Ілля Костянтинович Борщак (справжнє — Ілля Лейб-Гершович Баршак, з 1920 р. підписувався як Ілько Борщак; , Бєльці — 11 жовтня 1959, Париж, Франція) — український політичний діяч, історичний публіцист і журналіст єврейського походження. Загальний огляд біографії Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губернії Російська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно із записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, у якій пропрацював до початку 1920-х років.
7 червня 1913 року із золотою медаллю закінчив Першу Херсонську чоловічу гімназію. За два місяці до цього, 7 квітня, охрещений у Херсонському Успенському соборі й на честь свого хресного батька — директора Херсонської гімназії Костянтина Тюльпанова — був наречений КостянтиновичемЗгідно з виявленим Вадимом Ададуровим метричним записом про хрещення; див.: .
Після вступу 1 вересня 1913 року до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (кораблебудівне відділення) 8 жовтня того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914—1918 років вивчав право в імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 році атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник теперішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії. Член Одеської судової палати Олександр Кордунян бачив у Борщаку надзвичайно талановитого студента. Він рекомендував його Сергію Шелухіну як молоду людину, яка «на науковому полі багато обіцяє в будучім» і заслуговує на особливу увагу.
В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в Херсоні 1891 чи 1892 році, вступ до університету в 1909 році, підготовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 року до лютого 1918-го, два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 року з університету, з 8 липня 1917 року навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 року). Не воював жодного дня на фронті. Французька поліція у 1920-х роках не довіряла його офіційним даним і вважала його значно молодшим, ніж він стверджував. Радянські ж спецслужби (НКВС) сприймали його однозначно як «вихреста з Одеси» та «колишнього петлюрівського офіцера», чиє єврейське походження було для них доведеним фактом, попри будь-які легенди.
У червні 1918 року Баршак перебрався до Києва в період існування Української держави, яку очолював гетьман Павло Скоропадський. Згодом влаштувався клерком при директорі департаменту МЗС УНР Української Народної Республіки Андрієві Яковлеві. Письменниця Наталена Королева, яка працювала з ним у Києві у 1918 році, сприймала його не як офіцера чи поважного дипломата, а як «юнака, майже хлопчину». Вона згадувала його як дрібного клерка, чий зовнішній вигляд зовсім не відповідав образу «героя фронтовика», який він пізніше собі приписував. У січні 1919 року за сприяння С. Шелухіна призначений до складу місії УНР до США. У березні 1919 року дістається Копенгагену. З травня 1919 року — дипломат Євген Онацький сприймав Борщака як типового «мартовського українця» людину, яка не мала глибокого коріння в українському русі до 1917 року, а приєдналася до нього лише заради кар'єри та можливості «добре жити». Онацький описував його як прагматика, якому було байдуже, де працювати, аби лише отримувати регулярну платню. Подорожує Віднем, Римом, Бухарестом. В дипломатичних колах Рима та Парижа за Борщаком закріпилася репутація інтригана. Євген Онацький прямо називав його «неабияким пройдисвітом» та людиною, яка «не вміла тримати язика за зубами», сіючи паніку та неприємні чутки серед колег заради власної вигоди. На початку 1920 року прибуває до ПарижуСам він датував свій приїзд 7 січня 1920 року і стверджував: «Я головним чином мав на увазі свої наукові студії щодо української старовини, для яких працював в архивах Відня, Копенгаги, Берліну, Риму, Неополя і Венеції. Знаючи, що в Парижі повинні бути цікаві матеріали по Ucrainica, я приїхав в Париж.»
Вадим Ададуров.«Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 95., пізніше виконує обов'язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років. Цю роботу він іронічно називав «дипломатичною службою»Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 109., а про свого шефа графа Тишкевича писав: «Як важко працювати для такої людини! [...] Тишкевич — будемо сподіватися, піде, а з ним і вся банда», описуючи себе як «собаку, що гавкає» на «гадюку» Тишкевича)Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 96..
У Парижі залишився на решту життя й поринув в архівні та бібліотечні пошуки в різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах ЄвропиПроводив «майже весь свій робочий час виключно в архівах та в Національній бібліотеці», а вечорами «гарував» над працею «Україна в міжнародній політиці: Франція і Україна XVII-XVIII ст.»
