Леута́рська музика або лаута́рська музика () — музична традиція, поширена в румунських історичних регіонах (Валахія, Молдова та Трансильванія). Її виконавцями є леутари — професійні музиканти, найчастіше ромського походження, які грають на весіллях, хрестинах, похоронах та інших громадських заходах. Леутарська музика охоплює широкий репертуар, що поєднує традиційні народні мелодії з елементами міської, орієнтальної та західної музичних традицій. Музиканти виконують твори на слух, часто використовуючи складну орнаментику та імпровізацію. Основні інструменти в старій леутарській музиці — скрипка, най і кобза.
Леутарська та селянська музика У традиційній румунській музичній культурі співіснували два напрями: професійна леутарська музика та аматорська селянська музика.
Для селянської музики були характерні інструментальні твори у темпі рубато, що виконувалися переважно на духових інструментах, таких як тилинка, флуєр, кавал, бучум тощо. Вокальний репертуар включав дойни, бо́чети та колінди. Основними носіями цієї традиції були пастухи, а також селяни, які займалися іншими видами діяльності, для яких музика становила частиною побутової культури. Вони виконували її в домашніх умовах або у вузькому колі, рідше — на вечорницях. Репертуар, як правило, обмежувався кількома мелодіями. Інструменти зазвичай виготовлялися самостійно й могли відрізнятися за конструкцією, а ансамблеве виконання траплялося вкрай рідко.
Леутарська музика виконується професійними музикантами — леутарами, більшість з яких становлять роми, хоча серед них трапляються і представники інших етнічних груп. Димитрій Кантемир описував весільні традиції в Молдові XVIII століття: «…запрошують … музикантів, якими майже завжди є роми…»: .. Аналогічна ситуація спостерігалася і в Валахії, при цьому в Буковині, Банаті, Марамуреші та Трансильванії участь румунських музикантів була значно більшою. За даними провідного румунського дослідника леутарської музики Сперанци Редулеску, близько 80 % румунських леутарів є ромами.
Леутари заробляють на життя музикою, виконуючи її на весіллях, хрестинах і похоронах у румунських та ромських громадах, відіграючи важливу роль своєрідних посередників у ритуальних процесах. Вони виступають переважно у складі музичних колективів, відомих як тарафи, і обирають більш складні інструменти. У їхньому складі переважають струнні інструменти — скрипка, кобза, цимбали, контрабас; зустрічаються також духові, такі як най і чімпой, у XX столітті з'явився акордеон. У Молдові існують також мідні духові оркестри леутарів (, наприклад, ).
Чіткого стилістичного розмежування між двома напрямами румунської традиційної музики не існує: леутари, наприклад, часто використовують пастуші мелодії. Офіційна фольклорна музика, пропагована на телебаченні та радіо, являє собою формалізовану та адаптовану інтерпретацію обох напрямів.
Історія Професійні музиканти-леутари відомі в Молдові та Валахії щонайменше з XVI століття. Назва пов'язана зі словом «леу́та» () або «алеу́та» (), що походить від (уд) — інструмента з родини лютень, ранньої форми кобзи. Перша документальна згадка про леутарів датується 1558 роком, коли господар Валахії дарує леутара Русте ворнику Дінга з Молдови. З 1723 року в містах починають з'являтися перші гільдії леутарівНайдавніша задокументована гільдія лăутарів з'явилася у 1723 році в Крайові, за нею слідували гільдії в Яссах (1761) та Хуші (1795) (). Композитор і музикознавець Міхайл Послушніку також згадує () про існування єврейських гільдій лăутарів у Бухаресті (1818) та Яссах (1835).. Виникнення гільдії професійних музикантів, імовірно, пов'язане з , яке тривало з кінця XIV століття до середини XIX. Князі, бояри та монастирі володіли ромськими рабами, серед яких були ковалі, кухарі та музиканти, що виступали на всіх святкуваннях. Після звільнення ромських рабів леутари поступово витіснили аматорських сільських музикантів, ставши основними виконавцями музики на громадських заходах у селах.
