними на спині й посипали червоною фарбою. Коло них клали знаряддя праці, мідні, золоті й неметалеві прикраси. Отже, з-над Сіверського Дінця до Прип'яті жили тоді споріднені племена. Дніпро-Донецька культура — найдавніша ознака спільності стародавнього населення території України в IV-тому тисячолітті до Христа.

В 1860-х роках за десять кілометрів од сучасного Бахмута гірничий інженер Носов натрапив на доісторичні виробки мідної руди, шлаки, деревне й кам'яне вугілля. В одному руднику шахтарі знайшли череп і кістки гірника, просочені міддю, в іншому — кам'яні й бронзові сокири. Наші предки самі добували й виплавляли чорну мідь і продавали свої вироби з неї у великих містах над Дніпром ще в III тисячолітті до Христа.

Стародавність

З 2 тис. до н. е. в Приазовських степах жили племена кімерійців. Кімерійське населення мало комплексне землеробсько-скотарське господарство. Однак все більша засушливість клімату змусило їх перейти до кочового скотарства. Поступово значна частина населення покинула степові райони та переселилася в місця з сприятливішими природними умовами — лісостеп та прилеглі до нього райони правобережжя та лівобережжя Дніпра, території передгірного Криму та Північного Кавказу, зокрема Закубан'я. В XII—X ст. до н. е., в порівнянні з попереднім періодом, у степовій зоні між Доном та Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень та поховань. Проте в VIII—VII ст. до н. е., в долині річки Кальміус, все ще панували кімерійці.

В VII до н. е. кімерійців змінили в степах Приазов'я скіфи-сколоти, які були сусідами з ними ще на початку I тисячоліття до н. е. Царські скіфи освоїли водний шлях з свого торгового міста Гелона, розташованого в гирлі річки Самари, лівої притоки Дніпра в Меотиду. Цей шлях пролягав Самарою, її притокою Вовчою і далі в Кальміус. Згадка про зв'язку Вовча — Кальміус можна знайти у давньогрецького історика Геродота (V в. до. н. е..). «З їх землі [фіссагетів] течуть чотири великі річки через область меотів (Приазов'я) і впадають в так зване озеро Меотиду (Азовське море). Назва цих річок: Лик (Кальміус), Оар (Міус), Таномс (Дон) та Сіргіс (Сіверський Донець)». Геродот називає річку Кальміус, а так само і річку Вовчу, що були частинами одного водного шляху — Лик (от «lukos» — «вовча»). Пізніше тюрки називали річку Кальміус — «Каяли», також вважаючи її продовженням дніпровської Каяли (річки Вовчої, притоки Самари) на шляху до Азовського моря.

В II столітті на зміну скіфам прийшли спорідненні їм сарматські народи (сіраки, язиги, ясси, аорси, алани, роксолани тощо), що населяли до цього простір між Волгою та Доном. Поселення сарматів, в свою чергу, зазнали нападу готів — німецьких племен, що вторгалися в Приазов'я та північне Причорномор'я з берегів Вісли. Захопивши ці землі готи очолили племінний союз, куди крім власне готів увійшли також німецькі, сарматські та праслов'янські племена. У землях на схід від Дніпра господарювали кочівники сармато-алани. В 371 році до нашої ери гуни напали на володіння готського племінного союзу в північному Причорномор'ї та стерли з лиця землі все острівці осілості та землеробства, які існували до того часу на цій землі.

З 7 ст. до н. е. до 3 ст. н. е за даними античних письмових джерел жили в Приазов'ї та від гірла Дона до Кубані меоти-молокоїди, від яких Азовське море називалося по-грецькому Меотидою. Слов'яни називали його Сурозьким (синім) морем. Сучасна назва «Азовське» походить з арабської мови: Бар-аль-Азов (темне-синє).Меоти й інші племена випасали стада рогатої худоби. Біля села Піски Ясинуватського району знайдено кибитки, вози й металеві предмети кочівників. Металічні предмети, знайдені в похованнях біля міста Краматорська, вказують на місцеву виплавку металу.

Золотоординська та татарська доба Про наявність в XIII—XIV ст. у донецьких степах осілого населення свідчять, в першу чергу, знахідки на поселеннях Сіверського Дінця. Так, про наявність на городищі в с. Райгородок Слов'янського району залишків споруд з обпаленої цеглини і великої кількості монет золотоординського часу повідомлялося ще М. В. Сибільовим. Про це також свідчять знахідки золотоординських предметів на Царіном городищі в у с. Маяки Слов'янського району. На жаль, Райгородськоє городище було повністю знищене крейдяним кар'єром. Але це підтверджується знахідками на розташованому поблизу поселенні Козача Пристань (1684—1739 рр.) великої кількості золотоординських цегли, використаної козаками в своїх спорудах. Серед них зустрічається і декоративна цегла, вкрита блакитною непрозорою глазур'ю. Подібна цеглина північнокавказького (Маджарського) виробництва використовувалася для прикраси стін громадських споруд (наприклад, мечетей).

Важко сказати, чи багато в XIII ст. існувало на території Донецького краю осілих поселень. Без сумнівів можна говорити лише про те, що осіле населення в цей час мешкало на Сіверському Дінці. Тут відомий ряд поселень з так званою «керамікою староруської подоби». Їх мешканці представляли дуже складне в етнічному плані населення, яке було нащадком населення Хозарського каганату.

Так чи інакше, абсолютна більшість цих поселень не пережили трагічні події кінця XIV — почала XV в.: — походи Тамерлана 1391—1395 рр. і розпад Золотої Орди. Загибель їх ознаменувала новий етап в історії Донецьких степів — етап, що продовжується до кінця XVI ст і що характеризується повною відсутністю на цій території осілості і панування тут кочового життя. У літературі цей період отримав образну назву періоду «Дикого поля». Э. Е. Кравченко. «Донецкий край во время Золотой Орды» (Летопись Донбасса. Краеведческий сборник. Выпуск X. (Приложение к «Археологическому альманаху») — Донецк: — 2001.—91 с.).

Заселення і освоєння краю у 16-18 ст

Зібрані й систематизовані факти з історії заселення Донеччини XVI—XVIII століття дозволяють виділити в цьому процесі з урахуванням характеру й результатів такі періоди: XVI — перша половина XVII століття (заселення козацтвом) друга половина XVII — початок XVIII століття (народна колонізація) середина XVIII століття (заселення Слов'яносербії) остання чверть XVIII століття (роздача земель Запорізької Січі)

Після відновлення Запорозької Січі (створення Нової Січі) у середині XVIII ст. більша частина території Донеччини входила до земель Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.

Ґрунтовні дослідження про заселення і освоєння краю в 16-18 ст. проведені д.і.н., проф. В. О. Пірко, які показують, що його в цей період заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці становили 60-70 %

Наприкінці XVIII ст. населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці становили понад 61,3 % від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5 %), греки (7,3), вірмени (6,1), молдовани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2 % від загальної кількості населення краю.

Радянсько-українська війна

Українське відродження На середину 1917 року стають українськими 24,25 і 26 полки колишньої царської армії. В містах їх квартирування — Маріуполі, Бахмуті, Луганську утворюються перші загони «Вільного козацтва». Поступово рух «вільних козаків» поширюється за лінією Бахмут-Лисичанськ-Луганськ й окремо — у Маріуполі.