Африканський вологий період (African humid period, АВП; також відомий під іншими назвами) — це кліматичний період, який тривав в Африці протягом пізнього плейстоцену та голоцену, коли Північна Африка була вологішою, ніж зараз. Покриття більшої частини Сахари травою, деревами та озерами зумовили зміни африканських мусонів і збільшення кількості парникових газів, причинами чого були зміни нахилу земної осі, зміни рослинного покриву та зменшення пилоутворення в Сахарі.
Під час останнього льодовикового періоду Сахара була набагато більшою, ніж зараз. Вона була вкрита велетенськими полями дюн і була здебільшого незаселеною. Озера та річки Африки, зокрема озеро Вікторія та Білий Ніл мали нижчий рівень води або пересохли. Вологий період розпочався приблизно 14 600–14 500 років тому, наприкінці події Хайнріха та одночасно з потеплінням Бьоллінга-Аллерьода. Річки та озера, такі як озеро Чад, утворилися або розширилися, на горі Кіліманджаро сформувалися льодовики, а Сахара відступила. Два великі коливання вологості відбулися під час пізнього дріасу та під час короткого глобального похолодання 6200 року до н. е.. Африканський вологий період завершився 6000–5000 років тому під час холодного періоду Піорської осциляції. В той час, як деякі дані вказують на кінець 5500-х років як на кінець цього періоду, в Сахелі, Аравії та Східній Африці кінець АВП, здається, відбувся у кілька етапів, один з яких припав на посуху 2200 року до н. е..
АВП призвів до широкого заселення людьми Сахари та пустель Аравії і мав глибокий вплив на африканські культури, зокрема на появу давньоєгипетської цивілізації. Мешканці Сахари вели мисливсько-збиральницький спосіб життя, одомашнили велику рогату худобу, кіз та овець. Вони залишили археологічні пам'ятки та артефакти, такі як один із найстаріших кораблів у світі, а також наскельні малюнки, як-от ті, що зображені в Печері Плавців та в горах Акакус. Гіпотеза щодо існування в минулому Африки вологого періоду виникла після відкриття цих наскельних малюнків у нині непривітних частинах Сахари. Коли цей період закінчився, люди поступово покинули пустелю на користь більш вологих регіонів, таких як долина Нілу та Месопотамія, де вони дали початок першим цивілізаціям.
Історія дослідження Геродот у 440 р. до н. е. та Страбон у 23 р. н. е. припускали існування в минулому більш зеленої Сахари, хоча спочатку їхні повідомлення піддавали сумніву через анекдотичний характер. У 1850 році, після відкриття петрогліфів у пустелі Мурзук, німецький дослідник Генріх Барт обговорював можливість зміни клімату в минулому, що призвела до збільшення вологості в Сахарі, а подальші відкриття петрогліфів спонукали угорського дослідника пустель у 1930-х роках до створення концепції «Зеленої Сахари». До подібних висновків прийшов і єгипетський мандрівник , який у 1923 році, досліджуючи Лівійську пустелю, відкрив у горах Джебель-Увейнат петрогліфи із зображенням тварин, характерних для саван. Пізніше у XX столітті дедалі частіше з'являлися переконливі докази того, що в минулому Сахара була більш зеленою, в ній існували озера, а рівень води в Нілі був вищим. Врешті визнали, що голоцен характеризувався вологим періодом у Сахарі.
Ідея про те, що зміни кута осі обертання Землі навколо Сонця впливають на силу мусонів, була висунута ще в 1921 році, і хоча початковий опис був недостатньо точним, пізніше були знайдені значні докази такого впливу орбіти на клімат. До того, як радіовуглецеве датування стало широко поширеним, вважалося, що вологі періоди в Африці корелюють з льодовиковими періодами («плювіальна гіпотеза»).