Початковими інструментами леутарів були скрипка (в архаїчній формі — ребек або кеменче), леута (алеута) та барабанНайдавніша відома згадка про інструмент типу скрипки у Валахії та Молдові з'являється в описі польського історика Мацея Стрийковського від 1582 року: «Про це волохи та молдовани співають безперервно на кожному святі, граючи на сербських скрипках, виголошуючи своєю мовою: „Штефан, Штефан, воєвода! Штефан, Штефан, воєвода! Він розбивав турків…“» (, ). У XVIII—XIX століттях найпоширенішими інструментами серед леутарів були скрипка, най та кобза. У 1775 році французький історик , перебуваючи в Яссах, описував ромських музикантів, які виконували музику на скрипці, кобзі та дудці з вісьмома отворами: «Німецька гітара» (цистра), швидше за все, відноситься до кобзи. Флейта з восьми отворами – най.. У 1820 році британський консул у князівствах Молдова і Валахія також згадував скрипку, най і кобзу як найбільш типові інструменти: «The instruments mostly used are the common violin, the Pan-pipe, and a kind of guitar or lute peculiar to the country.». З кінця XIX століття кобза поступово витіснялася цимбалами, які, своєю чергою, у XX столітті були частково замінені акордеоном. Молдовські леутари до кінця XIX століття перестали використовувати най, тоді як у Валахії інструмент зберігся.
Наприкінці XVIII — на початку XIX століття леутарська музика здебільшого являла собою сільський фольклор. За часів правління фанаріотів леутари часто подорожували Османською імперією, де виступали та звідки запозичували новий репертуар. Тіберіу Александру зазначає, що близько 1800 року найкращими скрипалями Константинополя були румунські роми. До середини XIX століття репертуар леутарів значно розширився, включивши популярні міські пісні, а також грецькі та турецькі мелодії. Деякі народні пісні у виконанні леутарів набули орієнтальних рис. Із середини XIX століття, з поширенням західної музики, в їхньому репертуарі з'явилися європейські танцювальні мелодії та фрагменти західної класичної музики. Хоча традиційно леутари грали на слух, у XX столітті серед них почали з'являтися музиканти, які володіли нотною грамотою.
Транскрипції та записи Румунський письменник, поет, композитор і фольклорист Антон Панн, використовуючи візантійську музичну нотацію, записав у своїй книзі «Окремі поезії, або Світські пісні» (1831, 1837) низку світських пісень, серед яких були й леутарські. Військовий капельмейстер Франсуа Рушіцький[Бурада називає його Францем Рушицьким () () у 1834 році опублікував у Яссах збірник «Орієнтальна музика: 42 молдовські, валашські, грецькі та турецькі пісні і танці». Збірник містив переважно румунські народні мелодії, зокрема леутарські, транскрибовані для фортепіано. У 1852—1854 роках Кароль Мікулі, за рекомендацією письменника Васіле Александрі, познайомився з музикою буковинського леутара Ніколае Піку, що зумовило видання до видання чотирьох зошитів фортепіанних транскрипцій леутарської музики. Оскільки в XIX столітті ще не існувало методів точної фіксації народної музики, під час транскрипції нетемперована мелодика адаптувалася до класичного строю, а нерегулярний гнучкий ритм переводився в рівномірну метрику академічної музики.
У першій половині XX століття румунську традиційну музику, зокрема леутарську, записували композитор Бела Барток (1908—1917, на воскові циліндри) і румунсько-швейцарський музичний критик і фольклорист Константин Бреїлою (1928—1943, на воскові циліндри та грамофонні платівки). Барток також робив транскрипції леутарських пісень, що ввійшли до його дослідження до його дослідження народної музики румун комітату Біхор. Сперанца Редулеску, відома як «мама леутарів», займалася записом і дослідженням леутарської музики з середини 1970-х років.
Культурні впливи Ряд творів Бели Бартока демонструє вплив румунської леутарської музики, зокрема «Румунські народні танці» та «Рапсодія № 1 для скрипки та фортепіано». Румунсько-французький композитор Джордже Енеску в «Румунській рапсодії № 1» (1901) використав кілька леутарських мелодій, серед яких «Mugur, mugur, mugurel»У перекладі з румунської — брунька., опублікована Антоном Паном у 1837 році, та «» .
