Інгу́лка — село в Україні, у Баштанському районі Миколаївської області. Адміністративний центр Інгульської сільської громади. Населення становить 2025 осіб. Розташоване на правому березі річки Інгул, за 36 км на південний захід від міста Баштанка і за 9 км від залізничної станції Лоцкине на лінії Миколаїв-Сортувальний — Долинська.
Історія села
Територія, на якій знаходиться Інгулка, була заселена ще в глибокій старовині. Про це свідчать виявлені тут залишки декількох поселень епохи бронзи (III—II тисячоліття до н. е.) і скіфського часу (VI—II с. до н. ери).
Сучасне село утворилося в 1945 р., коли в один населений пункт об'єдналися два — Інгулка і Богданівка.
Інгулка заснована в 1802 р. болгарами, що бігли від турецького ярма, яким російський уряд дозволив оселитися на землях поблизу від річки Інгул. Серед перших жителів Інгулки були українці. Поселення спочатку називалося Малою, або Інгульською, Болгаркою. У 1811 р. тут налічувалося 206 чоловік (39 сімей). З 1822 р., коли болгари оселилися на інших землях, царський уряд почав переселяти сюди державних селян із Золотоношського повіту Полтавської губернії.
За поселенням закріпилася назва Інгулка (по найменуванню річки, поблизу якої воно розташоване). Поселенці випробовували гостру нужду в усьому. Не було житла, господарських приміщень, тяглової сили, інвентарю. Для прибулих сюди поселенців казна побудувала чотири будинки, у кожному з них поміщалося по 50-60 осіб.
З 1822 р. Інгулка стала військовим поселенням, де жили 764 чоловіка. У тому ж році вона увійшла до складу 2-го Бузького уланського полку 3-ї Бузької уланської дивізії.
У цій же місцевості трохи раніше Інгулки виникло невелике поселення, яке в документах зустрічається під двома назвами, — Хрінове і Богданівна. У травні 1788 р. під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. тут побував проїздом командувач Бузьким єгерським корпусом Михайло Кутузов. У його рапорті згадується село Хрінове, а на карті розташування військ воно позначене як Богданове, що, мабуть, є спотвореним найменуванням Богданівки. Поселялися тут переважно збіглі кріпосні селяни.
З часом вони закріпачилися поміщиками — власниками Богданівки. Поміщики (які саме, ви навіть не переглянули архівні данні і не знаєте прізвищ поміщиків. А вони є.) мали тут 3900 десятини землі. У 1809 р. у Богданівці налічувалося 20 дворів з 52 кріпаками чоловічого і 38 жіночої статі. Селяни піддавалися жорстокій експлуатації. На полях поміщика їм доводилося працювати три — чотири дні в тиждень. Крім того, вони повинні були виконувати різні повинності — придорожню, приймали на постій і інше.
З часом населення обох сіл збільшилося. Так, впродовж 1840—1841 рр. в Інгулку переселили багато селян з Полтавської, Київської і інших губерній. Через річку Інгул була споруджена переправа: повз село проходив старий Чумацький шлях в Крим. Інгулка входила до складу Гурьєвської, а пізніше — Балацковської волості Херсонського повіту Херсонської губернії.
Життя військових поселенців регламентувалося суворим режимом. За щонайменшу провинність їх жорстоко карали. По 4-5 днів в тиждень вони працювали на казну і тільки 1-2 дні — на себе. Постійна муштра, будівництво доріг і казарм не давали можливості поселенцям займатися своїм господарством. У більшості селян не було робочої худоби, інвентарю. Поселенці ділилися на хазяїв і їх помічників. Перші мали наділи від 12 до 24 десятини, а інші — тільки по шість.
Жили бідняки в глинобитних хатах або землянках, у яких посередині стояла велика піч, а в сінях знаходилася «кабица» (вогнище). У «покуття» (під образами) знаходився довгий вузький стіл, покритий скатертиною, на якому ставили хліб і сіль. Окрім стіл і крамниці, інших меблів не було.
Влада не піклувалася про благоустрій Інгулки і Богданівки. Вузькі сільські вулички влітку потопали в пилюці, а навесні і осінню тут стояв непрохідний бруд. Медичних установ і навчальних закладів в Інгулці та у Богданівці не було.
