Вихід євреїв із мусульманських (переважно арабських) країн — масова еміграція євреїв із арабських та інших мусульманських країн протягом XX століття. Репатріація євреїв Близького Сходу та Північної Африки в сучасний Ізраїль почалася ще наприкінці XIX століття і стала масовою після утворення Держави Ізраїль та Війни Ізраїлю за незалежність (1948). Міграцію також підштовхнули масові єврейські погроми 1940-х років у великих арабських містах (у Багдаді, Каїрі, Адені, Триполі, , Алеппо та інших містах).
У період з 1948 до початку 1970-х років з арабських країн емігрували добровільно, втекли або були вигнані від 800 тис. до 1 млн арабських євреїв. З них 260 тис. прибули в Ізраїль в період 1948—1951 років, і ще 600 тис. до 1972 рокуMalka Hillel Shulewitz, The Forgotten Millions: The Modern Jewish Exodus from Arab Lands, Continuum 2001, pp. 139 and 155.. Ліван був єдиною арабською країною, єврейське населення якої після 1948 року збільшилося, оскільки він був проміжним пунктом на шляху єврейської міграції до ІзраїлюParfitt, Tudor. (2000) p. 91.. Однак до 1970-х років у результаті громадянської війни в Лівані чисельність єврейського населення цієї країни також суттєво зменшилася. До 2002 року вихідці з арабських країн та їхні нащадки становили 41 % населення ІзраїлюAda Aharoni "The Forced Migration of Jews from Arab Countries , Historical Society of Jews from Egypt website. Accessed 1 February 2009..
Історичні передумови Подібно до інших меншин в арабських країнах, євреї нерідко зазнавали утисків з боку арабської більшості, що стало однією з причин поширення сіоністських ідей. З іншого боку, сіонізм закликав покинути землю, де євреї жили протягом багатьох поколінь. Поширення ідей сіонізму збіглося з періодом арабської боротьби за незалежність (тоді — проти Османської імперії), заручниками якої в ряді випадків ставали євреї. Арабські націоналісти виганяли їх із рідних місць та відбирали майно.
Репатріація євреїв до Землі Ізраїлю з європейських, близькосхідних та північноафриканських країн в Оттоманський період постійно зростала, проте лише до кінця XIX століття міграція з близькосхідних країн стала більш масовою. Першою великою міграцією був переїзд єменських євреїв.
Наприкінці XIX — початку XX століття Близьким Сходом і Північною Африкою прокотилася хвиля погромів проти євреїв, яких араби розглядали як союзників Османської імперії, що слабшала, а після поразки в Першій світовій війні зникла. Це змусило євреїв на мусульманських землях задуматися про нове місце проживання.
Евакуації у підмандатній Палестині У ході заворушень 1920 року в Набі-Муса загинуло 4 араби та 5 євреїв, 216 євреїв та 23 араби отримали поранення. Більшість жертв належали до євреїв, які жили в Палестині до початку алії.
Під час заворушень у Яффі (1921) тисячі єврейських жителів втекли до Тель-Авіва, де були тимчасово поселені в наметових таборах на узбережжі.
Після палестинських погромів 1929 року, під час яких загинуло 133 євреїGreat Britain, 1930: Report of the Commission on the disturbances of August 1929, Command paper 3530 (Shaw Commission report), p. 65.NA 59/8/353/84/867n, 404 Wailing Wall/279 and 280, Archdale Diary and Palestinian Police records., на вимогу британської влади єврейські громади Гази та Хеврона були евакуйовані британськими військами. Якщо не брати до уваги кількох сімей, які повернулися до Хеврону в 1931 році, їхня власність і будинки були захоплені арабами.
Зростання антисемітизму в арабських країнах У червні 1930 року закінчився Британський мандат у Месопотамії, а в жовтні 1932 року там була створена держава Ірак. У відповідь на вимогу автономії з боку ассирійців-християн іракська влада у серпні 1933 року влаштувала криваву різанину. Для євреїв це була перша ознака того, що нова влада не збирається поважати права меншин. Король Фейсал I, відомий своєю ліберальною позицією, помер у вересні 1933 року. Його наступником став син Газі I, який надавав підтримку націоналістичним організаціям, які, своєю чергою, черпали підтримку серед арабських мігрантів із Сирії та Палестини. Натхнення викликало у них арабське повстання в підмандатній Палестині (1936—1939), інспіроване єрусалимським пронацистським муфтієм Хадж-Аміном аль-Хусейні. Арабські мігранти сповідували ідеологію панарабізму та розглядали євреїв як своїх основних ворогівGat, M. The Jewish exodus from Iraq, 1948—1951. p.17..
