Чімпой (, також ) — румунський народний дерев'яний духовий музичний інструмент, регіональний різновид волинки. Належить до аерофонів і складається з повітряного резервуара (міха) та кількох трубок: надувної трубки, бурдона і мелодичної трубки (чантеру).
Чімпой вважається інструментом місцевого походження і традиційно пов'язується з територіями сучасної Румунії та Республіки Молдова. Перші письмові згадки про нього датуються XVI століттям. У минулому інструмент був поширений у більшості регіонів і, поряд із флуєром, слугував одним з основних інструментів пастухів та важливим елементом сільських свят. На початок XXI століття традиція гри на чімпої збереглася переважно в окремих регіонах (Олтенія, Добруджа, Хунедоара, Молдова), хоча інструмент і далі використовується у фольклорних ансамблях.
З органологічного погляду румунський чімпой належить до східноєвропейської групи волинок із циліндричним каналом та одинарними тростинами. Інструмент вирізняється значною типологічною різноманітністю. Дослідники виділяють шість основних типів, які відрізняються насамперед конструкцією чантера — одинарного або подвійного, а також кількістю й розташуванням пальцевих отворів. Інструменти з подвійним чантером дають змогу виконувати не лише мелодію й бурдон, а й простий гармонічний інтервал (зазвичай квінту), що розглядається дослідниками як одна з найдавніших форм румунської поліфонії.
У традиційній культурі чімпой посідає подвійне символічне місце. З одного боку, він сприймається як пастуший інструмент, тісно пов'язаний із життям чабанів; з іншого — у фольклорі та легендах наділяється демонічними або надприродними рисами й інколи асоціюється зі злими духами. Для інструмента характерні й специфічні форми виконавства, зокрема «танець ляльок», під час якого музикант грає на волинці, одночасно керуючи маріонетками. Вплив чімпоя простежується і в інших жанрах румунської народної музики, де такі інструменти, як народна скрипка або флуєр, імітують його характерний бурдон і мелодичні формули.
Історія та поширення Згадки про інструменти, подібні до волинки, трапляються вже в античній літературі — у творах Арістофана, Светонія, Марціала та Діона Златоуста, хоча самі інструменти або їхні зображення з того часу не збереглися. Достовірні історичні свідчення про волинку в Західній Європі датуються раннім Середньовіччям. Однією з найдавніших письмових згадок є термін musa — основа французького muse («волинка»), який з'являється у трактаті Регіно з Прюма IX століття, де інструмент перелічено серед інших духових між tibiae та fistula.
Починаючи з XIII століття, джерела стають докладнішими. Окрему бурдонну трубку згадує Адам де ла Галль у п’єсі Jeu de Robin et Marion (бл. 1283), а бурдон цього періоду було знайдено під час археологічних досліджень замку Віолі в Англії. Відтоді зображення волинок у європейському мистецтві трапляються дедалі частіше. Близько 1500 року у французьких літературних джерелах зафіксовано численні назви інструмента, зокрема.
Регіональне поширення Чімпой належить до широкої родини волинок, поширених у Європі, Північній Африці та частині Азії. Румунія й Молдова розташовані на перетині кількох східно- та південноєвропейських культурних зон, що пояснює різноманіття місцевих форм волинки. Споріднені інструменти сусідніх народів можна згрупувати у кілька типологічних категорій:
Центральноєвропейський тип (duda, kozioł) — характерний для західнослов'янських регіонів (Чехія, Словаччина, Польща) та України. До нього належать чеські й словацькі дуди, зазвичай з одним чантером і одним бурдоном, що закінчується роговим розтрубом, а також польський — велика волинка з міхами та басовим бурдоном, яку до кінця XIX століття використовували в ансамблях із mazanki (малими скрипками) Угорський тип (дуда) — з подвійним чантером, що має два паралельні канали: мелодичний і контра, який забезпечує змінний бурдон для ритмічного супроводу. Трансильванські різновиди чімпоя з подвійним чантером структурно пов'язані з цим типом. Балканський тип (гайда) — волинка, що надувається ротом, поширена від Албанії (gajdë) та Греції (tzampouna) через Сербію та Північну Македонію до Болгарії (gaida). Зазвичай має один чантер, часто з вигнутим розтрубом, і окремий бурдон. Румунські чімпої з одинарним чантером, особливо з південних регіонів, типологічно найближчі до цієї групи.
