Ду́бровник (), історична назва Рагу́за () — портове місто на адріатичному узбережжі Далмації, у південній частині Хорватії. Дубровник — адміністративний центр жупанії Дубровник-Неретва. Його населення було в 2001 році 43 770City of Dubrovnik . Dubrovnik.hr. Accessed on July 2, 2007 порівняно з 49 728 в 1991 роціDubrovnik . History.com Encyclopedia. Accessed on July 2, 2007 . У переписі 2001 року 88,39 % його громадян оголосили себе хорватами. Відомий міжнародний курорт, великий морський порт.
Дубровник — давнє місто з багатою історією. Від часів Середньовіччя розквіт міста базувався на морській торгівлі, що дозволило Дубровницькій республіці стати єдиним містом-державою в Східній Адріатиці, спроможним змагатися з Венецією. Завдяки своєму багатству й успішній дипломатії місто вражаюче розвивалося протягом XV і XVI століть. У Дубровнику розквітали мистецтво й наука, місто стало одним із центрів розвитку хорватської мови і культури, тривалий час там активно використовувалася далматинська мова, що нині вимерла. Покоління минулого залишили в Дубровнику приголомшливу архітектурну спадщину, що в поєднанні з красою місцевої природи привело до того, що місто називають «Перлиною Адріатики».
Назва Латинська назва міста, що закріпилася досі в італійській мові, — Рагуза (, а також ragusium) — походить від назви острова, на якому засновано перше поселення біженців з Епідавру (11 км на південь від Дубровника, сучасний Цавтат), які залишили своє місто під тиском аваро-слов'янської навали близько 614 року. За однією з версій, назва Дубровник пов'язана з тим, що поселення було оточене дубовими гаями. Але це не єдина версія походження назви, адже дубові гаї були і навкруги інших поселень, але не наклали відбиток на їх ономастиці. Була висунута гіпотеза про походження назви міста від «Нового Епідавра»: Епідаврум Новум — Епідавраново — Еддабраново — Дабраново — Дубровник.
Близько Х століття на протилежній стороні затоки, біля підніжжя гори Срдж, була побудована церква святого Влаха, яка ознаменувала появу нового приходу. Потім тут з'явилося передмістя Прієко («Потойбіч»). Поступово обидва населені пункти зрослися в один, а протоку, що розділяла їх, осушили, і на її місці виникла центральна вулиця міста — Страдун або Плаца.
Упродовж століть обидві назви вживались у повсякденній мові: Рагузою місто зазвичай називали нащадки романського населення, Дубровником — хорвати. Проте в офіційному вживанні місто дуже довго називалося виключно Рагузою, хоч романська за походженням далматинська мова, якою розмовляли тут, майже зникла з ужитку ще в XVI столітті. Причини цього в тому, що історично офіційною мовою тутешніх місць аж до середини XV століття залишалася латина, а пізніше стала італійська мова. Слов'янське «Дубровник» стало вживатися офіційно лише з 1918 року, у зв'язку з виходом Далмації з-під австрійської влади.
Історія
Рання історія (VII століття — 1205 рік) Дубровник засновано в VII столітті на невеликому острівці біля узбережжя. У XII столітті протока, що відокремлювала острів від берега була засипана, острів став півостровом, а на місці засипаної протоки розташувалася центральна вулиця міста — Страдун. На вулиці була покладена бруківка в 1468 році. Довга кам'яна стіна, що оточувала місто, неодноразово перебудовувалася у XI—XVII століттях.
У ранній період історії населення Дубровника було мішаного, романо-слов'янського походження, що спілкувалося далматинською мовою. Сильний античний вплив виявився у формуванні особливого полісного міського права, а також у швидкій християнізації за Римським зразком. Вже в 1022 році в місті засновано католицьке архієпископство.
З VII по XII століття Дубровник знаходився під владою Візантії, зберігаючи певну самостійність у суспільному і політичному житті, але вже починаючи з XII століття Дубровником правив місцевий князь (виборна посада). У цей же період відбувалися міські збори комуни і органів комунального врядування: Великої і Малої ради, князя-пріора. З ослабленням Візантії і посиленням у регіоні Венеції і норманів Південної Італії самостійність Дубровника швидко зміцнювалася.
