Бессарабська губернія (до 1873 року — Бессарабськая область) — історична адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії з центром у Кишиневі. Була утворена на землях приєднаної до Російської імперії в 1812 році Бессарабії. Значну частку населення губернії становили українці.
До складу області входили повіти: Бендерський, Гречанський, Кодрський, Оргеєвський, Сороцький, Тамаровський, Хотарнічанський, Хотинський, Ясський.
У 1828 році область розділена на повіти: Аккерманський, Бендерський, Ізмаїльський (спочатку градоначальство), Кишинівський, Леовський, Оргеєвський, Сороцький, Хотинський, Ясський.
Географія
Бессарабська губернія знаходилась у південно-західній частині Російської імперії, між Прутом на заході і Дністром на півночі і сході; Дунай (власне, його північний, Кілійський рукав) становив кордон на півдні, Чорне море на південному сході, лише на крайньому північному заході губернія не мала добре певних природних кордонів; від австрійської області Буковини її відокремлювали невеликі річки, які впадають у Прут і Дністер, а частина кордону між ними була проведена полями. Прут і Дунай відокремлювали Бессарабську губернію від Румунського королівства, перший від Молдови, а другий від приєднаної до Румунії по Берлінському трактату Добруджі. У волосько-болгарських грамотах XV—XVII ст. Бессарабом іменувалася вся Волощина з приєднанням до неї Бабадазької області поблизу Дунаю. У пізніших документах назва Бессарабія надається Буджаку, або Буджацькому степу, котрий становив південну частину Бессарабської губернії.
Територія Бессарабської губернії займала площу в 44 399 км². За даними Енциклопедичного словника Брокгауза і Евфрона — 40 096,6 кв. верст (45 631,7 кв. км)
Рельєф У Бессарабській губернія не було гір, однак поверхня північної і особливо центральної частини губернії дуже нерівна і порита глибокими річковими долинами і ярами. Найвища точка губернії знаходилась у північно-західному краю Хотинського повіту, у так званій Руській Буковині, на кордоні з Австрійською Буковиною — 220 сажнів (469,39 м). У Хотинському повіті було ще кілька висот більше 150 сажнів (320,04 м), південніші Сороцький повіт і переважнаа частина Ясського повіту (місто Бєльці) хоч і менш високі, мали більш пересічену поверхню. Більш значні висоти зустрічалися в найпівденнішій частині Ясського повіту — гора Мегура — 201 сажнів (428,14 м). У 30 верстах (32 км) на південь від Бєльців, а також у Кишинівському і частині Оргеєвського повіту, ця місцевість прорізана пасмами пагорбів розділених долинами і називалася Кодряну (Кодру). Наприкінці XIX століття вона була дуже мальовнича, багата стародавніми монастирями і рясніла листяними лісами, особливо дубовими і грабовими. Пагорби середньої частини Бессарабської губернії складалися з вапняків, здебільшого крейдяної формації, на південь зустрічалася міоценова (среднетретічная) формація, яка теж здебільшого складається з вапняків. Біля берегів Дністра в Хотинському повіті і в глибоких ярах оголюються пласти набагато давніших формацій, досилурійських пісковиків, сланців і вапняків, а в деяких місцях навіть до гранітів. Три південних повіти губернії лежали набагато нижче, ніж середня частина, але і тут поверхня нерівна, справжні рівнини лише біля берегів Дунаю і Чорного моря. Кордон між рівнішою південною і горбистою частиною Бессарабської губернії проходив приблизно по верхньому Траяновому валу, який йшов від міста Леово на Пруті до впадання річки Ботні в Дністер, трохи південніше Бендер. Ця південна частина губернії зовсім степова і називається Буджацьким степом. Головна річка — Дністер, правий берег річки знаходився в межах губернії від села Онут, на кордоні Буковини, до впадання в Дністровський лиман.
