Сер Горацій Сміт-Дорріен (; 26 травня 1858 — 12 серпня 1930) — британський військовий діяч, генерал, ветеран багатьох колоніальних воєн в Африці, Англо-бурської та Першої світової воєн.
Життєпис Походження та раннє життя Народився в Герсвуті, поблизу від Беркемстеду, в родині підполковника Роберта Алджернона Сміт-Дорріена та Мері Енн Древер. Горацій був дванадцятою дитиною з шістнадцяти дітей. Його старшим братом був лейтенант Томас Сміт-Дорріен-Сміт, лордом-власником островів Сіллі з 1872 до 1918 року.Burke's Genealogical and Heraldic History of the Landed Gentry, 18th ed., London 1965–1972, vol. 1, p. 87.Robert A Smith-Dorrien, Col. Herts Militia = Mary Ann, daughter of Dr Drever, by Mary A, daughter of Thos. Dorrien. By her he had (1) Thos. A, 10th Hussars; (2) Frances A L; (3) Frederick (1846–48), (5) Marian, (6) Henry T, (7) Walter M., (8) Amy, (9) Edith, (10) Alena P., (11) Arthur H, (12) Horace L, (13) Mary B., (14) Maud C, (15) Laura M., (16) Helen D. The Smith family, being a popular account of most branches of the name – however spelt – from the fourteenth century downwards, with numerous pedigrees now published for the first time Іншим старшим братом був контрадмірал Артур Гейл Сміт-Дорріен.
Горацій отримав освіту в Харроу і 26 лютого 1876 року вступив до Королівського військового коледжу в Сендгерсті.
Кар'єра Після закінчення Королівського військового коледжу в 1877 році він сподівався отримати піхотну комісію 95-ту стрілецьку бригаду,Beckett & Corvi 2006, стор. 183., але натомість отримав направлення до 95-го (Дербіширського) піхотного полку, який пізніше став відомим як «Шервудські лісівники».Travers 1987, p. 291.
Зулуська війна 1 листопада 1878 року його відправили до Південної Африки, де він працював офіцером транспорту. Брав участь у битві при Ізандлуані під час Англо-зулуської війни 22 січня 1879 року, служачи в британських силах вторгнення транспортним офіцером у загоні королівської артилерії. Коли зулуські імпі (війська) здолали британські лінії, знищивши їх у рукопашному бою, Сміт-Дорріен ледве врятувався на своєму транспортному поні через 20 миль нерівною місцевістю з двадцятьма зулуськими воїнами, які бігли в погоню, перетинаючи річку Буффало, шириною 80 ярдів і з сильною течією, тримаючись за хвіст розкутого коня. Сміт-Дорріен був одним із менш ніж п’ятдесяти британців, які вижили в битві (багато корінних африканських бійців на британському боці також вижило) і одним із лише п’яти британських офіцерів, які врятувалися.Beckett & Corvi 2006, с. 185. Через те, що він намагався допомогти іншим солдатам врятуватися, зокрема офіцеру колоніального комісаріату на ім’я Гамер, якому він врятував життя, його рекомендували до нагородження Хрестом Вікторії, але його не нагородили. Він брав участь у решті війни. Спостереження Горація Сміт-Дорріена щодо труднощів відкриття ящиків з боєприпасами призвели до змін у практиці британської армії до кінця війни (хоча сучасні коментатори стверджують, що це не було таким важливим фактором поразки, як вважалося в той час).
Єгипет, Індія та Судан Сміт-Дорріен служив у Єгипті під керівництвом Івліна Вуда. 1 квітня 1882 року він отримав звання капітана, 22 серпня 1882 року був призначений помічником начальника поліції в Олександрії, а 3 вересня 1882 року отримав командування кінною піхотою в Єгипті, а 1 лютого 1884 року був відряджений до єгипетської армії.Beckett & Corvi 2006, стор. 184, 185. Протягом цього часу він зав’язав дружбу на все життя з Гербертом Кітченером, який був на той час майором. Він неодноразово зустрічався з Гордоном, але його хворе коліно не дозволяло йому взяти участь у експедиції з надання допомоги Хартуму. Він служив у експедиції Суакіна. 30 грудня 1885 року він був свідком битви при Геннісі, де британська армія востаннє билася в червоних мундирах. Наступного дня (31 грудня 1885) він отримав своє перше самостійне командування, 150 чоловік (суміш гусар, кінної піхоти та єгиптян) з п'ятдесятьма піхотинцями в резерві. Його завдання полягало в тому, щоб захопити дев'ять арабських річкових транспортних суден (нуггарів), для досягнення яких він повинен був перевищити свій наказ, вийшовши за село Сурда, здійснивши 60-мильну подорож верхи за 24 години. За це він був нагороджений Орденом за видатні заслуги у 1886 році.