У IX столітті місто зуміло протистояти тривалій облозі сарацинів. Протягом наступних століть місто розвивало морську і суходільну торгівлю по всьому Балканському півострову і в інших регіонах Європи, аж до чорноморських берегів і Константинополя. Особливе значення мали торговельні зв'язки Дубровника з сусідніми князівствами — Боснією і Болгарією, у яких дубровницькі купці мали право вільної торгівлі і деякі монополії на видобуток корисних копалин (перш за все, солі і дорогоцінних металів).
Венеційське панування (1205—1358) У 1205 році Дубровник (що тоді носив назву Рагуза) був окупований Венецією, яка контролювала місто протягом 150 років. Князь Рагузи, а також члени Великої ради призначалися і підкорялися Венеційській республіці. Рагузький єпископ також проходив затвердження у Венеції. Проте до того часу Рагуза вже сформувалась як аристократична республіка, у якій ні венеційський князь, ні венеційський глава церкви не були спроможні обмежити дедалі потужний вплив національної аристократії і впровадження самоврядування.
В період венеційського панування Рагуза стала важливим постачальником шкір, воску, срібла та інших металів для Венеції, де товари з Рагузи були звільнені від митних зборів. Більш того, місто отримало захист від Венеції, проте в обмін Венеція використовувала Рагузу, як свою морську базу в південній Адріатиці. Одночасно посилювалися економічні позиції дубровницьких купців на Балканах.
Поселення рагузян виникли в усіх великих містах Балканського півострова, причому ці колонії користувалися правами внутрішнього самоврядування. Венеційський вплив особливо сильно проявився в закріпленні олігархічної системи врядування у Рагузі за зразком Венеції: у 1235 році був закритий доступ у Велику раду комуни, що різко відокремило стан нобілів, які отримали монополію на владу в місті, від загальної маси міщан-пополанів.
До цього часу ввели нове законодавство й нову систему врядування: князь — Мале віче — Велике віче — Рада призначених (Сенат). Законодавство набрало чинності 1235 року. Керування державою було обов'язком, правом і спільною турботою патриціїв. Глава держави — князь — обирався на 1 місяць і не міг бути знову обраним наступні 2 роки. Обраний у сенаті князь вважався першим серед рівних, але не мав абсолютної влади. Мале віче складалося з 11 членів і було виконавчою владою Сенату і Великого віче. Всі чоловіки патриціанських сімей після досягнення 18-річного віку ставали довічними членами Великого Віча. Велике віче щороку обирало членів Малого Віча і Сенату, виносили рішення по оподаткуванню, змін у конституції тощо.
Територія Рагузи поступово збільшувалася: в середині XIII століття до міста приєднали острів Ластово, в 1333 році у боснійських правителів купили Пелєшацький півострівPeter F. Sugar (1983). Southeastern Europe Under Under Ottoman Rule, 1354—1804, University of Washington Press, ISBN 0-295-96033-7., а в 1345 році приєднано острів Млєт. В січні 1348 року Рагуза зазнала епідемії чумиOLE J Benedictow (1973). The Black Death, 1346—1353, Boydell & Brewer, ISBN 0-85115-943-5.
Дубровницька (Рагузька) республіка (1358—1808)
До половини XIV століття в Рагузі була сформована аристократична республіка. Саме у ці роки сталася зміна найменування міста: Рагузька комуна () стала Рагузькою республікою (). За часів республіки місто досягло піку своєї слави, у ці роки сформувалося архітектурне обличчя міста, відбувався бурхливий розвиток слов'янської науки і мистецтва, за що Рагузу часто називали «Слов'янськими Атенами». Не зважаючи на формальне підпорядкування різним державам, аж до свого скасування в 1808 року, Рагузька республіка була фактично незалежною державою, що грала важливу роль у торгівлі на Адріатиці та Балканському півострові.
