Дороті Лоуренс (4 жовтня 1896 — 29 серпня 1964) — англійська журналістка, яка видавала себе за солдата-чоловіка, щоб робити репортажі з передової під час Першої світової війни. У 1915 році вона поїхала до Франції, де їй вдалося отримати військову форму та фальшиве посвідчення особи. Після прибуття до Альбера на Соммі вона знайшла солдата, який відвіз її на передову. Однак окопне життя вплинуло на її здоров'я, і ​​через десять днів вона розкрила свою стать, боячись, що якщо їй знадобиться медична допомога, її справжню особу розкриють, а тих, хто їй допоможе, покарають. Її заарештували та допитали, підозрюючи у шпигунстві або повії. Потім її відправили додому під суворою домовленістю не писати про свій досвід. Після війни Лоуренс опублікувала мемуари, але вони були жорстко цензуровані та не мали великого успіху. Її здоров'я почало погіршуватися, і її помістили до психіатричної лікарні, де вона померла через 40 років. У 2003 році її історію було знову відкрито. Її книгу перевидали, а Імперський військовий музей включив її досвід до виставки, присвяченої жінкам на війні. З 2015 року за мотивами її історії було знято кілька п'єс та фільмів.

Раннє життя Лоуренс народилася в Гендоні , Міддлсекс ,  у невідомих батьків. Ймовірно, вона була незаконнонародженою, її усиновив (у невідомому віці) один із опікунів англіканської церкви . [ потрібне посилання ]

Існує розбіжність у її походженні. Оксфордський словник національних біографій (який на момент публікації у 2004 році не згадував подробиць її життя після 1919 року) повідомляє, що Лоуренс народилася 4 жовтня 1896 року в Полсворті , Ворікшир, і була другою дочкою Томаса Хартсхорна Лоуренса та Мері Джейн Беддалл. [ потрібне посилання ] . Це не може бути так, оскільки їхня дочка, 14-річна Дороті Лоуренс, згадується в переписі 1911 року разом зі своїми батьками, включаючи Томаса Хартсхорна Лоуренса, тоді як 23-річна Дороті Лоуренс, народжена в «Шефердс Буш» за переписом 1911 року, є журналісткою, яка проживала в пансіонаті з іншими жінками у Західному Кенсінгтоні. Хоча [у 1915 році] її по-різному описували як «на початку двадцятих років» або «20-річну», більш імовірно, що Лоуренс була старшою і народилася приблизно в 1888 році. Наприклад, за переписом 1911 року їй 23 роки; Згідно з реєстром продовольства часів Другої світової війни 1939 року, їй 51 рік, а вік її смерті в 1964 році був записаний як 76 років у її свідоцтві про смерть.

Коли її мати померла в 1909 році, Лоуренс була усиновлена ​​заможними та шанованими церковними опікунами пані Джозефіною Фіцджеральд та її чоловіком у Солсбері.  Однак це також спірне питання, оскільки, згідно з віком Лоуренс за переписом населення 1911 року (23), вона не була б неповнолітньою в 1909 році.

Військовий кореспондент Бажаючи стати журналісткою, їй вдалося опублікувати кілька статей у «Таймс» та в журналі «Pall Mall» Неша . Коли почалася війна, вона написала листа до кількох газет на Фліт-стріт , пропонуючи свої послуги військового кореспондента.  Вона вважала, що це найкращий спосіб отримати визнання за свої таланти, але жодна газета не відправляла жінку на передову.  Фактично, вони не могли отримати доступ навіть для досвідчених кореспондентів-чоловіків.

Подорожуючи до Франції в 1915 році, вона намагалася приєднатися до Добровільного допоміжного загону , але їй відмовили.  Під час спроби потрапити до зони бойових дій через французький сектор як фрілансерка її заарештувала французька поліція в Санлісі, за 3,2 км від лінії фронту, і наказала їй піти.  Провівши ніч, спавши на копиці сіна в лісі,  вона повернулася до Парижа, де дійшла висновку, що лише переодягнувшись чоловіком, вона зможе отримати свою історію: Подивлюся, чого може досягти звичайна англійська дівчина без дипломів та грошей.

