За опитуваннями, буддизм у Франції є третьою або четвертою релігією за кількістю послідовників, четвертою - за кількістю вірян, що практикують, і шостою - за кількістю місць поклоніння. У Франції є понад двісті центрів буддиської медитації, у тому числі - близько двадцяти значних ретрит центрів. Буддиське населення в основному складається з китайських, в'єтнамських, лаоських, камбоджійських і корейських імігрантів, зі значною меншістю корінних французьких новонавернених і «прихильників». Зростання популярності буддизму у Франції останніми роками стало предметом серйозних дискусій у французьких ЗМІ та серед науковців.

Демографія На початку 1990-х років, за оцінками Французького буддиського союзу (UBF, заснований у 1986 році), у Франції було від 600 000 до 650 000 буддистів, серед яких 150 000 французьких навернених. У 1999 році соціолог Фредерік Ленуар підрахував, що у Франції живе 10 000 навернених і до 5 мільйонів «прихильників» буддизму, хоча інші дослідники поставили ці цифри під сумнів.Lenoir, Frédéric. Le bouddhisme en France.Paris: Fayard, 1999 Опитування громадської думки 1997 року зарахувало до прихильників молодих людей, які відчувають «інтелектуальну спорідненість з буддизмом або висловлюють симпатію до буддиського світогляду».Opinion poll conducted by CSA La vie RTL: «Dieu intéresse-t-il les jeunes?» published in La vie, no. 2691, 27 March-2 April 1997, 18-30.

Приблизно три чверті буддистів у Франції походять з азійських країн, особливо Південно-Східної Азії (В'єтнам, Таїланд, Камбоджа тощо) і в основному сповідують буддизм Тхеравади. Етнолог Сесіль Камперг у 2013 році зазначав: "На Заході зазвичай розрізняють два буддизми: «етнічний» буддизм, який в основному представляють азійські імігранти, і буддизм "навернення", призначений для жителів Заходу, наприклад, тибетський буддизм. Кількість навернених буддистів досі невідома (їх важко порахувати, оскільки немає письмових записів про їхнє навернення). За даними Союзу буддистів Франції, у країні є мільйон буддистів-практиків, серед яких 700 000 азійського походження та 300 000 французького походження (дехто говорить про кількість удвічі чи утричі більшу). Трохи більше чверті з них походять із Франції та сповідують головним чином дзен-буддизм (махаяну) або тибетський буддизм (ваджраяну). Здебільшого вони є нещодавно наверненими.

Історія

Александра Давид-Неель була важливою особою в ранньому французькому буддизмі. Вона найбільш відома своїм візитом у 1924 році до забороненого (для іноземців) міста Лхаса, столиці Тибету, а також своїми книгами (понад 30) про буддизм, філософію та подорожі. У 1911 році Александра вирушила до Індії, щоб продовжити вивчення буддизму. Її запросили до королівського монастиря Сіккім, де вона зустріла Махараджа Кумара ( принця-спадкоємця) Сідкеона Тулку. Вона стала «довіреною особою та духовною сестрою» Сідкеона (за словами Рут Міддлтон), і, можливо, його коханкою («Foster & Foster»). Вона також двічі зустрічалася з 13-м Далай-ламою в 1912 році і мала можливість поставити йому багато питань про буддизм — безпрецедентний подвиг для європейської жінки того часу.

Наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років буддійські вчителі різних традицій почали відвідувати Францію, про що детальніше описано нижче.

Розвиток китайського буддизму у Франції Протягом першої половини двадцятого століття, попри постійний потік китайських студентів до Франції, їх кількість залишалася невеликою. Загальна кількість досягла приблизно 2-3 тис. Масштабне розселення китайських імігрантів у Франції розпочалося в 1970-х роках. Зі швидким зростанням кількості імігрантів з материкового Китаю до Франції у 1980-х роках ландшафт китайського буддизму з часом також змінився.

Ґрунтуючись на польових дослідженнях, проведених у Франції, деякі вчені виділяють три моделі колективної практики буддизму в китайській діаспорі у Франції протягом багатьох років: етнолінгвістична група імігрантів, транснаціональна організаційна система та інформаційні технології. Ці відмінності розрізняються відповідно до зв'язків глобалізації.

