Агітація проти нав'язування гінді в Таміл Наду періодично тривала в південному індійському штаті Таміл Наду (колишній штат Мадрас і частина президентства Мадраса) з початку 20 століття. Акції включають кілька масових протестів, бунтів, студентських і політичних рухів у Таміл Наду щодо офіційного статусу гінді в державі.
Перша акція проти нав'язування гінді була розпочата в 1937 році на противагу запровадженню обов'язкового викладання гінді в школах президентства Мадраса першим урядом Індійського національного конгресу на чолі з К. Раджагопалачарі (Раджаджі). Цьому кроку негайно заперечили Е. В. Рамазамі (Періяр) і опозиційна Партія справедливості. Акція, яка тривала три роки, була багатоплановою і включала пости, конференції, марші, пікетування та протести. Уряд відповів розгоном, що призвело до смерті двох протестувальників і арешту 1198 осіб, у тому числі жінок і дітей. Пізніше обов'язкову освіту гінді було скасовано британським губернатором Мадраса лордом Ерскіном у лютому 1940 року після відставки уряду Конгресу в 1939 році.
Прийняття офіційної мови в Індійській Республіці було гаряче обговорюваним питанням під час розробки Конституції Індії після здобуття Індією незалежності від Сполученого Королівства. Після виснажливих і суперечливих дебатів гінді було прийнято як офіційну мову Індії, а англійська продовжувала бути асоційованою офіційною мовою протягом п'ятнадцяти років, після чого гінді стала єдиною офіційною мовою. Нова Конституція набула чинності 26 січня 1950 року. Зусилля індійського уряду зробити хінді єдиною офіційною мовою після 1965 року були неприйнятними для багатьох індійських штатів без гінді, які бажали подальшого використання англійської мови. Дравіда Муннетра Кажагам (DMK), нащадок Дравідара Кажагама, очолив опозицію до гінді. Щоб розвіяти їхні побоювання, прем'єр-міністр Джавахарлал Неру в 1963 році ухвалив Закон про офіційні мови, щоб забезпечити безперервне використання англійської мови після 1965 року. Текст акта не задовольнив DMK і посилив їхній скептицизм щодо того, що його положення можуть не бути виконані майбутніми адміністраціями.
З наближенням дня переходу на хінді як єдину офіційну мову (26 січня 1965 р.) рух проти хінді набрав обертів у Мадрасі за підтримки студентів коледжу. 25 січня в південному місті Мадурай спалахнули повномасштабні заворушення, викликані незначною сваркою між агітуючими студентами та членами партії Конгресу. Заворушення поширилися по всьому Мадрасу, не припинялися протягом наступних двох місяців і були відзначені насильством, підпалами, грабежами, звільненнями з поліції. Уряд Конгресу Мадраса викликав воєнізовані сили для придушення акції; їх участь призвела до загибелі близько 70 (за офіційними оцінками), у тому числі двох поліцейських. Щоб заспокоїти ситуацію, прем'єр-міністр Індії Лал Бахадур Шастрі запевнив, що англійська буде використовуватися як офіційна мова до тих пір, поки того захочуть штати, що не розмовляють гунді. Після запевнення Шастрі заворушення вщухли, як і студентська акція.
Заворушення 1965 року призвели до великих політичних змін у державі. DMK виграв парламентські вибори 1967 року, і з тих пір Партії Конгресу так і не вдалося відновити владу в штаті. Зрештою в 1967 році уряд Конгресу на чолі з Індірою Ганді вніс зміни до Закону про офіційні мови, щоб гарантувати безстрокове використання хінді та англійської як офіційних мов. Це фактично забезпечило поточну «фактично безстрокову політику двомовності» Індійської Республіки. Було також дві подібні (але менші) акції в 1968 і 1986 роках, які мали різний ступінь успіху. У 21 столітті періодично тривають численні акції в різних формах у відповідь на приховані та явні спроби оприлюднення гінді.