Водні ресурси Течія Дністра за часів Бессарабської губернії була дуже звивистою, береги круті, особливо вище Бендер, річка порівняно вузька і зібрана в одне русло, судноплавство більш зручне, ніж на інших річках імперії з такою ж кількістю води, особливо вниз за течією; значних мілин не було, не було і порогів, а труднощі в переправі були лише від кам'яних гряд; нижче Бендер зустрічалися мілини. Пароплавство існувало від низини Дністра до Могильова, іноді пароплави заходили і далі, але головна частина вантажів йшла на галерах, чотирьохкутних ящиках з ялинових дощок, які рухалися завдяки жердинам. З Галичини привозили будівельний ліс і лісові вироби, а Бессарабія відправляла хліб, фрукти і вино.
Друга річка губернії — Прут становила кордон з Молдовою від міста Новоселиця до моменту впадання в Дунай. Прут, як і Дністер, витікає з Карпат і в Бессарабській губернії не отримував жодного значного притоку води. До Леово існувало пароплавство, вище ж за течією проводився лише сплав лісу з Буковини.
Річки низинної частини Бессарабської губернії не доходили до моря, а впадали в озера, відокремлені від Чорного моря і Дунаю піщаними косами. Найзначніші: Ялпуг, що впадає в однойменне озеро, і Когильник. Поблизу Чорного моря розташовані солоні озера Алібей і Тігана. У 1840-х роках і до 1856 року з цих озер видобувалося багато солі, до 4 млн пудів. За Паризьким миром найкращі з озер відійшли до Румунії, видобуток солі з бессарабських озер припинився і не відновився після приєднання цієї місцевості до Російської імперії в 1878 році. Найбільші з придунайських озер, крім Ялпуга, Китай і Катлабуг
На берегах Дунаю були розташовані великі луки і очеретяні хащі, річка була багата рибою, хоча менше за низові річки, що впадають в Азовське і Каспійське моря. Між 1856 і 1878 роками кращі рибні промисли Бессарабії були поза межами Російської імперії. Рибальством займалися головним чином великороси-старообрядці, особливо жителі села Вилкове; солона, сушена і в'ялена риба йшла звідси всередину Бессарабії, у Херсонську і Подільську губернії, а також за кордон: у Румунію, Буковину і Галичину. Рибні промисли на березі Чорного моря були менш значні, ніж дунайські.
Клімат Клімат Бессарабської губернії був тепліше, ніж у більшій частині Європейської Російської імперії, але була значна різниця між північною частиною Бессарабії і ближчою до моря. Остання значно тепліша, але опадів (дощу та снігу) випадало набагато менше, ніж на півночі і в горбистій середній частині губернії.
Рослинність За природною рослинністю Бессарабську губернію поділяли такі 4 райони: Руську Буковину, тут були головним чином букові ліси, що збереглися в більш північній, найвищій частині землі, решта була багата сливовими садами. Інша частина Північної Бессарабії — місцевість була покрита степовими травами, але ліси були в усіх долинах, а також і на висотах, переважали дуб і граб. Це була найкраща землеробська місцевість губернії і центр вирощування озимої пшениці, Горбиста середня частина Бессарабії була покрита лісами: дубовими, грабовими і буковими. Вони були замінені частково на ріллю, частково на сади і виноградники. Південна, більш рівна частина Бессарабії — колишній Буджацький степ. До приєднання до Російської імперії вона була покрита степовими травами з ділянками лісу. Наприкінці XIX століття цілинних степів було дуже мало, і майже весь простір було зайнято полями, головний хліб — яра пшениця.
Адміністративний поділ
У 1813 році, після приєднання Бессарабії до Російської імперії, згідно з правилами про тимчасове влаштування Бессарабії, її територія була розділена на 9 цинутів (спочатку планувалося 12): Хотинський, Ясський (Фалештський), Сороцький, Орхейський, Бендерський, Хотарнічанський, Кодрський, Гречанський і Томаровський (Ізмаїльський). Однак до 1818 року, коли був прийнятий статут про освіту Бессарабської області, адміністративний поділ зазнав змін: були розформовані Гречанський, Кодрський, Сороцький і Хотарнічанський цинути і утворено новий — Аккерманський цинут. У результаті кількість цинутів скоротилося до шести.
У 1828 році область втратила самостійність і була включена до складу Новоросійського генерал-губернаторства. У зв'язку з цим було проведено ряд адміністративних реформ, і зокрема, цинути були перейменовані в повіти. У 1830 році утворено Леовський повіт (з 1835 року — Кагульський повіт), а в 1836 році — Кишинівський і Сорокський повіти. У 1857 році був утворений Комратський повіт, але вже через рік він був скасований.