Пропаганда німецьких нацистів набула популярності серед іракських націоналістів, від яких вона стала поширюватися по всьому арабському світу. Почалося мовлення Берлінського радіо арабською мовою. У період між 1936 і 1939 роком 10 євреїв в Іраку було вбито, було вісім випадків метання бомб в єврейські житла та магазиниGat, M. The Jewish exodus from Iraq, 1948—1951. p.18..
У червні 1941 року в Іраку стався пронацистський переворот, який очолив Рашид Алі аль-Гайлані. За підтримки британських військ переворот був придушений, проте в обстановці безвладдя, поки результат протиборства ще був незрозумілий, у Багдаді стався кривавий погром («Фархуд»), в ході якого було вбито близько 180 євреїв і близько 50 000 євреїв втратили майно. Почалася масова (головним чином нелегальна) втеча євреїв з Іраку; до 1949 року швидкість нелегальної міграції досягла 1000 осіб на рікSimon, Reguer, and Laskier, p.365. Усього протягом 1941—1949 років Ірак залишило 10 000 євреїв.
У ході Другої світової війни на більшій частині Північної Африки панували або пронацистський режим Віші, або фашистська Італія; крім того, туди вторгся гітлерівський Африканський корпус Роммеля. На цих територіях євреї були позбавлені прав, хоча у нацистів та їхніх сателітів не дійшли руки до тотального знищення, як в окупованій Європі. У 1942 році німецькі війська зайняли лівійське місто Бенгазі, де знаходився великий єврейський квартал, розграбували його і відправили через пустелю до трудових таборів 2000 євреїв, з яких загинув кожен п'ятий. На той час більшість євреїв Лівії жила в містах Триполі та Бенгазі, дещо менше — у містах Аль-Байда та Місурата.
Після визволення Північної Африки від нацистів антиєврейські настрої серед арабів збереглися. Спалахнули нові погроми, з яких найбільш жорстоким був погром у Триполі 1945 року, коли за кілька днів було вбито понад 130 євреїв, у тому числі 36 дітей, сотні було поранено, 4000 людей залишилося без даху над головою, 2400 були повністю розорені. Було знищено п'ять синагог у Триполі та чотири у провінційних містах, тільки в Триполі розграбовано понад 1000 єврейських домівокStillman, 2003, p. 145.. Того ж року погроми прокотилися в інших арабських містах. У ході Каїрського погрому (1945) було вбито 10 євреїв.
Еміграція з арабських країн (1948—1972) Прийняття ООН 29 листопада 1947 року резолюції про створення в колишній підмандатній Палестині двох держав, єврейської та арабської, в арабських країнах зустріли погромами. Спочатку це був Аденський погром 1947 року в південному Ємені та Алеппський погром 1947 року в Сирії з десятками вбитих. У 1948 році хвиля насильства захлеснула Єгипет, Марокко та Ірак, і тою чи іншою мірою торкнулася всіх арабських країн. Водночас нові незалежні арабські держави почали вживати заходів щодо маргіналізації та переслідування євреїв для того, щоб змусити їх емігрувати до Ізраїлю.
Політолог Гай Бехор наводить текст проекту закону (порівнюючи його з нацистськими Нюрнберзькими законами), розробленого Політичним комітетом Ліги арабських держав у червні 1946 та у вересні 1947 року, ще до прийняття «Плану ООН про поділ Палестини». Проект Ліги був спрямованого на вимушену еміграцію євреїв із цих країн для того, щоб «затопити молоду єврейську державу […] сотнями тисяч зубожілих єврейських біженців», і фактично реалізованого в наступні роки. Рішення ЛАД стали відомі ізраїльській розвідці, але у світлі військової загрози проблема етнічних чисток в арабських країнах відійшла на другий план. Документ опублікований лише у наш час.