Африканський вологий період був досліджений за допомогою методів археології, кліматичного моделювання та , в чому важливу роль мали дані, отримані з археологічних пам'яток, еолових відкладів, озерних відкладів та решток , які збереглися в морях та болотах. Дані, отримані внаслідок дослідження пилку, озерних відкладів та рівня води в озерах у минулому, використовувалися для вивчення екосистем африканського вологого періоду, а дослідження деревного вугілля та відбитків листя використовувалися для визначення змін рослинного покриву. Науковці намагалися дізнатися час початку та кінця АВП, причини його виникнення, його інтенсивність та кліматичні коливання протягом нього. Події шеститисячолітньої давнини привернули особливу увагу після того, як період АВП був використаний як експеримент у . Також увагу науковців привернули наслідки озеленення Сахари на інших континентах. Концепція «Зеленої Сахари», яка значно відрізнялася від сьогоднішньої, а також багата історія, яку вона залишила, зацікавили як вчених, так і громадськість.
Проблеми дослідження Хоча зміни кількості опадів з моменту останнього льодовикового періоду добре встановлені, величина та час цих змін невідомі. Залежно від того, як і де проводяться вимірювання та реконструкції, для африканського вологого періоду були визначені різні дати початку і закінчення, тривалість та кількість опадів. Кількість опадів, реконструйована з палеокліматичних даних та змодельована шляхом кліматичного моделювання, часто не узгоджується одна з одною. Загалом, моделювання Зеленої Сахари вважається проблемою для . Існує більше свідчень про пізній етап АВП, ніж про його початок. Ерозія озерних відкладів і ефект накопичення вуглецю ускладнюють визначення дати, коли ці озера пересохли. Зміни рослинного покриву самі по собі не обов'язково вказують на зміни у кількості опадів, оскільки зміни в сезонності, видовому складі та землекористуванні також відіграють роль при зміні рослинності. , зокрема співвідношення водень/дейтерій, які використовувалися для реконструкції кількості опадів у минулому, також знаходяться під впливом різних фізичних ефектів, що ускладнює їхню інтерпретацію. Більшість даних про опади в голоцені Східної Африки походять з низьких висот над рівнем моря.
Термінологія Термін «Африканський вологий період» (АВП, African humid period) був введений у 2000 році в праці американського палеокліматолога . Попередні вологі періоди також іноді назвивають «Африканськими вологими періодами» (African humid periods), а для регіону Центральної Африки було визначено кілька сухих та вологих періодів. Загалом ці кліматичні коливання між більш вологими та більш сухими періодами відомі як «плювіальні» та «міжплювіальні» відповідно. Оскільки АВП не вплинув на всю Африку, Вільямс у праці 2019 року пропонував скасувати цей термін, натомість деякі дослідники називають його «Північноафриканський вологий період» (North African humid period, Northern African humid period). Також на позначення АВП часто використовується термін «Зелена Сахара»
Також голоценовий АВП або відповідну фазу клімату окреслюють термінами «Голоценовий вологий період» (Holocene humid period), який також використовується при описі аналогічного періоду в Аравії та решті Азії, «вологий епізод раннього-середнього голоцену» (early to mid-Holocene humid episode), «Голоценовий Плювіал» (Holocene Pluvial), «Голоценова волога фаза» (Holocene Wet Phase), «Кібангійський період-A» (Kibangien A) — при описі Центральної Африки, «Макалійський період» (Makalian) — при описі неоліту в північному Судані, «Набтійський плювіал» (Nabtian Pluvial), «Волога фаза Набта» (Nabtian Wet Phase) або «Набтійський період» (Nabtian period) — при описі вологого періоду 14 000—6000 років тому в Східному Середземномор'ї та Леванті, «Неолітичний плювіал» (Neolithic pluvial), «Неолітичний субплювіал» (Neolithic Subpluvial), «Неолітична волога фаза» (Neolithic wet phase), «Нуакшотський період» (Nouakchottien) — при описі Західної Сахари 6500—4000 років тому, «Субплювіал II» (Subpluvial II) та «Чадський період» (Tchadien) — при описі центральної Сахари 1400—7500 років тому. Посушливий період, який припав на останній льодовиковий максимум, окреслюють термінами «Велика посуха» (Big Dry), «Леопольдвільський період» (Léopoldvillien) та «Оголійський період» (Ogolien); останній термін є еквівалентний «Канемському періоду» (Kanemian) та «Канемському сухому періоду» (Kanemian dry period) — при описі сухого періоду між 18 000 і 11 000 роками до н. е. в районі озера Чад.
