Рятування з підводних човнів — це пошуково-рятувальна операція, що складається з пошуку затонулої субмарини та евакуації тих, хто вижив на її борту. Це може бути здійснено як у вигляді підняття всього судна на поверхню, так і шляхом переміщення заблокованого під водою екіпажу до рятувального дзвона чи DSRV і подальшого підйому на поверхню. Також можливе самостійне рятування екіпажу субмарини за допомогою відповідного обладнання (капюшон Штайнке, SEIE тощо). Тим, хто вижив, може знадобитися лікування від декомпресійної хвороби.

Існують національні та міжнародні служби для сприяння швидкому реагуванню на надзвичайні ситуації з підводними човнами, такі як () та (, URC) у складі ВМС США.

Методи Для порятунку підводників з пошкодженої субмарини, що лежить на дні, застосовується ряд методів залежно від ситуації. Для сигналізації про лихо та передачі свого місцезнаходження рятувальникам підводні човни використовують аварійний радіобуй. Більшість радіобуїв випускаються автоматично, якщо субмарина досягає певної глибини, допомагаючи рятувальникам швидко знаходити судно, навіть якщо воно перебуває під водою.

Обладнання для самостійної евакуації

Оригінальною стратегією виживання під час аварії на підводному човні була самостійна евакуація підводників. Перші системи евакуації базувалися на гірничому дихальному апараті, який був примітивною формою з використанням скрубера.

Перша евакуація із затонулої субмарини відбулася у 1911 році з німецької U3, що затонула в гавані Кіля через незакритий клапан вентиляційної шахти. Тоді всі 30 підводників успішно евакуювалися крізь торпедний апарат, використовуючи дихальний пристрій «Dräger». Невдовзі після цього інші країни взяли на озброєння аналогічні пристрої, такі як апарат Девіса у Королівському флоті та апарат Момсена у ВМС США.

Вільне спливання вимагало від підводника підтримувати відкриті дихальні шляхи протягом усього спливання (тобто, безперервно повільно видихати), щоб уникнути пошкодження легень надлишковим тиском через розширення повітря зі зниженням тиску навколишнього середовища.

У 1962 році ВМС США прийняли на озброєння капюшон Штайнке, який дозволяв користувачеві під час спливання дихати повітрям, що поступало в капюшон з рятувального жилета.

Втім, всі ці засоби не забезпечували захисту від навколишнього середовища під час і після спливання. Наприклад, під час інцидентів з субмаринами «Truculent» та «Комсомолєц» багато підводників загинули вже на поверхні океану через переохолодження, серцеву недостатність або утоплення. Тому протягом 1990-х років більшість військово-морських сил світу, що використовували підводні човни, замінили свої системи евакуації на британські костюми SEIE або аналогічні системи. SEIE розраховані на евакуацію з глибини до 185 м, повністю закривають тіло користувача та забезпечує тепловий захист і плавучість.

Підйом субмарини Концептуально очевидний спосіб порятунку підводників — це підняти на поверхню всю затонулу субмарину, після чого вцілілі або виберуться через люк, або ж знадобиться прорізати для їх виходу отвір у корпусі, щоб забезпечити вихід. На практиці такі операції рідко мали успіх, оскільки вимагають наявності відповідного обладнання, гарної погоди та помірної глибини. Втім, ще успішний підйом (екіпаж якої попередньо евакуювали за допомогою рятувальної камери Маккена, див. нижче) у 1939 році показав, що глибоководний порятунок можливий, і забезпечив переорієнтацію в мисленні щодо стратегії виживання.

Відомо кілька рятувальних операцій і стратегічних місій з підйому затонулих субмарин (див. відповідний розділ у кінці статті). Як приклад, можна навести проєкт «Азоріан», коли ЦРУ підняло на поверхню затонулий шість років тому радянський підводний човен за допомогу спеціально побудованого для цього корабля Glomar Explorer. Звісно ж, екіпаж субмарини на момент підйому давно був мертвий

Однак, зазвичай метою є саме евакуація моряків, що опинилися у пастці на борту, і порятунок усього підводного човна вважається другорядним пріоритетом, основний же пріоритет надається швидшим і простішим методам порятунку екіпажу.