У Лівії євреїв позбавили громадянства, а в Іраку конфіскували їхню власність. Євреї, які були змушені залишити країну, не мали права на вивезення власності. У період 1949—1950 років ізраїльський уряд провів операцію «Чарівний килим» (також відому як «Орлині крила») з вивезення 50 000 євреїв із Ємену. З 1949 по 1951 рік євреї масово переселялися з Лівії до Ізраїлю. У період 1950—1952 року Ізраїль здійснив вивезення 130 000 людей з Іраку. У всіх цих випадках понад 90 % місцевих євреїв вважали за краще залишити країну свого проживання, навіть попри втрату майна.
Загальна кількість євреїв, які залишили арабо-мусульманські країни з 1948 року по початок 1970-х років, становить від 800 тис. до 1 млн. Ряд дослідників розглядають інші рамки єврейської міграції з ісламських країн: з 1944 по 1964 рік, коли до Ізраїлю переїхало близько 700 тисяч. євреїв, часто втративши майже всю власність.
Всесвітня організація євреїв з арабських країн (WOJAC) опублікувала у 2006 році оцінку, згідно з якою вартість власності євреїв, залишеної ними в арабських країнах внаслідок вимушеної еміграції, склала понад 100 млрд доларів. У 2007 році оцінку було переглянуто у бік збільшення до 300 млрд доларів. Площа нерухомості, кинутої євреями, оцінюється в 100 000 кв. кілометрів (що у чотири рази перевищує площу Ізраїлю).
Алжир
У 1940-1943 роках євреї Алжиру зазнали репресій вішистської влади і були позбавлені громадянства. Після приходу до країни союзників їхні права було відновлено.
Після отримання Алжиром (1962) незалежності від Франції 140 тис. євреїв, які мешкали переважно в містах уздовж Середземного моря — Алжир, Бліда, Константіна та Оран — були знову позбавлені громадянства. Частина з них виїхала до Ізраїлю, а інша частина — до Франції, що призвело до відновлення довоєнної чисельності знищеної нацистами французької єврейської громади.
Бахрейн Нечисленна єврейська громада Бахрейну, переважно нащадки емігрантів, які прибули до країни на початку 1900-х років з Іраку, становила 1948 року 600 осіб. Ще напередодні голосування ООН про статус Палестини 29 листопада 1947 року, на 2-5 грудня, було призначено демонстрацію арабів. Два дні «демонстранти» обмежувалися киданням каменів у євреїв, але 5 грудня натовп у столиці Манамі пограбував будинки і магазини євреїв, знищив єдину в місті синагогу, бив євреїв, які траплялися на шляху, і вбив одну стару жінкуStillman, 2003, p. 147..
Ця подія була скоріше винятком у Бахрейні, де становище євреїв було загалом добрим. Еміграція тамтешньої єврейської громади розтяглася на десятиліття, більшість євреїв поїхали до Великобританії. До 2006 року в країні залишилося лише 36 євреїв. Загалом у країні зберігається терпиме ставлення до євреївLarry Luxner, Life's good for Jews of Bahrain — as long as they don't visit Israel , Jewish Telegraphic Agency, 18 October 2006. Accessed 25 October 2006..
Деякі з небагатьох євреїв, що лишилися, відіграють активну роль у суспільному житті. Ібрахім Ноно у 2002 році був обраний членом верхньої палати парламенту, Консультативної ради. Єврейка очолює бахрейнське відділення міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch Society. У ході виборів 2006 року одна з кандидатів, письменниця Муніра Фахро, заявила: «У моєму окрузі мешкають 20—30 євреїв. Я вимагатиму їхнього благополуччя»Sandeep Singh Grewal, Dr Munira Fakhro hopes for better future , WomenGateway, October 2006. Accessed 25 October 2006..
Єгипет
1948 року в Єгипті проживало близько 75 тис. євреїв. На сьогодні від них залишилося близько 100 осіб, переважно в Каїрі.
Сучасний вихід євреїв з Єгипту почався після Каїрського погрому (1945), але до 1948 року він не приймав великих масштабів. У червні 1948 року бомбою, підірваною в караїмському кварталі Каїра, було вбито 22 людини. У липні 1948 року було скоєно напад на єврейські магазини та Каїрську синагогу, вбито 19 євреїв. Сотні євреїв було заарештовано, а їхнє майно конфісковано. До 1950 Єгипет залишило близько 40 % єврейської громади країниShindler, Colin. A history of modern Israel. Cambridge University Press 2008. Pp.63-64..