Трансформація Лоуренс вмовила двох солдатів британської армії, з якими вона зустрілася в паризькому кафе, таємно пронести їй хакі-форму, шматок за шматком, разом із пранням; вона назвала десятьох чоловіків, які зрештою розділили цей витівку, своїми «хакі-спільниками».  Потім вона потренувалася перетворюватися на чоловіка-солдата, сплющуючи свою фігуру за допомогою саморобного корсета, використовуючи мішковину та вату, щоб зробити плечі об'ємними  , та вмовляючи двох шотландських військових поліцейських коротко підстригти їй волосся у військовому стилі.  Вона затемнила колір обличчя рідиною Конді, дезінфікуючим засобом, виготовленим з перманганату калію ; зішкрібала бліду шкіру щік, щоб утворився висип після гоління; та додала засмаги за допомогою крему для взуття. Потім вона попросила своїх друзів-солдатів навчити її стройовій підготовці та марширувати.

Одягнувши пальто-ковдру та без спідньої білизни, щоб ніхто не міг знайти її покинуті спідниці, вона отримала підроблені документи, що посвідчують особу, як рядовий Деніс Сміт з 1-го батальйону Лестерширського полку , та вирушила на передову.

Лінія фронту Вона вирушила до британського сектору Сомми на велосипеді.  Дорогою до Альберта на Соммі вона зустріла шахтаря з Ланкаширу , який став сапером Британських експедиційних сил (BEF) , копаючим тунелі, Тома Данна, який запропонував їй допомогу.  Побоюючись за безпеку самотньої жінки серед голодних солдатів, Данн знайшла Лоуренс покинутий котедж у лісі Санліс, щоб спати. Під час перебування на передовій вона щоночі поверталася туди, щоб спати на вологому матраці, харчуючись будь-якими пайками, які Данн та його колеги могли виділити.

Данн знайшла роботу сапером у 179-й тунельній роті 51-го дивізіону Королівських інженерів , спеціалізованій мінній роті, яка діяла в межах 400 ярдів (370 м) від лінії фронту.  Лоуренс писав, що вона брала участь у копанні тунелів.  Але пізніші свідчення та листування з часу її виявлення британською армією, зокрема з файлів сера Волтера Кірка з секретної служби Британської інженерної армії, свідчать про те, що вона не виконувала цю висококваліфіковану земляну роботу, а була на волі та працювала в окопах.  Історик Саймон Джонс, експерт з тунелів на Соммі, вважає, що Дороті насправді не копалася під лінією фронту, але вважає, що немає сумнівів, що вона була в окопах, переодягнена в чоловіка.

Через стресову ситуацію у Лоуренс розвинувся постійний озноб та ревматизм , а потім напади непритомності. Після 10 днів служби, щоб захистити чоловіків, які їй допомагали, вона виявила себе жінкою, і командир сержант негайно заарештував її.

Повернення до Англії Її доставили до штаб-квартири BEF та допитали як шпигунку полковником, після чого оголосили військовополоненою . Звідти її перевезли верхи на коні через усю країну до штаб-квартири Третьої армії в Кале , де її допитували шість генералів та приблизно двадцять інших офіцерів.  Вона не знала терміну «табірний слідчий» (одне зі значень якого — «повія») і пізніше згадувала: «Ми постійно розмовляли про різні речі. Зі свого боку, мені не було повідомлено, що означає цей термін, а з їхнього боку вони продовжували не усвідомлювати, що я залишаюся в невіданні! Тож часто здавалося, що я брехала».

З Кале її доставили до Сен-Омера та допитали далі. Армія була збентежена тим, що жінка порушила систему безпеки, і боялася, що більше жінок візьмуть на себе чоловічі ролі під час війни, якщо її історія стане відомою. Побоюючись, що вона може розголошувати конфіденційну інформацію, суддя наказав їй залишатися у Франції до битви при Лосі .  Утримувана в монастирі Бон-Пастер , вона також була змушена поклястися не писати про свій досвід і підписала письмову свідчення під присягою, щоб уникнути ув'язнення.  Відправлена ​​назад до Лондона, вона перетнула Ла-Манш на тому ж поромі, що й активістка Еммелін Панкхерст , яка попросила її виступити на зустрічі суфражисток .