У 1856 році за умовами Паризького миру Ізмаїльський і Кагульський повіти були передані Молдовському князівству.
У 1873 році Бессарабська область перетворена в губернію зі збереженням колишнього поділу на 7 повітів: Аккерманський, Бендерський, Кишинівський, Оргеєвский, Сороцький, Хотинський і Ясський.
У 1878 році до складу Бессарабської губернії були повернуті території Ізмаїльського та Кагульського повітів у вигляді об'єднаного Ізмаїльського повіту. Адміністративний устрій Ізмаїльського повіту значно відрізнявся від усіх інших, наприклад, у ньому не було волостей, а існували окремі комуни. Остаточне облаштування Ізмаїльського повіту було завершено лише в 1904 році, при цьому його адміністративні кордони зазнали істотних змін.
6 березня 1887 року Ясський повіт перейменовано в БілецькийЗбори узаконень і розпоряджень уряду. 1887 р № 30, ст. 300 — С. 531. Такий поділ зберігався до 1917 року.
Адміністративно-територіальний поділ наприкінці XIX століття:
№ повіт Повітове місто площа, верст² площа, км² Населення (1897), осіб 1 Аккерманський Аккерман (28 258 чол.) 7282,7 8288,0 265 247 2 Білецький Білець (18 478 чол.) 4871,0 5543,5 211 448 3 Бендерський Бендери (31 797 чол.) 5398,5 6143,8 194 915 4 Ізмаїльський Ізмаїл (22 295 чол.) 8128,0 9250,2 244 274 5 Кишинівський Кишинів (108 483 чол.) 3271,0 3723,0 279 657 6 Оргеєвський Оргіїв (12 336 чол.) 3632,0 4133,4 213 478 7 Сороцький Сороки (15 351 чол.) 4010,7 4564,2 218 861 8 Хотинський Хотин (18 398 чол.) 3501,9 3985,4 307 532
Історія
За Бухарестським мирним договором в 1812 році вона була приєднана до Російської імперії. Це була найбільш малолюдна частина Молдовського князівства. Займаючи до 50 % її території, Бессарабія мала лише близько 25 % населення. До 1812 року південь Бессарабії, перш знаходився під безпосередньою владою османських пашів і татарських ханів, був населений особливо рідко. Сюди переселилися болгари та гагаузи, які втекли від османських розправ, німці-колоністи, українці, росіяни, а також молдовські переселенці з-за Прута із центру Бессарабії.
Після приєднання Бессарабії до Російської імперії російський уряд почав поступово почав проводити політику зросійщення місцевого румунського населення та створення окремої молдавської ідентичності на противагу румунському національному відродженню, яке ставило собі за мету об'єднання всіх румунських земель в одній державі.
29 квітня 1818 року був виданий Статут утворення Бессарабської області. Найважливішою особливістю влаштування Бессарабської області було утворення бессарабського Верховної ради. Головою в цій Раді, яка мала адміністративно-судовий характер, був повноважний намісник Бессарабської області, звання якого було потім пов'язане із званням новоросійського генерал-губернатора, який проживав в Одесі. Головною особою губернського управління був цивільний губернатор; урядова і казенна частина зосереджувалася в обласному уряді. Статут 1818 року було замінено «Установою для управління Бессарабської області» 29 лютого 1828 року, за яким уряд області став більше схожим на уряд інших губерній, головне і губернське керівництво було підпорядковане тим самим центральним органам, як і у внутрішніх губерніях, одна тільки обласна рада, яка замінила колишню Верховну раду, становила особливість уряду цієї області.
У 1829 році за Адріанопольським миром Османська імперія поступилася Російській імперії і дельтою Дунаю, яка також увійшла до складу Бессарабії. У 1856 році за Паризьким мирним договором Російська імперія поступилася Османській імперії дельтою Дунаю, яка була приєднана до Добруджі, безпосереднього володіння Османської імперії, і південно-західною частиною Бессарабії, пізніше Ізмаїльський повіт, яка ввійшла до складу князівства Молдови і повернена Російській імперії за Берлінським трактатом у 1878 році.