Рятувальна камера

Для евакуації з субмарин можуть використовуватися водолазні дзвони. Дзвін спускається на палубу підводного човна над евакуаційним люком. Воду під спідницею дзвону відкачують, герметизуючи його з палубою (див. наступний абзац). Після цього підводники відчиняють люк, перша група переходить до дзвону. Люки знову зачиняють, спідниця дзвона заливається водою, щоб відкріпити його від палуби, і дзвін піднімається на поверхню, де врятовані виходять, а дзвін може повернутися за наступною групою.

Внутрішній тиск у дзвоні зазвичай підтримується якомога ближче до атмосферного, щоб мінімізувати час роботи, зменшуючи або усуваючи потребу в декомпресії. Тому ущільнення між спідницею дзвона та палубою субмарини має вирішальне значення для безпеки операції. Це ущільнення забезпечується за допомогою гнучкого ущільнювального матеріалу, зазвичай гуми, який щільно притискається до гладкої поверхні люка перепадом тиску, коли вода з-під спідниці відкачується. Рятувальна камера Маккенна використовує трос, прикріплений до дужки на люку евакуаційної шахти підводного човна водолазом або дистанційно керованим підводним апаратом. Цей трос дозволяє направити дзвін прямо на потрібне місце та утримувати його, поки з простору між дзвоном та люком відкачують воду, після чого гідростатичний тиск утримує дзвін на місці, а гумове ущільнення запобігає потраплянню води під час переміщення.

Станом на 2008 рік рятувальні камери Маккена все ще використовувалася в кількох флотах, зокрема ВМС США (як резервна система, разом із DSRV) та ВМС Туреччини.

Пілотований глибоководний рятувальний апарат

Рятувальний засіб глибокого занурення (, DSRV) — тип , що використовується для рятування підводних човнів, що затонули. Хоча такі засоби часто називають «DSRV», насправді це термін, який використовується ВМС США, інші країни часто мають інші позначення для своїх еквівалентних апаратів.

DSRV має герметичний корпус із внутрішнім простором для перевезення кількох врятованих осіб, і рухомий баласт для контролю диференту, що дозволяє з'єднуватися з підводним човном під кутом приблизно до 60° до горизонту. Він герметизується на рятувальних люках постраждалого підводного човна, відкачуючи воду з простору між його та своїм люками, після чого тиск у внутрішніх приміщеннях підводного човна та DSRV вирівнюється, люки відкриваються, і група врятованих забираються в рятувальний апарат. Після переміщення люки герметизуються, DSRV повертається до корабля-носія, висаджує пасажирів та за необхідності повторює операцію. Спостерігається тенденція до використання рятувальних апаратів більшої місткості, що зменшує кількість операцій зі спусків, відчинення й зачинення люків та підйомів.

Більшість DSRV можна транспортувати великими вантажними літаками у найближчий до постраждалої субмарини порт, де їх встановлюють на сумісний корабель-носій, надводний чи підводний. У другому випадку рятувальний апарат можна вводити в дію під водою, що робить його практично незалежними від погодних умов на поверхні.

Також як приклад можна навести рятувальний апарат для підводних човнів Британського флоту базується на надводному судні і діє спільно з Парашутною групою допомоги підводним човнам (, SPAG) та дистанційно керованим підводним апаратом (див. наступний розділ) . Команда SPAG десантується з парашутами у воду на місці інциденту разом із скинутими з повітря контейнерами, що містять , , їжу, воду та медикаменти для підтримки евакуйованих із затонулої субмарини.

Дистанційно керовані підводні апарати

Дистанційно керовані підводні апарати (, ROV) — це безпілотні прив'язні підводні апарати, що керуються з поверхні. Під час рятувальних операцій ROV використовуються для оцінки стану потонулої субмарини, доставки припасів та підготовки до рятувальних операцій. Ці апарати оснащені відеокамерами, гідролокатором, та ріжучими інструментами. Вони можуть підключати лінії зв'язку, усувати перешкоди та приєднувати рятувальне обладнання до евакуаційних люків підводного човна. ROV працюють на глибинах, що перевищують можливості водолазів-людей, тому є важливими для визначення місцезнаходження та стабілізації затонулих підводних човнів у складних підводних умовах.

