Розщеплення, яке також називають бінарним мисленням, дихотомічним мисленням, чорно-білим мисленням, мисленням «усе або нічого» або мисленням у крайнощах, — це нездатність мислення людини об’єднати дихотомію як сприйнятих позитивних, так і негативних якостей в єдине, реалістичне ціле. Це звичайний захисний механізм, при якому людина схильна думати в крайнощах (наприклад, дії та мотивація людини є цілковито хорошими або цілковито поганими без середини). Такому дихотомічному тлумаченню протиставляється визнання певних нюансів, знаних як «відтінки сірого». Розщеплення може охоплювати різні контексти, оскільки люди, які використовують цей захисний механізм, можуть «розщеплювати» уявлення про свій розум, власну особистість та особистості інших людей. Розщеплення спостерігається при розладах особистості кластера B, таких як межовий розлад особистості та нарцисичний розлад особистості, а також при шизофренії та депресії. У дисоціативному розладі ідентичності термін розщеплення вживають для позначення розщеплення змін особистості.
Розщеплення вперше описав Рональд Фейрберн у своєму формулюванні теорії об’єктних відносин у 1952 році; воно починається як нездатність немовляти поєднати повноцінні аспекти батьків (хороший об’єкт) і їхні аспекти, що не реагують (незадовільний об’єкт) в одних і тих самих індивідуумів, натомість сприймаючи хороше і погане як окремі. У психоаналітичній теорії воно функціонує як захисний механізм. Цей механізм також описав Іполит Тен 1878 року як розщеплення его. Він описував це як існування двох думок, волі та окремих дій одночасно в одній людині, яка усвідомлює одну частину свідомості, не усвідомлюючи іншу.
Механізм Розщеплення людей, ідей і речей на категорії або «хороших» або «поганих» зазвичай спостерігається в дитинстві, але «очікується, що воно відступить, коли дитина розвине здатність розуміти, що основні піклувальники одночасно мають і хороші, і погані якості».
Людина часто сприймає те, що суперечить її уявленню про себе чи близьку людину, як неприйняття або зневагу, уявну спробу ізолювати чи покинути її, або навіть відчуття небажаного потягу. Теорії психоаналізу висувають ідею, що ідеалізація та знецінення означають наявність поляризації не лише в моделі «Я» індивіда, але й у його сприйнятті інших.
Доведено, що люди з межовим розладом особистості (BPD) інтерпретують соціальне схвалення як виверт або обман. Вони також можуть бути менш чутливими до вербальної іронії через негативну упередженість у тлумаченні неоднозначної інформації. Особи з межовим розладом особистості також можуть вірити, що їх покинуть, якщо вони довірятимуть комусь зі свого оточення.
Така людина відчуватиме виклик через цей дискомфорт, оскільки він пов'язаний із її самосприйняттям, і сформує наратив, щоб пояснити та проєктувати цей дискомфорт, повністю покладаючи провину на іншого. Схильність до відторгнення, до гіперчутливості, труднощі у встановленні та підтримці стабільного й адекватного рівня довіри в міжособових стосунках, а також часте хибне тлумачення соціальних сигналів значною мірою сприяють здатності людини з межовим розладом особистості знаходити «підтвердження» для свого процесу знецінення. Воно може посилюватися під час професійного чи особистого стресу, оскільки спричинена стресом параноя є визнаною діагностичною ознакою межового розладу особистості. Розщеплення також може призвести до диспозиційних і ситуаційних атрибутів дій інших. Це означає, що як хороша поведінка гарної людини, так і погана поведінка несхвально сприйнятої людини розглядаються як диспозиційні характеристики. Однак погана поведінка «хорошої» людини сприймається як ситуативна і пояснюється такими факторами, як стрес або сп’яніння.
Тоді людина знецінить особу, яку вона колись ідеалізувала. Часто тоді процес розщеплення стає поведінковим, і суб’єкт часто раптово накидається або припиняє контакт з особою, яку він знецінював, викликаючи великий внутрішній конфлікт і страждання в групі. Щоб запобігти уявному осуду з боку інших, суб’єкт часто бере участь у стадії виправдання своїх дій, переконуючи оточення у справедливості своїх претензій щодо того, що знецінена сторона цілковито погана, а він сам є суто жертвою.