Потім Сміт-Дорріен залишив командування, щоб вступити до Штабного коледжу у Камберлі (1887–89)Beckett & Corvi 2006, p. 186..
Він був призначений до Індії і отримав звання майора 1 травня 1892 року. Він став заступником помічника генерал-ад'ютанта, Бенгалії, 1 квітня 1893 року, а потім помічником генерал-ад'ютанта, Бенгалії, 27 жовтня 1894 року.Beckett & Corvi 2006, p. 184. Горацій повернувся до свого полку, де командував військами під час Тірахської кампанії 1897 - 1898 років.
У 1898 році він повернувся до Єгипту. 20 травня 1898 року він отримав звання бревет-підполковника та призначений командиром 13-го суданського батальйону (16 липня 1898 року). Він воював у битві під Омдурманом (2 вересня 1898), де його піхота обстріляла Девішес з укріплених позицій. Він командував британськими військами під час інциденту у Фашоді. 16 листопада 1898 року він отримав звання бревет-полковника, командувача Шервудських лісівників і постійне звання підполковника (1 січня 1899 року).
Південна Африка 31 жовтня 1899 року він вирушив до Південної Африки на Другу англо-бурську війну, прибувши до Дурбану 13 грудня 1899 року, в середині «Чорного тижня». 2 лютого 1900 року лорд Робертс призначив його командиром 19-ї бригади, а 11 лютого він отримав звання генерал-майора, що зробило його одним із наймолодших генералів тогочасної британської армії.Beckett & Corvi 2006, стор. 184, 187. Пізніше він командував дивізією в Південній Африці.
Він прикривав вогонь французької кавалерійської дивізії в Кліпсдріфті та відіграв важливу роль у битві при Паардеберзі (18–27 лютого 1900 року), куди його викликав лорд Робертс і запитав його думку в присутності лорда Кітченера, Френч і Генрі Колвіла. Він виступав за використання підривної та вогневої підтримки, а не атакувати закріпленого ворога з відкритої місцевості. Кітченер пішов за ним до свого коня, щоб заперечити йому, що він буде «створеною людиною», якщо атакуватиме так, як цього бажає Кітченер, на що той відповів, що висловив свою точку зору і нападе лише за наказу. Через тиждень він забрав «лаагер» після обережного нападу.Beckett & Corvi 2006, стор. 187–188.
Під час бою при Саннас-Пості (31 березня 1900) Сміт-Дорріен проігнорував невдалий наказ Колвіла залишити поранених майже без захисту та зумів упорядковано відступити без подальших втрат. Брав участь у битві при Леліфонтейні (7 листопада 1900). 6 лютого 1901 року війська Сміта-Дорріена зазнали нападу в битві при Кріссмере.
Якості Сміта-Дорріена як полководця означали, що він був одним із небагатьох британських командувачів, який підвищив свою репутацію під час цієї війни. Сміт-Дорріен був згаданий тричі в депешах в «Лондонській газеті» (включно з лордом Кітченером від 23 червня 1902 р.), і Ян Гамільтон пізніше високо оцінив його виступ і його розуміння морального духу, тоді як Робертс також високо оцінив його виступ у Південній Африці. Він був на вершині списку (21 вересня 1901) вісімнадцяти успішних командувачів колонами або групами колон, включаючи Гейґа та Алленбі, яких Френч віддав лорду Робертсу.Holmes 2004, p114 -5
Індія
22 квітня 1901 року Горацій Сміт-Дорріен отримав наказ повернутися до Індії, ставши генерал-ад’ютантом Індії (6 листопада 1901) під проводом Кітченера (який повернувся до Індії після закінчення Другої англо-бурської війни наприкінці 1902 року). Він був призначений командиром 4-ї (Кветтської) дивізії в Белуджистані і займав цю посаду з 30 червня 1903 року, по 1907 рік. Він був підвищений до лицаря-командора Ордену Лазні (KCB) у 1904 році та підвищений до генерал-лейтенанта 9 квітня 1906 року. Він представив штабну поїздку, яку Джон Террейн помилково приписав Гейґу.Beckett & Corvi 2006, стор. 184, 188. Він також допоміг заснувати Кветтакський штабний коледж у 1907 році.
