Німецька медіатизація () — велика територіальна реструктуризація, що відбулася в 1802—1814 роках в Німеччині та навколишньому регіоні за допомогою масової медіатизації та секуляризації великої кількості імперських станів. Більшість , вільних імперських міст, світських князівств та інших незначних самоврядних утворень Священної Римської імперії втратили свій незалежний статус і були поглинені іншими державами. До кінця процесу медіатизації кількість німецьких земель скоротилася з майже 300 до 39.

Для зручності історики використовують термін медіатизація для всього процесу реструктуризації, що відбувався в той час, незалежно від того, вижили медіатизовані держави в тій чи іншій формі, чи втратили всю індивідуальність. Секуляризація церковних держав відбувалася одночасно з медіатизацією вільних імперських міст та інших світських держав.

Масова медіатизація та секуляризація німецьких держав, які мали місце в той час, не були ініційовані німцями. Вона зазнала безжального військового та дипломатичного тиску революційної Франції та Наполеона. Це був наймасштабніший перерозподіл власності та територій в історії Німеччини до 1945 року Whaley, J., Germany and the Holy Roman Empire (1493—1806), Oxford University Press, 2011, vol. 2, p. 620..

Передмова Хоча більшість її сусідів об'єдналися у відносно централізовані держави до ХІХ століття, Німеччина не пішла цим шляхом. Натомість Священна Римська імперія здебільшого зберегла свою середньовічну політичну структуру, що складалася з «багатомовних згромаджень буквально сотень майже суверенних держав і територій розміром від значного до мізерного»John G. Gagliardo, Germany Under the Old Regime, 1600—1790, Longman Publishing Group, 1991, p. viii). З майже чотирьох сотень — 136 церковних і 173 світських держав плюс 85 вільних імперських міст — напередодні Реформації ця кількість зменшилося лише до трохи менше 300 наприкінці XVIII століттяЦі цифри не включають сотні крихітних територій імперських лицарів, які були безпосередніми васалами імператора — і, отже, самоврядними.. Традиційне пояснення цієї фрагментації () зосереджувався на поступовій узурпації князями повноважень імператора Священної Римської імперії за часів Штауфенів (1138—1254), аж до того, що за Вестфальським миром (1648) імператор став просто primus inter pares. Останніми десятиліттями багато істориків стверджують, що роздробленість Німеччини, яка спочатку була великою державою, тоді як її сусіди почали малими, можна простежити до географічних розмірів Імперії — німецька частина Імперії була приблизно вдвічі більшою за розміри королівства, яке контролювалося королем франків в другій половині XI століття — і до сили місцевого аристократичного та церковного правління з самого початку середньовіччя. Уже в XII столітті світські та духовні князі не вважали себе підлеглими імператора, тим більше його підданими, а володарями за власним правом — і вони ревно захищали свою встановлену царину пануванняLens Scales, The Shaping of German Identity. Authority and Crisis, 1245—1414, Cambridge University Press, 2015, p. 71.. На час смерті імператора Фрідріха II в 1250 році, вже було заведено, що regnum Teutonicum було «аристократією з монархічним головою»Arnold, Count and Bishop in Medieval Germany. A Study of Regional Power, 1100—1350, University of Pennsylvania Press, 1992, pp. 273, 352..

Серед цих держав і територій церковні князівства були унікальними для Німеччини. Історично склалося так, що Оттонські та ранні Салічні імператори, які призначували єпископів і абатів, використовували їх як агентів імператорської корони, оскільки вважали їх надійнішими, за герцогів, яких вони призначували, і які часто намагалися заснувати незалежні спадкові князівства. Імператори розширили владу Церкви, а особливо єпископів, наданням землі та численних привілеїв імунітету та захисту, а також широких судових прав, які зрештою об'єдналися в особливе світське князівство: Hochstift (князь-єпископство). Німецький єпископ став «імперським князем» і прямим васалом імператора для його HochstiftArnold, p. 13. продовжуючи здійснювати лише пастирську владу над своєю більшою єпархією. Особисте призначення єпископів імператорами спричинило суперечку щодо інвеститури в XI столітті, і після цього контроль імператора над вибором єпископів і правлінням значно зменшився. Єпископи, які тепер обиралися незалежними кафедральними капітулами, а не імператором чи папою, були підтверджені як володарі території, рівні світським князям.

Секуляризація

Ранні секуляризації

Зіштовхнувшись із територіальним експансіонізмом все більш могутніх світських князів, становище князь-єпископів з часом ставало все хиткішим. Під час Реформації кілька єпископств на півночі та північному сході були секуляризовані, переважно на користь протестантських князів. Наприкінці XVI століття Контрреформація намагалася скасувати деякі з цих секуляризацій, і питання про долю секуляризованих територій стало важливим у Тридцятилітній війні (1618—1648). Зрештою, Вестфальський мир підтвердив секуляризацію десятка князь-єпископств, включно з та Магдебургом і шість єпископств з повною політичною владоюНа відміну від них, деякі секуляризовані князь-єпископства на півночі та північному сході, такі як Бранденбург, Гавельберг, Лебус, Мейсен, Мерзебург, Наумбург-Цейц, Шверін і Камін, перестали користуватися незалежними правами та фактично підпорядковувалися могутнім сусіднім правителям. до Реформації. Таким чином, вони стали князь-єпископствами лише за назвою., які були передані Швеції, Бранденбургу та Мекленбургу. З іншого боку, Гільдесгайм і Падерборн, що десятиліттями перебували під протестантською адміністрацією і були віддані за втрачене, були відновлені як князь-єпископстваPeter Wilson, The Holy Roman Empire 1495—1806, Studies in European History, Second Edition (2011), pp. 94–95.. Крім того, договір остаточно підтвердив імперську безпосередність і, отже, фактичну незалежність князь-єпископів та імперських абатів, вільних імперських міст, імперських графів, а також імперських лицарів. Згідно з одним джерелом, шістдесят п'ять церковних правителів тоді контролювали одну сьому загальної території та приблизно 12 % населення Імперії, можливо, три з половиною мільйони підданихDerek Beales, Prosperity and Plunder. European Catholic Monasteries in the Age of Revolution, 1650—1815, Cambridge University Press, 2003, p. 59..