О. С. Пушкін прожив у Кишиневі кілька років, і вечори з музикантами-леутарами були частиною його побуту. В. П. Горчаков писав: «…Пушкіна… захоплювала відома молдавська пісня „Тю юбескі пітімасура“Спотворене (Люблю тебе безмірно)., і ще з більшою увагою він прислухався до іншої пісні — „Ардема́ — Фриде — ма́“Спотворене (Пали мене, печи мене). Слова до пісні записав румунський письменник Василе Александрі., з якою вже в той час він пов'язав нас своїм дивовижним наслідуванням, створивши з неї відому пісню в поемі „Цигани“, а саме: „ Жги меня, режь меня…“Хоч пали, хоч заріж (у перекладі В. Сосюри).». У листі до П. А. Вяземського Пушкін зазначав: «Радію, однак, долі моєї пісні „Режь меня“. Це дуже близький переклад, надсилаю тобі дикий наспів оригіналу. Покажи це Вієльгорському — здається, мотив надзвичайно вдалий. Віддай його Полевому разом із піснею». Ноти «дикого наспіву» були надруковані у 1825 році в «Московському телеграфі». У коментарях до свого перекладу «Євгенія Онєгіна» Володимир Набоков простежив шлях молдавської леутарської пісні «Arde-mă și frige-mă» від її адаптації у перекладі Проспера Меріме поеми «Цигани» до арії Кармен в однойменній опері Бізе (.)Пізніше ця мелодія, через Івана Тургенєва, з'явилася в пісні циганки Степаніди в романі «Брати Земганно» Едмона де Гонкура (фр. Vieux époux, barbare époux, Égorge-moi! brûle-moi! . Набоков також зазначав, що так звана молдавська пісня Пушкіна «Чорна шаль» була перекладена румунською мовою і стала «народною піснею». Переклад виконав у 1841 році молдавський поет і письменник Константин Негруцці, ім'я композитора залишається невідомим. У виконанні циганського співака ця пісня стала однією з знакових композицій леутарської музики.
Румунський фольклорист і музикознавець Теодор Бурада переповідає історію, опубліковану в журналі La Vie Parisienne, про зустріч у Яссах Ференца Ліста зі старійшиною леутарів Ясс Васіле Барбу, більш відомим як . У січні 1847 року, під час гастролей по Трансильванії, Валахії та Молдові, Ліст був запрошений у дім місцевого боярина, де для гостей грав тараф Барбу Леутару, що складався зі скрипки, ная та кобзи. Згідно з розповіддю, Ліст був захоплений грою Барбу Леутару, а також його здатністю точно відтворити на слух фортепіанний твір, який Ліст виконав перед ним. Сам Ліст згадує зустрічі з кількома леутарськими групами в Бухаресті та Яссах, не називаючи імен: «Ми виявили у них прекрасну жилу великої музичної традиції». Після зустрічі з леутаром Ніколае Піку Ліст включив у свою «Румунську рапсодію» мелодію молдавського танцю «Corăgheasca».
У 1889 році леутари та Ангелуш Дініку (батько та дід відомого леутара ) взяли участь у Всесвітній виставці в Парижі. Серед виконуваних творів була мелодія для ная «Ciocârlia» (чокирлія) — жайворонок., авторство якої приписують Ангелушу Дініку. У транскрипції Григораша Дініку для скрипки ця мелодія стала одним із символів леутарської музики.
Французький оглядач у «Огляді Всесвітньої виставки 1889 року» відзначав музичні здібності румунських циган: «Ці істоти, надзвичайно обдаровані, майже самі є музичними інструментами»: .
Стилі Леутарська музика складна і витончена, а її виконання вимагає доброї техніки. Імпровізація є важливою частиною леутарської музики. У більшості випадків, коли леутар виконує мелодію, він її переосмислює. Це ріднить леутарську музику з джазом. Скрипка є центральним інструментом, а лаутари відомі своєю віртуозністю, розвиваючи унікальні техніки:
Глісандо: Часто використовуються для з'єднання нот у повільних мелодіях, підкреслення швидких пасажів і виконання великих інтервалів. На відміну від західноєвропейських скрипалів, лаутари не приховують зміни позицій. Вони використовують короткі підйоми для сусідніх нот і довгі глісандо при зміні позиції.