У 1857 р. військових поселенців перевели на положення державних селян. У 1859 р. в Інгулці налічувалося 147 дворів і 1805 жителів. Селян Інгулки наділили землею, за яку вони платили поземельний (від десятини) податок. Наділ становив у середньому 7 десятини на ревізьку душу.
У 1859 р. у Богданівці проживали 223 людини. Через виснажливу працю на панщині більшість жителів села не могли обробити свої мізерні наділи. Сім'ї кріпаків страждали від убогості і безправ'я.
Після проведення реформи 1861 р. селяни Богданівці отримали наділи по 4-5 десятини, з них 2-3 десятина сінокісних угідь і 2 — орної землі. А селянин П. Самойлюк, наприклад, отримав всього 1 десятину 350 сажнів. Щорічно жителі Богданівки повинні були платити казні за увесь наділ в середньому по 35 крб. викупних платежів і різних податків. Багато селян не мали можливості виплачувати такі суми. Їх тяжке положення посилювалося і тим, що землі тут були неродючі.
У 1865 р. жителі Інгулки скаржилися у волость на священика Бібікова, який за освячення колодязя брав рубель сріблом, а на свято ходив по селу, читаючи молитву, і вимагав з кожного двору пуд зерна. У своєму листі селяни обурювалися грубою поведінкою священика, який часто в «божому храмі» обсипав їх лайками, залякував «божою карою».
Згідно із законом від 24 листопада 1866 р. про поземельне облаштування державних селян за жителями Інгулки закріпили ті наділи, які знаходилися в їх користуванні до реформи. Проте розмір щорічної державної оброчної податі, яку вони повинні були платити, збільшився. У 1886 р. селян перевели і викуп. Оброчну подать замінили викупними платежами, їх слід було виплатити впродовж 44 років. Станом на 1886 рік у селі Гур'ївської волості мешкало 1162 особи, налічувалось 273 двори, існувала православна церква.
З розвитком капіталізму посилювався процес того, що обезземелювало основної маси селянства. Бідняки Інгулки, не маючи інвентарю і тягла для обробки своїх наділів, вимушені були продавати їх за безцінь або віддавати в оренду. У 1906 р. в Інгулці налічувалися 453 селянські господарства, з них 9 відсотків були безземельними й малоземельними, їхні наділи не перевищували 7 десятини, тоді як 7 відсотків заможних господарств мали по 25-40 і більше десятин найкращої землі.
На початку XX ст. у Богданівці з 61 селянського господарства у 13 відсотків не було землі, 40 відсотків були малоземельними (від 1 до 7 десятини). 9,5 відсотків заможних господарств мали по 25-40 десятини землі, у 13 відсотків селянських дворів не було ніякої худоби, у 9 відсотків — коней і інвентарю. В той же час 11 заможних господарств мали по 3-7 пар коней.
У 1896 р. населення Інгулки становило 2086 чоловік, Богданівки — 351. невпорядкованих вулиць обох населених пунктів мали убогий вид. За медичною допомогою населенню Інгулки і Богданівки доводилося звертатися в інші села.
Більшість жителів обох сіл не знали грамоти. У Інгулці в 1860 р. почала функціонувати приходська школа. Необхідних засобів і відповідного приміщення для неї не було, тому в 1880 р. її закрили. Через вісім років тут відкрили однокласну церковноприходську школу, де навчалося 70 хлопчиків і 12 дівчаток. У звіті про роботу Інгульськой церковноприходської школи за 1901 р. повідомлялося, що 45 дітям відмовлено в прийомі через нестачу місць. Тільки у 1910 р. в Інгулці почала працювати двокласна церковноприходська школа.
У Богданівці перша земська школа відкрилася в 1897 р. Впродовж 1900 р. з 50 учнів цієї школи 11 залишили навчання через матеріальну скруту. Більшість дітей бідняків відвідували заняття тільки взимку, навесні ж вони йшли батрачити.
Революційні події 1905 року
Усе більш загострювалися класові протиріччя на селі. Політичне безправ'я, скрутне економічне становище викликали гостре невдоволення бідноти існуючим ладом. Події революції 1905 року, виступу робітників Миколаєва, агітація революційно налагодженої інтелігенції, у тому числі учитель Інгульської школи Г. В. Мордюкова, сприяли росту політичної свідомості селянства. Весною 1905 р. жителі Інгулки вирубали дерева в плавнях поміщика Шардта.