Через кровавий досвід Тридцятилітньої війни та щоб уникнути повторення цієї катастрофи, німецькі правителі, великі чи малі, тепер були схильні цінувати право та правові структури вище, ніж будь-коли раніше в історії Імперії. Це значною мірою пояснює, чому середні та малі держави, як церковні, так і світські, змогли вижити та навіть процвітати поруч із могутніми державами з постійними арміями, такими як Бранденбург-Пруссія, Баварія та АвстріяAnton Schindling, «The Development of the Eternal Diet in Regensburg», The Journal of Modern History, Vol. 58, Supplement: Politics and Society in the Holy Roman Empire, 1500—1806 (Dec., 1986), p. S66..

Плани секуляризації XVIII століття

Хоча фактичної секуляризації не відбулося протягом півтора століття після Вестфальського миру, існувала довга історія чуток і недороблених планів щодо можливої ​​секуляризації. Подальше існування незалежних князь-єпископств, аномальне явище, характерне лише для Священної Римської імперії, все більше вважалося анахронізмом, особливо, але не вийнятково, протестантськими князями, які також жадали цих беззахисних територій. Таким чином, таємні пропозиції Пруссії щодо припинення війни за австрійську спадщину передбачували збільшення недостатньої територіальної бази імператора Віттельсбаха Карла VII шляхом анексії ним деяких князь-єпископствJohn Gagliardo, The Holy Roman Empire as Idea and Reality, 1763—1806, Indiana University Press, 1980, p. 196.. У 1743 році міністр Фрідріха II Генріх фон Подевільс написав меморандум, у якому пропонував передати імператору Віттельсбаху єпископства Пассау, Аугсбург і Регенсбург, а також імперські міста Аугсбург, Регенсбург і Ульм. Фрідріх II додав до списку Зальцбурзьке архієпископство, а сам Карл VII пішов так далеко, що додав єпископства Айхштетт та Фрайзінг. Цей план викликав занепокоєння та обурення серед князь-єпископів, вільних імперських міст та інших дрібних імперських станів, і єпископи обговорювали збір 40-тисячної армії для захисту від імператора, який планував захопити церковну землю, яку зобов'язувала його коронаційна присяга їх захищатиJoachim Whaley, Germany and the Holy Roman Empire, Volume II, The Peace of Westphalia to the Dissolution of the Reich, Oxford University Press, 2012, pp. 376—377.. Хоча раптова смерть Карла VII поклала край цій інтризі, ідея секуляризації не зникла. Вона активно обговорювалася під час Семирічної війни, а також під час маневрів Йосифа II щодо баварської спадщиниGagliardo, p. 196. та під час його пізнішого плану обміну Баварії на Австрійські Нідерланди, який містив таємне положення про секуляризацію і Берхтесгаденського пробства. Проте жодний із цих проектів так і не наблизився до реалізації, оскільки, зрештою, ключові суб'єкти зрозуміли, що секуляризація єдиного князь-єпископства відчинить скриньку Пандори та матиме серйозні наслідки для інституційної стабільності Імперії.

Вплив Французької революції Наприкінці XVIII століття подальше існування Священної Римської імперії, попри її архаїчну конституцію, не було під серйозною загрозою зсередини. Зовнішній чинник — Французька революція — похитнув Імперію до основи та спричинив її загибель.

Після того, як у квітні 1792 року Революційна Франція оголосила війну Пруссії та Австрії, її армії вторглися та зрештою зміцнили свою владу над Австрійськими Нідерландами та рештою лівого берега Рейну до кінця 1794 року. На той час французькі лідери встигли вже більш-менш відкрито приєднати ці землі до Республіки, щойно дозволили обставини. Переконати німецькі держави та князів, яким судилося втратити свої володіння на захід від Рейну, змиритися з тим, що означало масове пограбування німецьких земель Францією шляхом компенсації землею на правому березі, стало постійною метою французьких революціонерів, а пізніше Наполеона Бонапарта. Крім того, враховуючи, що німецьке католицьке духовенство на всіх рівнях було найнепримиреннішим ворогом «безбожної» республіки, і фактично послужило першою причиною війни між Францією та Священною Римською імперією через провокаційні дії, такі як дозвіл французьким дворянам-емігрантам займатися контрреволюційною діяльністю зі свого терену, французькі лідери вважали, що церковні правителі та інші священнослужителі — які разом були тими, хто найбільше втрачав на лівому березі — мають бути виключені з будь-якої майбутньої компенсації. З іншого боку, світські правителі, які мають право на компенсацію, мали отримати компенсацію секуляризованою церковною землею та майном, розташованим на правому березіGagliardo, p. 209.Whaley, vol. II, pp. 566—568..