Історичне тло Республіка Індія має сотні мов. Під час Британської Індії офіційною мовою була англійська. Коли рух за незалежність Індії набрав обертів на початку 20 століття, було вжито заходів, щоб зробити гінді загальною мовою, щоб об'єднати лінгвістичні групи проти британського уряду. Ще в 1918 році Махатма Ганді заснував Dakshin Bharat Hindi Prachar Sabha (Інститут з поширення хінді в Південній Індії). У 1925 році Індійський національний конгрес перевів мову своїх офіційних справ з англійської на гінді. І Ганді, і Джавахарлал Неру були прихильниками хінді, і Конгрес хотів поширювати вивчення хінді в негіндімовних провінціях Індії. Ідея насильно зробити гінді спільною мовою була неприйнятною для Періяра, який розглядав це як спробу підпорядкувати тамілів північним індійцям.
Акції 1937—1940 рр
Індійський національний конгрес переміг на президентських виборах у Мадрасі 1937 року. Раджаджі став головним міністром 14 липня 1937 року. Він був прихильником поширення гінді в Південній Індії. 11 серпня 1937 року протягом місяця після приходу до влади він оголосив про свій намір запровадити викладання мови гінді в середніх школах, опублікувавши політичну заяву. 21 квітня 1938 року він видав урядовий наказ, згідно з яким викладання гінді було обов'язковим у 125 середніх школах на території президентства. Періяр і опозиційна Партія справедливості на чолі з А. Т. Паннерсельвамом негайно виступили проти цього кроку. Вони розпочали загальнодержавні протести проти Раджаджі та гінді.
Акція була підтримана Рухом самоповаги та Партією справедливості Періяра. Його також підтримали тамільські вчені, такі як Мараймалай Адігал, Сомасундара Бхаратхіар, К. Аппадурай, Мудіярасан та Ілаккуванар. У грудні 1937 року тамільські вчені-шайвіти були одними з перших, хто оголосив про свою опозицію до вчення гінді на конференції Сайва Сідхандха Маха Самаджа у Велурі. Жінки також масово брали участь в акції. Муовалур Раміртам, Нараяні, Тамараікані, Муннагар Ажагіяр, доктор С. Дхармамбал, Малар Мугатаммайяр, Паттаммал і Сіетхаммал були заарештовані за участь в акції. 13 листопада 1938 була скликана Жіноча конференція Тамілнаду, щоб продемонструвати підтримку жінками руху. Акція була відзначена антибрахманськими настроями, оскільки протестувальники вважали, що брахмани намагаються нав'язати тамільській мові гінді та санскрит. Незважаючи на загальний антибрахманізм акції, кілька брахманів, таких як Канчі Раджагопалачарі, також брали участь у русі. Мусульмани, які комунікували тамілами в президентстві Мадраса, підтримали акцію (на відміну від мусульман, що розмовляють урду, які підтримали поширення гінді, оскільки лінгвістично гінді та урду є однією і тією ж мовою, що називається гіндустані). Акція була відзначена постом, маршами протесту, процесіями, пікетуванням шкіл з викладанням хінді та державних установ, антихінді конференціями, дотриманням антигінді дня (1 липня і 3 грудня 1938) і демонстрації чорного прапора. Він діяв у тамільомовних округах президентства — Рамнад, Тірунелвелі, Салем, Танджор і Північний Аркот. Під час акції двоє протестувальників — Натараджан і Таламутху — загинули під час затримання поліцією.
Правляча партія Конгресу розділилася щодо питання гінді. Тоді як Раджаджі та його прихильники залишалися на своїй позиції, Сатьямурті та Сарвепаллі Радхакрішнан були проти. Вони хотіли, щоб Раджаджі зробив гінді необов'язковою або передбачив положення, що дозволити б батькам не брати дітей на уроки гінді. Але Раджаджі був твердий у своїй позиції. У 1939 році реакція поліції на акцію ставала все жорстокішою. Під час акції загалом було заарештовано 1198 протестувальників, із них 1179 засуджено (73 ув'язнених були жінки, а 32 дитини супроводжували своїх матерів до в'язниці). Періяра оштрафували на 1000 рупій і засудили до одного року суворого ув'язнення за підбурювання «жінок до непокори закону» (він був звільнений через шість місяців 22 травня 1939 року за станом здоров'я) а Аннадурай був ув'язнений на чотири місяці. 7 червня 1939 року всі заарештовані за участь в акції були звільнені без пояснення причин. Раджаджі також організовував прогінді збори, щоб протистояти агітаторам. 29 жовтня 1939 року уряд Конгресу пішов у відставку на знак протесту проти участі Індії у Другій світовій війні, і уряд провінції Мадрас було передано під владу губернатора. 31 жовтня Періяр призупинив акцію і попросив губернатора скасувати обов'язковий наказ про гінді. 21 лютого 1940 року губернатор Ерскін опублікував прес-комюніке про скасування обов'язкового навчання гінді та надання йому факультативного характеру.