Історичні свідчення в Румунії Grove Dictionary of Music and Musicians класифікує румунський чімпой як інструмент місцевого походження. Найдавніші конкретні письмові згадки на румунських землях датуються XVI—XVII століттями. У перекладі Діянь апостолів XVI століття, виконаному в Марамуреші, трапляється вислів «» («під звуки чімпоїв»). , переписаний у Трансильванії між 1580 і 1619 роками, містить богомильський текст із застереженням: «» («Горе тому, хто п'є й їсть під чімпой, цитри й лютні!»). Літописці Грігоре Уреке та Мирон Костін згадують волинщиків при дворах молдавських господарів. Уреке описує князя Арона (1591—1595) як великого шанувальника танців і волинщиків, яких він утримував для розваг. Костін розповідає про бенкет, на якому волинщик грав на інструменті, обгорнутому коштовним шовком. Італійський монах Нікколо Барсі, який відвідав Молдавське князівство 1640 року, зазначав, що танці починалися під звуки скрипок, волинок, флейт і барабанів (). Ці джерела свідчать, що в Середньовіччі волинка була відома не лише в сільському середовищі, а й при князівських дворах. З часом при дворі та серед знаті чімпой поступився місцем інструментам, запозиченим із Константинополя під османським впливом, тоді як у народній традиції він продовжував існувати.
Візуальні зображення чімпоя в румунському мистецтві трапляються рідко й переважно у стінописах церков. Це пов'язують із суворими канонами Східної Церкви щодо зображення музичних інструментів у біблійних сценах, а також із тим, що на час створення багатьох розписів скрипка вже значною мірою витіснила чімпой і в іконографії асоціювалася з демонічними постатями. У народних уявленнях сам чімпой інколи вважався «диявольським інструментом», що обмежувало його зображення сценами пекла. Водночас іноземні митці зафіксували його побутування: створив малюнок волинщика 1837 року, а Амедео Преціозі наприкінці 1860-х років зобразив ярмарок з ансамблем із чотирьох музикантів, серед яких були двоє волинщиків.
Географія поширення в Румунії та Молдові Історичні та етнографічні джерела свідчать, що чімпой у минулому побутував на більшій частині території Румунії та Молдови. Навіть у тих регіонах, де сам інструмент зник, його вплив і далі простежується в народній інструментальній музиці, насамперед у скрипковому виконавстві, яке часто імітує волинковий бурдон і характерні мелодичні формули. З часом, однак, ареал побутування чімпоя звузився. У другій половині XX століття він зберігся переважно в північній Олтенії, окремих районах Мунтенії, Добруджі, Молдові, Буковині, південних регіонах Республіки Молдова, а також у південно-західній Трансильванії та частині Банату.
Колишня популярність інструмента відображена в прізвищах, похідних від його назви або від професії волинщика, зокрема Cimpoi, Cimpoieșu, Cimpoieru, Cimpoiaș і Cărăbaș (від carabă — назви чантера).
Назви та етимологія Основною румунською назвою волинки є ; виконавців називають cimpoier, cimpoiaș або cimpoieș. Термін cimpoi, подібно до грецького tsampouna та італійського zampogna, зазвичай виводять із давньогрецького συμφωνία (symphonía) — «співзвуччя», «симфонія». В античності symphonia була однією з назв грецької волинки (askaulos). Дослідники трактують цю етимологію як свідчення тривалої історичної тяглості інструмента, хоча письмові джерела з'являються лише з пізнього Середньовіччя.
До регіональних фонетичних варіантів належать şimpoi (Банат), cimponi або şimponi (Хунедоара), ciumpoi (Тулча) та cempoi (Гура Гуморулуй, Буковина). Інші назви включають carabă або cărabă (утворені від назви чантера; південний Банат) та gaidă, уживану серед арумунів. У деяких контекстах інструмент називають у множині — cimpoaie або cărăbi.