У 1358 році, після поразки Венеції від угорського короля Лайоша I Великого, Рагуза визнала сюзеренітет Угорщини. Підсумкова угода між Лайошем I і архієпископом Джованні Саракою () була досягнута 27 червня в Вишеграді. Вплив угорських королів, що практично не мали флоту, на республіку був незначнимKenneth Meyer Setton (1978). The Papacy and the Levant, 1204—1571 Vol. 2, DIANE Publishing, ISBN 0-87169-127-2, фактично вся повнота влади концентрувалася у місцевого нобілітету. Венеція не полишала спроб повернути Дубровник під свій контроль, але навіть після венеційського завоювання Далмації в 1411 році Рагузька республіка залишалася незалежною. Звільнення з-під влади Венеції сприяло бурхливому зростанню морської торгівлі, а також підвищенню значення міста як ремісницького центру. За рівнем розвитку ремесла Дубровник — єдиний з міст Далмації — не поступався італійським комунам.
У 1399 році до території республіки приєднали Дубровницьке примор'я — місцевість між Дубровником і Пелєшацом. Більш того, між 1419 і 1426 роками до володінь міста були додані території біля Конавлі з містом Цавтат.
З кінця XIV століття посилилась турецька загроза для існування Дубровницької республіки. У 1397 році, коли турки були ще далеко від її кордонів, підписано першу комерційну угоду з султаном Баязідом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458 році визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну данину у розмірі 12 500 дукатів (з 1481 року). В той час Дубровник був єдиною християнською країною в Європі, що отримала такі вигідні торговельні привілеї (вони не були анульовані навіть у період битв між християнами і Османською імперією). У цей період відбувалася масова міграція в місто слов'янського населення, що тікало від турецької влади. Це призвело до витіснення далматинської мови і романського елементу в національному складі населення республіки, хоча офіційною мовою залишилася італійська — мова вузької панівної олігархії нобілів.
Найвищий розквіт Республіка зазнала в XV — XVI століттях, коли вона уміло балансувала між конкуруючими Венецією і Османською імперією, зберігаючи фактичну незалежність і ведучи вигідну торгівлю в Середземномор'ї. Дубровник став основним торговельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення дубровчан у турецьких містах на Балканах фактично монополізували торгівлю в цьому регіоні. Підтримуючи політику нейтралітету у війнах європейських держав із турками, Дубровник з успіхом розширював свої торговельні зв'язки. У всіх великих портах Середземномор'я були створені постійні заступництва республіки. Торговельний флот Дубровника в період між 1580 і 1600 рр. налічував більше 200 вітрильників. Місто стало, поряд із Генуєю, головним суперником Венеції в Середземному морі і на Адріатиці. В цей час Дубровник був і відомим культурним центром, тут жили безліч поетів, письменників, художників і учених, у числі інших варто назвати відомого драматурга М. Држича (1508—1567) і поета І. Гундуліча (1589—1638).
6 квітня 1667 року в Дубровнику стався руйнівний землетрус, що забрав життя більш ніж п'яти тисяч жителів разом із ректором (князем) республіки. Більшість міських споруд, побудовані в ренесансному йготичному стилях палаци, монастирі та церкви, зруйновано. Незайманими стихією залишилися тільки потужні стіни міста, а також палаццо Спонца і фасад палацу Ректора. Поступово місто відновили: використовувалося багато оригінальних креслень, проте створювалися і абсолютно нові будівлі, як правило, у стриманішому бароко. У роки відновлення був здебільшого сформований сучасний вигляд Дубровника.
З кінця XVI століття почався неухильний занепад республіки, викликаний переміщенням торговельних доріг в Атлантичний океан і зростанням конкуренції з боку голландських, англійських, грецьких та інших купців. Одночасно різко загострилися відносини з Венецією, що відновила спроби захвату республіки. В результаті, орієнтація Дубровника на Османську імперію ще більш посилилася, і країна стала найвірнішим союзником турків у Європі.