Як приклади ROV, можна навести (, RSRV) ВМС США та рятувальний апарат «Remora» з Королівського флоту Австралії.

Міжнародне співробітництво

(, ISMERLO) — організація, яка координує міжнародні операції з пошуку та порятунку підводних човнів.

Управління було створене у 2003 році НАТО та Робочою групою з питань евакуації та порятунку підводних човнів (, SMERWG) після катастрофи підводного човна «Курск» 2000 року. Воно займається для забезпечення міжнародного зв'язку для запобігання аваріям на підводних човнах у мирний час та координацією швидкого реагування на глобальній основі, якщо такі аварії трапляються.

ISMERLO має міжнародну команду експертів з питань евакуації та порятунку підводних човнів, що базується в , Велика Британія.

У сучасний час НАТО та ISMERLO продовжують співпрацювати з союзниками по всьому світу для покращення роботи з рятування підводних човнів. Станом на кінець 2024 року ці організації завершили спільні навчання «Exercise Dynamic Monarch», що проводилися за участю 10 країн — Канади, Франції, Німеччини, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Швеції, Туреччини, Великої Британії та США. Ці навчання дозволили країнам-учасницям продемонструвати власні рятувальні системи, зокрема (, NSRS), розроблену Францією, Норвегією та Великою Британією. Ця система дозволяє евакуювати до 15 пацієнтів за рейс, в тому числі на ношах, і може бути доставлена в будь-яку точку світу за 96 годин.

Деякі приклади успішних порятунків підводних човнів 29 січня 1917 року британська субмарина з 80 людьми на борту затонула в , Аргайл-енд-Б'ют, Шотландія, під час . Приблизно через 10 годин прибуло судно з водолазами, які змогли зв'язатися зі вцілілими підводниками. Пізніше до судна приєднали повітропровід і накачали баластні цистерни. До полудня 31-го січня ніс субмарини підняли на поверхню та, підтримуючи за допомогою пари барж, прорізали отвір, через який змогли вийти 48 виживших. 23 травня 1939 субмарина класу «Sargo» ВМС США «Squalus» затонула на глибині близько 75 м під час випробувань у Портсмуті, штат Нью-Гемпшир. На допомогу підійшов її сістершип , який знайшов пошкоджений "Squalus"і встановив наявність на його борту виживших. Протягом двадцяти чотирьох годин на місце прибуло рятувальне судно для підводних човнів і успішно підняло на поверхню всіх 33 підводників протягом наступних 13 годин з допомогою камери Маккена за чотири занурення. Саму субмарину згодом також підняли, відремонтували й повернули до експлуатації, перейменувавши на «Sailfish». 27 серпня 1973 канадський глибоководний апарат «Pisces III» разом з екіпажем з двох осіб в Ірландському морі під час для прокладання телекомунікаційного кабелю втратив плавучість і ліг на морське дно на глибині близько 490 м. Два інші апарати «Pisces» і дистанційно-керований підводний апарат врешті-решт знайшли «Pisces III» та приєднали до нього два кабелі, за які його підняли на поверхню. Обидва члени екіпажу вижили. 4 серпня 2005 російська мінісубмарина класу «АС-28» застрягла на глибині 190 м у бухті Бєрьозовая біля півострова Камчатка, заплутавшись у кабелях російської системи берегового спостереження. Російський флот спочатку спробував підняти субмарину, потім хоча б відтягнути її на мілководдя, де до неї могли б дістатися водолази, але кабелі, що оплелися навколо гвинтів, завадили цьому. 7 серпня прибув британський радіокерований підводний апарат Scorpio-45 і зумів від'єднати АС-28. Усі семеро людей на борту вижили.

Примітки

Див. також Вежа для навчань евакуації з підводного човна Евакуаційна шахта підводного човна Рятувальна камера Маккенна Рятувальне судно для підводних човнів Рятувальний засіб глибокого занурення Капюшон Штайнке Submarine Escape Immersion Equipment