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 95.. Цікавився історією, культурою, дипломатією України, суспільно-політичними рухами різних періодів у контексті зв'язків з Європою. У листі до Миколи Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем колишнього дипломата УНР і зміновіхівця Артема Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».
Зі зростанням популярності своїх історичних розвідок, Борщак почав надавати їм дедалі публіцистичнішої та белетристичної форми, відступаючи від наукових принципів роботи над документами — змінював окремі слова, речення, цифри й дати. Водночас сам він описував свої контакти з французькими діячами як глибоко змістовні; наприклад, про зустріч із Морісом Барресом він писав: «Я побачив, що він дуже добре поінформований про нашу справу... Він категорично підкреслив своє співчуття для українських національних аспірацій»Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 104.. Про зустріч із Леоном Блюмом наводив такі його слова: «Я вірю в силу правди, що завжди перемагає... Шкода... що новітня Польща... відроджує в себе звичаї царату»Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 105.. А Едуара Ерріо називав «найдавнішим моїм приятелем поміж французькими вченими»Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 101.. Деякі з посилань в його публікаціях не відповідали дійсності, а деякі з оприлюднених ним документів взагалі були «зконструйовані». Водночас дослідник був звинувачений у придумуванні «Виводу прав України», листа Жана Казимира де Балюза про зустріч з гетьманом у 1704 р. Останню містифікацію довів на основі дослідження архівів Франції та текстів Борщака В. АдадуровВ. Ададуров. Переставляючи слова у століттях. С. 295–326..
За припущенням деяких дослідників, Борщак з власної ініціативи зав'язав співробітництво з представниками уряду УСРР і радянських спецслужб. Створив «дійовий комітет», від імені якого вів перемовини з Християном РаковськимПричини створення комітету він пояснював «виснаженістю українського народу», «зневірянням українських інтелектуалів на чужині» та пошуком «діалогу з радянською владою», називаючи це політикою «меншого зла».
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 113-114.. У 1923—1932 роках — співзасновник радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ), його генеральний секретарАдадуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.302-309, керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті»Борщак писав своєму приятелеві Грицькові Лисенку, що вся праця з підготовки змісту газети лягла на його плечі й це дуже обмежило його в заняттях історичними студіями.
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 116. (1926—1928); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926—1927). На думку Віктора Савченка, Ілько Борщак був насамперед антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей»Свій розрив із петлюрівським середовищем він описував як крок чесної та принципової людини, яка не хотіла брати участі в сумнівних оборудках, як-от визнання приналежності Західної України до Польщі. Він не змирився з Варшавським договором- цією, як він писав, «поразкою для всього історичного минулого України».
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 99., а сам тижневик видавали за гроші СРСРСам він заперечував отримання грошей від радянського посольства, заявляючи: «Я не є громадянином СРСР і не маю жодних стосунків із радянським посольством», а газету називав збитковою, що тримається на передплаті та його гонорарах.
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 118-119.. Цю гіпотетичну думку згодом підтвердив із покликами на архіви французької поліції загальної безпеки (Sûreté générale) у своїй праці «Переставляючи слова у століттях» історик Вадим Ададуров.
Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. ХвильовимУ листах до Юрія Шереха і Юрія Луцького Борщак лаконічно згадував щодо Хвильового: «Я сам дістав йому візу і він жив у мене».
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 127-128. та іншими). Консультував прозаїка і перекладача з французької Валер'яна Підмогильного, який 1930 року листовно звернувся до Борщака з питаннями, які виникали у нього в ході перекладів прози Анатоля Франса.
Водночас пробільшовицька діяльність Борщака викликала занепокоєння французької поліції і його кілька разів висилали з країни, тоді як захист та підтримка з боку впливового історика Рене МартеляАдадуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.319-326 дозволяла щораз повертатися до столиці Франції. Після повернення Борщака до Парижу куратори з Москви позбавили його контролю над «Українськими вістями», керівником яких став Олександр Севрюк. Після цього Борщак згорнув публічну активність як радянофіл, знову зосередившись на історичній публіцистиціПізніше, у 1949 році Борщак писав Леву Окіншевичу, що він вже 20 років як відійшов від усього й ніколи не приступить. «... я назавжди сказав "досить"».
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 126..