У першій моделі релігійна глобалізація є продуктом перенесення імігрантами своїх місцевих культурних традицій в іншу країну. Наприклад, люди зі схожим іміграційним досвідом створюють зал Будди (佛堂) в межах своїх асоціацій для колективної релігійної діяльності. Видатним прикладом цього є Асоціація мешканців Франції, яка походить з Індокитаю (法国华裔互助会). Його буддиський зал, заснований у 1989 році, називається «Буддиський вівтар гори Сюаньву Бодхісаттви Авалокітешвара» (观世音菩萨玄武山佛教神坛).

Друга модель передбачає міжнародну експансію великої інституціоналізованої організації, зосередженої на харизматичному лідері, такому, як Фо Гуан Шань (佛光山), Цзи Чі (慈濟) чи Буддиське товариство Амітабхи (淨宗學會).

У третій моделі релігійна глобалізація передбачає використання інформаційних технологій, таких як вебсайтів, блогів, електронної пошти та соціальних медіа, для забезпечення прямої взаємодії між членами в різних місцях, а також між членами та їхнім лідером. Буддиська організація під керівництвом Цзюнь Хонг Лу є типовим прикладом такого роду груп.

Дзен-буддійські громади Тайсен Десімару був японським дзен-буддистом, який заснував численні дзендо у Франції. Тхить Нят Хан, дзен-буддист родом з В'єтнаму, номінований Мартіном Лютером Кінгом на Нобелівську премію миру, заснував Об'єднану буддиську церкву (Eglise Bouddhique Unifiée) у Франції в 1969 році. Монастир Плам Віллідж на півдні Франції є штаб-квартирою його міжнародної сангхи.

Тибетські буддиські громади Наприкінці 1990-х років було підраховано, що у Франції налічувалося понад 140 центрів медитації тибетського буддизму. Перші громади тибетського буддизму у Франції були засновані на початку 1970-х років. Найвищий керівник шкіл у Франції, Фенде Кенчен, заснував свій храм E Wam Phendé Ling у 1973 році. Він належить до школи буддизму Нгор. Розвиток буддизму у Франції був прискорений візитами в 1975 році Кармапи, голови школи Каг'ю, Дуджома Рінпоче та Ділго Кх'єнце Рінпоче, високопоставлених лам. Вони також відвідали Дордонь, де створили ретрит-центри за допомогою Пема Ванг'яла Рінпоче, сина Канґ'юра Рінпоче, іншого високого лами, який був одним із перших, хто прийняв західних учнів. Пізніше Дуджом Рінпоче переїхав до Франції, де й помер.

Калу Рінпоче, також високоповажний лама, відвідав Францію в 1971, 1972 і 1974 рокахKalu Rinpoche: Excellent Buddhism: An Exemplary Life, Clear Point Press 1995. і в 1976 році очолив перший традиційний трирічний ретрит у Франції для людей із Заходу. За правилам школи Каг'ю, такі ретрити надають титул «лама» тим, хто їх завершує. Вважається, що шістдесят відсотків центрів і монастирів у Франції пов'язані зі школою Каг'ю. У 1982 році Далай-лама відвідав Францію.

Існує близько двадцяти ретрит-центрів, які представляють усі школи, а також багато міських центрів, які знаходяться під керівництвом великих тибетських буддиських майстрів. Дхагпо Кундреул Лінг в Оверні вважається найбільшим буддиським монастирем за межами Азії.

Чернецтво традиційно було основою тибетського буддизму, але до середини 1990-х років у Франції перебувало лише кілька десятків висвячених ченців і черниць. Зараз їх майже 300, більшість із них пройшла навчання у двох монастирях в Оверні.

Найвідомішим французьким монахом тибетської буддиської традиції є Матьє Рікар, давній учень Ділго Кх'єнсте Рінпоче, який є сином відомого філософа Жана-Франсуа Ревеля. Він публікував книги про буддизм, які сприяли підвищенню інтересу до буддизму та до французьких буддистів серед інтелігенції.

ЗМІ та народне сприйняття «Мудрість буддизму», щотижнева французька телепрограма, за даними Союзу буддистів Франції, збирає близько 250 000 глядачів.

Філософ Люк Феррі, призначений міністром у справах молоді та освіти в 2002 році, опублікував статтю в журналі "Le Point", в якій запитав: «Чому ця хвиля буддизму? І чому саме у Франції, у минулому дуже католицькій країні? … У цей час дехристиянізації буддизм дав Заходу багату й цікаву альтернативу».

Примітки

Література

Choron-Baix, Catherine (1991). De Forêts en banlieues. La Transplantation du Bouddhisme Lao en France, Archives de sciences sociales des religions 36 (73), 17-33