Посе́лення коза́ків –населені пункти, у яких проживали українські козаки та їхні родини. Найбільшого поширення козацькі поселення набули в XVI–XVIII століттях на території Наддніпрянщини, Запорожжя та Слобожанщини. Вони виникали поблизу річок, торговельних шляхів і укріплень, що забезпечувало захист від нападів татар і турків.
Козацькі поселення мали різні назви залежно від їхнього типу та функцій. Найбільшим укріпленим центром була Запорозька Січ– військово-адміністративне поселення запорозьких козаків. Окремі господарські поселення називалися зимівниками, де козаки жили в мирний час і займалися господарством. На Слобожанщині поширеними були слободи – поселення з тимчасовими податковими пільгами для мешканців. Невеликі індивідуальні господарства називалися хуторами, а великі козацькі поселення у деяких регіонах – станицями. У структурі Запорозької Січі також існували курені, які були одночасно і житловими приміщеннями, і військовими підрозділами.
Основні елементи устрою
Курені: На Січі розташовувалися курені – великі казарми, де жили запорожці. Загалом існувало 38 куренів. Майдан: У центрі Січі була площа (майдан), де стояла церква, військова канцелярія та будинок кошового отамана. Зимівники (Хутори): Основний тип козацьких поселень за межами Січі, де жили сімейні козаки або ті, хто займався господарством (рибальство, полювання, скотарство). Укріплення: Січі будувалися на островах або в місцях, зручних для оборони (наприклад, Хортиця).
Основою господарства козацьких поселень були землеробство, скотарство, рибальство та ремесла. У багатьох поселеннях діяли православні церкви, школи та ярмарки, що сприяло розвитку культури й торгівлі.
Козацькі поселення відіграли важливу роль у заселенні південних і східних земель України та формуванні традицій козацького самоврядування.
Джерела Енциклопедія історії України https://www.history.org.ua/
Смолій В., Степанков В. Історія українського козацтва
Крип’якевич І. Історія України