Для придушення виступу прибув загін із 50 козаків. Увірвавшись в сільську школу, вони побили учителя Г. В. Моршакова (у двох абзацах два різних прізвища вчителя, а доля одна і та ж), якого потім відправили до в'язниці і розстріляли. Були покарані і інші учасники виступів. Літом 1905 р. селяни Інгулки спалили урожай і садибу землевласника Кранцфельда, вирубали частину його лісу, розділили зерно. Вони вимагали конфіскації поміщицької землі, підвищення плати поденним робітникам, восьмигодинного робочого дня.
Столипінська реформа
В результаті проведення столипінської аграрної реформи посилився процес класового розшарування селянства. У 1909 р. тільки 35 заможних господарств Інгулки і Богданівки володіли 2550 десятиною, що становило 44 відсотків усіх земель. Вони заснували хутори Надіївку, Штейнгут та ін. 100 десятини належало церкві. В той же час більше 60 селянських господарств Богданівки мали всього 234 десятину. У 1916 р. в Інгулці налічувалося 10 відсотків заможних господарств, 30 відсотків середняцьких і 60 відсотків бідняцьких.
З 1915 р. Інгулка стала центром волості. Тут двічі в рік проводилися ярмарки, щотижня збиралися базари, були три шинки. Багато місцевих жителів займалися промислами і торгівлею. Працювали паровий млин, маслоробня, був магазин.
Перша Світова війна
Перша світова війна погіршила і без того скрутне становище бідноти. Багатьох чоловіків відправили на фронт. Господарства бідняків і середняків приходили в занепад. У них вилучили для потреб армії більше 150 коней зі збруєю, 200 голів великої рогатої худоби, 80 возів.
У 1916 р. в Інгулці і Богданівці сталися виступи жінок, що вимагали повернути з армії їх чоловіків і синів, а також припинити подальшу мобілізацію в армію і реквізицію худоби.
Період українських визвольних змагань
Не покращало життя селян і після встановлення в Києві Української Центральної Ради. Нова українська влада не змогла виробити свою політику по відношенню до села. Так звані селянські комітети діяли в інтересах заможних селян — розподілили між ними частину незайнятих і незасіяних поміщицьких земельних угідь, мотивуючи це тим, що біднякам нічим обробляти землю.
У січні 1918 р. в Інгулці, обрана волосна Рада, до якої увійшли Д. Т. Цуркан (голова), X. С. Поливченко, І. С. Задирака, К. Я. Пархоменко, Г. Ф. Белоус та ін. У складі Ради були також депутати від Богданівки. Під керівництвом Ради біднота Інгулки і Богданівки почала ділити поміщицьку і надлишки куркульської землі між безземельними і малоземельними.
У березні 1918 р. у Києві було встановлено гетьманську владу Павла Скоропадського. В селі в цей час розміщувалися німецько-австрійські підрозділи. Разом з ними повернулися поміщики. У грудні 1918 р. після відновлення Української Народної Республіки, у село прийшли англо-французькі інтервенти, що «господарювали» тут до 2 березня 1919 р.
У 1919 році тут була обрана Рада робочих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою його став А. З. Литвиненко, а Раду у Богданівці очолила Д. Т. Цуркан. Ради приступили до перерозподілу землі — на кожного члена сім'ї нарізалося по 2,5-3 десятину. Але і цього разу радянське будівництво було перерване. 19 серпня 1919 р. обидва села захопили денікінці.
Для боротьби з білогвардійцями під керівництвом Миколаївського тимчасового більшовицького підпільного комітету почали створюватися партизанські загони. Миколаївські робітники — більшовики І. К. Свинціонік і В. К. Свинціонік поширювали в Інгулці прокламації, закликали селян до озброєної боротьби. У жовтні 1919 р. жителі Інгулки і Богданівки приєдналися до Баштанської республіки. У листопаді в ці села увірвалися денікінці і почали жорстоку розправу над населенням. Були убиті селяни І. С. Циганенко, Ф. В. Стасюк, Е. Ф. Іщенко, І. Т. Івасик.
Радянська влада