Для людей із розладами особистості кластера B це часто передбачає прикрашання або вигадування образ, які викликають емоційну реакцію оточення, яка, на їхню думку, відповідає їхньому власному стражданню через ситуацію. Що цінніший соціальний зв'язок, який вони намагаються зберегти, або що вища їхня загальна потреба в соціальному прийнятті, то вища ймовірність того, що їх поведінка буде психологічно образливою. Це може спричинити сильний психологічний стрес у людини, яку вони знецінюють, і може призвести до юридичних звинувачень у зловживанні чи наклепі.
Розщеплення також впливає на самооцінку, оскільки дихотомічне мислення «добре або погано» застосовується до власного образу людини та її самосприйняття.
Управління Для близьких людей із межовим розладом особистості існує кілька, здавалося б, суперечливих факторів, які необхідно збалансувати:
Конфіденційність суб’єкта проти пошуку зовнішньої допомоги. Визнання емоцій суб’єкта, не схвалюючи та не заохочуючи його поведінку. Допомога суб'єкту орієнтуватися в епізоді, не захищаючи від наслідків його дій.
Асоціація розладів особистості Нової Англії рекомендує завжди залучати ширшу групу до обговорення проблем, не відповідати або ігнорувати погрози чи звинувачення (навіть якщо вони не відповідають дійсності) у той момент, а потім обговорювати епізод у відкритий і реалістичний спосіб, коли суб’єкт заспокоїться, і ніколи не захищати суб'єкта від соціальних чи правових наслідків його дій.
Певні труднощі виникають через перевірку емоцій і несхвалення поведінки, пов’язаної з розщепленням, оскільки близька людина людини з межовим розладом особистості ризикує стати співучасником проблемної поведінки та підкріпити її.
Приклади, які надали Ґандарсон і Берковіц:
Якщо суб’єкт краде в когось, хто, на його думку, винен йому гроші, не варто захищати його від судового переслідування. Якщо суб’єкт нападає на іншу людину неналежним чином (фізично чи вербально), не варто потурати такій поведінці, щоб уникнути конфлікту.
Хоча раніше вважалося, що межовий розлад особистості не лікується, багато нових форм терапії було вивчено, впроваджено і вони показали, що працюють у лікуванні цього розладу.
Діалектично-поведінкова терапія (ДБТ) є найвідомішим методом лікування для тих, хто має межовий розлад особистості і кому не допомогла когнітивно-поведінкова терапія (КПТ). Цей тип терапії передбачає, що люди з межовим розладом особистості можуть ефективніше керувати своєю взаємодією з іншими, набуваючи навичок, які краще допомагають їм справлятися зі стресом, регулювати емоції та мати якісні стосунки. Ця терапія охоплює одну годину індивідуальної терапії щотижня, двогодинний груповий тренінг, спілкування поза сеансами та консультаційну групу, створену для терапевта.
Лікування на основі менталізації (ЛнОМ) — це терапія, яка передбачає, що симптоми в осіб із межовим розладом особистості формуються, коли пацієнт припиняє менталізацію, тобто він перестає раціонально думати про емоції у своїй свідомості та свідомості інших. Це призводить до того, що люди відриваються від реальності і діють, спираючись на впевненість у своїх уявленнях про мотиви інших. Лікування на основі менталізації зміцнює здатність людини працювати в умовах стресу прив’язаності. Терапевти заохочують пацієнтів занурюватися у свої емоційні та нереалістичні думки й дії з більш заземленим та відкритим ставленням і мисленням. Лікування на основі менталізаці заохочує індивідів думати в гіперактивному стані свого розуму, а не на основі внутрішньо засвоєних уявлень про світ. Ця терапія охоплює 50 хвилин щотижня індивідуальної терапії, 75 хвилин групової терапії та зустріч команди, на якій обговорюється, як члени команди справляються зі своєю менталізацією.