Акції 1946—1950 рр З 1946 по 1950 рр. Дравідар Кажагам (DK) і Періяр спорадично виступали проти гінді. Щоразу, коли уряд запроваджував гінді як обов'язкову мову в школах, відбувалися протести проти гінді, які зупиняли це. Найбільші акції проти нав'язування гінді в цей період відбувалися з 1948 по 1950 рік. Після здобуття Індією незалежності в 1947 році уряд Конгресу в центрі закликав усі штати зробити гінді обов'язковим у школах. Уряд Конгресу Мадраса під керівництвом Омандура Рамасамі Реддіара підкорився вимогам і зробив гінді обов'язковим у 1948—1949 навчальному році. Він також запровадив мінімальну кваліфікацію гінді для просування учнів у вищі класи. Періяр знову розгорнув акцію проти нав'язування гінді. Акцію 1948 року підтримали колишні націоналісти Конгресу, такі як Сівагнанам і Тіру Кальянасундарам який відмовився від своєї попередньої прогінді політики. 17 липня Дравідар Кажагам скликав загальнопартійну конференцію проти гінді, щоб виступити проти обов'язкового вивчення гінді. Як і під час акції з 1938 по 1940 рр., ця акція також характеризувалася страйками, демонстраціями чорного прапора та процесією проти гінді. Коли Раджаджі (тоді генерал-губернатор Індії) відвідав Мадрас 23 серпня, Дравідар Кажагам влаштувала демонстрацію чорного прапора проти його візиту. 27 серпня Періяра та Аннадурая заарештували. Уряд не змінив своєї позиції щодо хінді, і акція тривала. 18 грудня Періяра та інших лідерів Дравідар Кажагам знову заарештували. Між урядом і агітаторами було досягнуто компромісу. Уряд припинив судовий позов проти агітаторів, а ті, у свою чергу, припинили акцію 26 грудня 1948 року. Зрештою, починаючи з 1950 року, уряд зробив викладання гінді факультативним. Учням, які не хотіли вивчати гінді, дозволялося брати участь в інших шкільних заходах під час уроків гінді.
Офіційні мови та конституція Індії Установчі збори Індії були створені 9 грудня 1946 року для розробки проекту Конституції, коли Індія стала незалежною. Установчі збори стали свідками гострих дебатів з мовного питання. Прийняття національної мови, мови, якою мала бути написана Конституція, і мови, якою мали вестися роботи Установчих зборів, були основними мовними питаннями, які обговорювали творці Конституції. З одного боку були члени з «гінді-мовних провінцій», як-от Алгу Рай Састрі, Р. В. Дхулекар, Балкрішна Шарма, Пурушоттам Дас Тандон (усі з Об'єднаних провінцій), Бабунат Гупта (Біхар), Харі Вінаяк Патаскар (Бомбей) і Раві Шанкар Шукла, Сет Говінд Дас (Центральні провінції та Берар). Вони внесли велику кількість прогінді поправок і виступали за прийняття гінді як єдиної національної мови. 10 грудня 1946 року Дхулекар оголосив: «Люди, які не знають гінді, не мають права залишатися в Індії. Люди, які присутні в палаті для створення конституції для Індії і не знають гінді, не гідні бути членами цієї асамблеї. Їм краще піти»Constitution Assembly Debates-Official Report (New Delhi: Lok Sabha Secretariat, 1988), Volume 1, p 26-27