Передумови та початок Африканський вологий період тривав протягом пізнього плейстоцену, на початку та в середині голоцену. В цей час спостерігалося збільшення кількості опадів у Північній та Західній Африці внаслідок зміщення у північному напрямку. АВП є найбільш значною зміною клімату в низьких широтах за останні 100 000 років і виділяється посеред порівняно кліматично стабільного голоцену. Він є частиною так званого голоценового кліматичного оптимуму і збігається з голоценовим термальним максимумом, фазою глобального потепління. Лю Сітін у праці 2017 року розділив африканський вологий період на «АФП I», який тривав до 6000 р. до н. е., та на «АФП II», який тривав з 6000 р. до н. е., причому перший період був вологішим за другий.
Африканський вологий період не був першим таким періодом. Є свідчення про існування приблизно 230 більш давніх «Зелених Сахар»/вологих періодів, що сягають, мабуть, першої появи Сахари 7—8 мільйонів років тому. Зокрема, вологі періоди припадали на стадії a та c . Попередні вологі періоди, зокрема Еємський період, здається, були більш інтенсивними, ніж голоценовий АВП. Еємський період забезпечив раннім людям шлях, яким вони перетнули Аравію та Північну Африку, і, разом з пізнішими вологими періодами, був пов'язаний з розширенням популяцій носіїв атерійської культури та з утворенням нових видів комах. Такі вологі періоди зазвичай пов'язані з інтергляціалами, тоді як періоди зледеніння корелюють із сухими періодами. Вони зазвичай припадають на періоди мінімальної прецесії, якщо тільки великі льодовикові покриви або недостатня концентрація парникових газів не пригнічують їх початок..
Потепління Бьоллінга-Аллерьода, здається, є синхронним з початком африканського вологого періоду, а також із збільшенням вологості в Аравії. За схемою Блітта-Сернандера вологий період збігається з атлантичним періодом.
Передумови африканського вологого періоду
Під час останнього льодовикового максимуму Сахара та Сахель були надзвичайно посушливими. Опадів там випадало менше, ніж навіть зараз, про що свідчать розміри дюнного покриву та рівень води в безстічних озерах. Сахара була набагато більшою, ніж зараз, і простягалася на 500—800 км далі на південь, приблизно до 12° північної широти. Дюни були активними набагато ближче до екватора, а дощові ліси відступили на користь афромонтанних та саванних ландшафтів, оскільки температура впала, а кількість опадів та вологість зменшилися.
Існує мало переконливих свідчень людської діяльності в Сахарі чи Аравії у цей час, що відображає їх більш посушливу природу. Зокрема, в горах Акакус присутність людини востаннє була зареєстрована 70 000—61 000 років тому. Під час останнього льодовикового максимуму люди переважно відступили до узбережжя Середземного моря та в долину Нілу. Посушливість клімату під час останнього льодовикового максимуму пояснюється холоднішим кліматом та великими льодовиковими щитами на полюсах, які змістили пояс мусонів ближче до екватору та послабили . Кругообіг води в атмосфері, а також та Гадлі також були слабшими. Фази виняткової посухи припадають на події Хайнріха, коли в Північній Атлантиці з'явилася велика кількість айсбергів. Поява великої кількості айсбергів між 9500 та 19 000 роками до н. е. збігається з посухою в субтропіках.
Вважається, що перед початком АВП озера Вікторія, Альберт, Едуард та Туркана, а також болота Судд пересохли. Білий Ніл став сезонною річкою, течія якого разом з течією Нілу, можливо, була перегороджена дюнами. Дельта Нілу частково пересохла і мала вигляд піщаних рівнин, які простягалися між ефемерними протоками та оголеним морським дном. Вона стала джерелом піску для ергів, розташованих далі на схід. Інші озера по всій Африці, такі як Чад і Танганьїка, також зменшилися в розмірах впродовж цього часу, а річки Нігер та Сенегал стали менш повноводними.
Раннє підвищення вологості