Трансферно-орієнтована психотерапія — це терапія, яка зосереджена на міжособистісній динаміці життя людей і на тому, що відбувається під час їхніх емоційних станів. Їхня міжособистісна динаміка виявляється під час терапії та пізніше вивчається, щоб визначити, які розщеплення на хороше і погане можуть вплинути на особисте життя людей. Цей механізм допомагає людям досягти більш збалансованого мислення про себе та інших. Трансферно-орієнтована психотерапія передбачає два сеанси терапії щотижня без присутності групової терапії.
Схема-терапія — це тип когнітивної терапії, яка зосереджується на структурних змінах, які можуть відбутися в житті людини. Вона передбачає дві щотижневі терапевтичні сесії, під час яких терапевт проводить поведінкові, експериментальні та когнітивні практики, які зосереджуються на повсякденному житті людини та діяльності, що відбувається у ньому, зокрема на будь-якому минулому травматичному досвіді, який міг мати місце. Ця терапія працює, змінюючи спосіб негативного мислення та віри людини на більш здоровий і функціональний спосіб мислення.
Загальне психіатричне лікування зосереджується на житті людей поза будь-якою терапією, яку вони можуть отримати. Воно надає пріоритет їхній здатності нормально функціонувати у стосунках і соціальному функціонуванні. Обговорюючи індивідуальні симптоми та прогноз, терапевти можуть створити план лікування. Загальне управління лікуванням зазвичай не передбачає більше одного щотижневого сеансу та має на меті покращити функціональність шляхом залучення людини до повсякденного життя з розрахунком, що людина працюватиме над тим, як справлятися самостійно.
Стосунки Розщеплення породжує нестабільність у стосунках, оскільки одну людину розглядають або як персоніфіковану чесноту, або як персоніфіковану ваду в різний час, залежно від того, задовольняє вона потреби суб’єкта чи розчаровує його. Це, разом із подібними коливаннями у досвіді та оцінці себе, призводить до хаотичних і нестабільних моделей стосунків, дифузії ідентичності та перепадів настрою. Терапевтичному процесу ці коливання можуть значною мірою перешкоджати, тому що терапевта теж можуть сприймати як хорошого або поганого. Щоб спробувати подолати такий негативний вплив на результати лікування, необхідні постійні інтерпретації терапевта.
Розщеплення сприяє нестабільним стосункам і сильним емоційним переживанням. Розщеплення часто зустрічається в підлітковому віці, але вважається тимчасовим. Особливо це спостерігали в осіб з діагнозом межового розладу особистості. Стратегії лікування були розроблені для індивідів та груп на основі ДБТ, а також для пар. Існують також книги для самодопомоги на відповідні теми, такі як уважність і емоційна регуляція, які вважають корисними для людей, що борються з наслідками розщеплення. Вважається, що страх зазнати соціальних наслідків розщеплення спонукає людей із межовим розладом особистості уникати соціальних чи романтичних стосунків із тими, кого вони вважають критичними та/або схильними до асертивної чи агресивної поведінки, і, навпаки, шукати людей, яких вони вважають пасивними.
Багато людей у стосунках із людьми, які борються з розщепленням, стверджували, що вони почуваються ніби «навшпиньки» у своїх стосунках, оскільки є постійне почуття обов’язку та занепокоєння, що їхній партнер зазнає розщеплення і почне сприймати їх як «погану людину». Через труднощі з міжособистісною ідентичністю та низькою самооцінкою індивіди висловлюють потребу постійно отримувати підтвердження та бути впевненими, що їх партнер розуміє їх. Гіперчутливість є однією з рис межового розладу особистості, яка змушує людей як ідеалізувати, так і знецінювати тих, хто їх оточує, через страх відторгнення. Це також проявляється у потребі людини в близькості, за якою слідує страх відторгнення та міжособистісна агресія. Міжособистісне відторгнення є розщепленою реакцією на почуття відторгнення, яке може виникати у людини, що призводить до проблем у дружбі та стосунках через порушення міжособистісного функціонування.
Розлади Емоційно нестабільний розлад особистості