Опинившись у Лондоні, вона спробувала написати про свій досвід для журналу The Wide World Magazine , але їй довелося відмовитися від своєї першої книги за вказівкою Військового міністерства, яке посилалося на Закон про захист королівства 1914 року, щоб змусити її замовкнути.  Пізніше вона зазначила: Даючи цю обіцянку, я пожертвувала можливістю заробити газетними статтями про цю пригоду, як дівчина, змушена сама заробляти на життя.У Національному архіві є дві картки з медалями Лоуренс, що підтверджують її участь у війні: одна показує її звання сапера Королівських інженерів  , а інша — її робітницю Допоміжного корпусу армії королеви Марії

Пізніше життя У 1919 році вона переїхала до Кенонбері, Іслінгтон , та опублікувала розповідь про свій досвід: «Саперка Дороті Лоуренс: єдина англійська жінка-солдат» .  Хоча книга була добре сприйнята в Англії, Америці та Австралії,  вона була суворо цензурована Військовим міністерством і не досягла бажаного комерційного успіху.

До 1925 року її дедалі більш непередбачувана поведінка потрапила до уваги влади. Після того, як вона зізналася лікарю, що в підлітковому віці її зґвалтував її церковний опікун, пан Фіцджеральд, і без жодного контакту з пані Фіцджеральд чи іншою родиною, яка б доглядала за нею, її взяли під опіку, а пізніше визнали божевільною.  Спочатку її помістили до психіатричної лікарні Лондонського округу в Ганвеллі в березні 1925 року, а пізніше помістили до психіатричної лікарні Колні-Хетч у Фрієрн-Барнет , на півночі Лондона.  Очевидно, у неї не було відвідувачів  , і вона померла від тромбозу головного мозку у віці 67 років 29 серпня 1964 року в тому, що на той час було відомо як лікарня Фрієрн.  Її поховали в громадській (для бідних) могилі на кладовищі Нью-Саутгейт .  Ділянка, посилання: AH202, територія, яка з 2000-х років повторно використовується для подальших поховань поверх попередніх громадських могил.

Спадщина У 2003 році Річард Беннетт, онук Річарда Самсона Беннетта – одного з солдатів, які допомагали Лоуренс у Франції, – знайшов її автобіографію, досліджуючи історію своєї родини в Королівському музеї інженерів (REM) у Чатемі , графство Кент.

Під час подальшого розслідування історик зі Східного Сассексу Рафаель Стіпіч знайшов листа, написаного під час Першої світової війни сером Волтером Кірком , головою секретної служби Британських експедиційних сил. У листі згадувалася жінка, яка одягалася в чоловічий одяг у надії стати військовим кореспондентом, що чітко вказувало на Лоуренса.

Історик-фрілансер Саймон Джонс  потім знайшов [ ненадійне джерело? ] копію книги Лоуренс у Королівському історичному музеї та почав збирати нотатки для написання біографії.  Пізніше Джонс виявив, що звинувачення Лоуренс у зґвалтуванні були включені до її медичних записів, які зберігалися в Лондонському столичному архіві лікарні Святого Бернарда , але недоступні для загального доступу.

Її історія пізніше стала частиною виставки Імперського військового музею , присвяченої жінкам на війні. Кураторка Лора Клаутінг заявила, що Лоуренс була включена до неї, оскільки вона була винятком із правила, згідно з яким жінок не включали до жодного роду військ.

За мотивами оповідання Лоуренса було знято кілька п'єс та фільмів:

«Зникнення Дороті Лоуренс» (2015), п'єса, написана Джулі Макнамарою та режисована Полетт Рендалл . «Синє перо» (2016) – фільм Макнамари, заснований на історіях Лоуренс та інших жінок-журналісток, чиї голоси були придушені цензурою, ув’язненням в установах та жорстоким поводженням. «Над усіма: історія Дороті Лоуренс» (2016), п'єса, написана та поставлена ​​Ліззі Кререр, постановка театральної компанії The Heroine Project Presents, яка розповідає історії жінок, яких не помічала історія. Після того, як член ради директорів Історичної асоціації (ІА) переглянув виставу « Over the Top» , ІА доручила театральній трупі створити три короткометражні фільми про Лоуренса для використання в класних обговореннях Першої світової війни. Фільми були розміщені на вебсайті ІА у травні 2017 року.

Джерела