Сміт-Дорріен залишався нейтральним у суперечці між Кітченером (головнокомандуючий Індією) та віце-королем лордом Керзоном. Попередник Кітченера, сер Артур Пауер Палмер, був дядьком його дружини.
Олдершот
Сміт-Дорріен повернувся до Англії і 1 грудня 1907 року став командиром команди Олдершот. На відміну від багатьох старших генералів тієї епохи, Сміт-Дорріен міг легко розмовляти з військами і полкові офіцери його дуже захоплювали.Robbins 2005, p. 17. Під час передвоєнної підготовки він хотів «індивідуальної ініціативи та інтелекту» у британських солдатів.Travers 1987, p. 47. Пізніше він написав: «ніхто ніколи не міг стати сучасним солдатом у доісторичній війні проти дервішів».Robbins 2005, p. 13.
Сміт-Дорріен покращив частоту та методи навчання влучній стрільбі всіх солдатів (включно з кавалерією та стрільбі по рухомих мішенях). У цей період вищі чини армії були розділені у поглядах на найкраще використання кавалерії. Сміт-Дорріен разом із лордом Робертсом, сером Яном Гамільтоном та іншими сумнівалися, що кавалерія може часто використовуватися як «кавалерія», тобто, що їх усе ще слід навчати атакувати з мечем і списом, замість того, щоб думати, що вони будуть частіше розгортатися як кінна піхота, тобто використовувати коней для пересування, але спішуватися для бою. З цією метою він вжив заходів для вдосконалення влучної стрільби кавалерії. Це не викликало до нього симпатії у фракції «arme blanche» («прихильників кавалерії»), до якої входили Френч і Дуглас Гейґ і погляди якої переважали після відставки лорда Робертса.
В Олдершоті Сміт-Дорріен запровадив низку реформ, спрямованих на покращення життя звичайного солдата. Він відмовився від практики розвішування пікетів для обшуку п’яних солдатів біля бази, більш ніж удвічі збільшив кількість доступних для чоловіків ігрових полів, вирубав дерева та побудував нові та кращі казарми. Його реформи заслужили багато похвал, але його попередник, сер Джон Френч, з яким він все ще підтримував відносно дружні стосунки наприкінці південноафриканської війни, сприйняв як приховану критику.Беккет і Корві 2006, с. 189.Holmes 2004, стор. 131–133 Ейлмер Холдейн записав, що під час маневрів 1909 року Френч був «несправедливим» у підсумках за Артура Педжета проти Сміта-Дорріена.Travers 1987, стор. 15–16. 21 серпня 1909 року він читав лекції всім своїм кавалерійським офіцерам — у 16-му уланському полку — про важливість удосконалення стрільби їхніх людей. До 1910 року ворожнеча між Френчом і Сміт-Дорріеном була загальновідомою для всієї армії. Сміт-Дорріен заперечував проти завеликим захопленням Френчем жінками, факт, який Річард Холмс частково пояснює тим, що Сміт-Дорріен був щасливим у шлюбі з молодою та гарною дружиною, а племінник Френча пізніше стверджував, що почув «люту розмову» між ними, у якій Сміт- Дорріен заявив: «Надто багато повій навколо вашого штабу, фельдмаршале».
Він також намагався змусити армію замінити старий кулемет Максима на новий кулемет Віккерса, який важив менше ніж вдвічі та мав кращу систему водяного охолодження, але Військове відомство не схвалило витрати.Beckett & Corvi 2006, p. 190.
У 1911 році він став ад'ютантом короля Георга V. Сміт-Дорріен був на Королівському полюванні в районі Чітван (Непал); 19 грудня 1911 року Сміт-Дорріен убив носорога, а наступного дня застрелив ведмедя.Kees Rookmaaker, Barbara Nelson and Darrell Dorrington "The royal hunt of tiger and rhinoceros in the Nepalese terai in 1911" Pachyderm No. 38, January–June 2005 pp. 91–92.
Південне командування 1 березня 1912 року він був призначений головним командуючим офіцером (GOC) Південного командування (Дуглас Гейг змінив його на посаді головного командуючого офіцерома Олдершот. У Південному командуванні він мав юрисдикцію над дванадцятьма округами та багатьма полковими складами. Він мав досвід роботи з територіальними частинами (які складали б більшу частину ІІ корпусу в 1914 році) вперше та ініціював тренування з відходу вогню та руху, що також виявилося корисним у Ле-Като.