Дослідження Перший систематичний опис румунських народних інструментів, зокрема чімпоя, опублікував 1877 року фольклорист і етнограф Теодор Бурада. У праці Дослідження румунських танців та музичних інструментів він охарактеризував чімпой як давній інструмент і один із найпопулярніших серед селян, під звуки якого виконували традиційні танці.
У 1912—1913 роках угорський композитор і фольклорист Бела Барток задокументував чімпой із двома чантерами в румунських громадах Біхору та Марамурешу і записав низку мелодій для цього інструмента. Він відзначив програмний твір, що імітує поклик перепілки, а також зауважив, що багато танцювальних мелодій, виконуваних на флуєрі та скрипці, наслідують стиль і техніки гри на чімпої.
Вагомий внесок у вивчення інструмента зробив румунський етномузиколог Константин Бреїлою. У 1931 році він задокументував практику гри на чімпої під час виконання Танцю ляльок (Jocul păpușilor) і використав цей матеріал для ілюстрації своєї методологічної праці Нарис методу музичного фольклору. Бреїлою також здійснив численні польові записи чімпойної музики, зберігши виконання таких музикантів, як Георге Мушуляк (Буковина) та Пэтруц Мунтяну-Ковач (Хунедоара).
У другій половині XX століття дослідження чімпоя набули органологічного спрямування. У монографії Тіберіу Александру Музичні інструменти румунського народу (1956) було запропоновано класифікацію типів чімпоя за конструкцією чантера, з виділенням п'яти основних категорій. У 1970-х роках румунсько-німецький дослідник розширив цю типологію, додавши шостий тип і подавши детальні описи технік виготовлення. зосередився на символічних і ритуальних аспектах інструмента, зокрема на традиції гри з ляльками. У XXI столітті з'явилися узагальнювальні праці, що поєднують етнографічні та органологічні дані, зокрема книга Траяна Чукулеску Чімпой у румунів (2014) та другий том серії Овідіу Папене Румунські народні інструменти: музично-акустичні дослідження (2019).
Будова і типи чімпоя
Будова Чімпой складається з чотирьох основних компонентів: повітряного мішка, надувної трубки, мелодичної трубки (чантера) та бурдонної трубки:
Повітряний мішок (, рідше ) — виготовляється зі шкури тварини, зазвичай кози. Розміри варіюють за регіонами: найбільші зразки зафіксовано в Хунедоарі (приблизно до 60 × 38 см), найменші — у Добруджі (близько 35 × 20 см). Надувна трубка ()Регіональні назви: suflător (Плоєшті), suflătoare (Молдова та Хунедоара), sufleci (Крайова, Бухарест та північна Добруджа), sufleţi (Бухарест), sufleare (регіон Хунедоара), sufloi (Хунедоара, північна Добруджа), sufloni (Банат), suflaci (Крайова, Плоєшті), clupă (північна Добруджа), comprimator (Плоєшті), muștiuc (Бузеу, північна Добруджа) та ţavă (Бухарест, Галац). — слугує для наповнення мішка повітрям і оснащується шкіряним клапаном (), що запобігає його виходу. Зазвичай виготовляється з бузини, металу або кістки. Бурдонна трубка ()Регіональні назви: bâzoi (Олтенія, північна Добруджа), bârzoi (Сучава, Крайова), buzoi (Плоєшті, Бухарест та північна Добруджа), bârloni, dârloni (Хунедоара), duroi (Орадя), cărăboi (Хунедоара), hârgoi, hang (Молдова), ang (північна Добруджа), berbedeaua (Сучава), tarauz (Оршова), ţiitor (Олтенія) та bas (Плоєшті, північна Добруджа). — створює безперервний низький тон. Як правило, складається з двох або трьох знімних секцій, що дає змогу регулювати висоту звуку шляхом зміни довжини трубки. Зовнішні секції зазвичай виготовляють із твердих порід дерева, середню — з м'якшої; окремі зразки завершуються розтрубом із коров'ячого рогу. Бурдон зазвичай звучить на одну або дві октави нижче за чантер. Мелодична трубка (чантер) ()Регіональні назви: cărabă (Трансильванія), cărabie (Сучава), carava (Молдова) та tarabă (північна Добруджа). — виготовляється з дерева, найчастіше зі сливи, і має пальцеві отвори для виконання мелодії.