, знане під скороченою назвою як поселення Кобе, — засноване на підставі договорів Ансей , що діяло з 1 січня 1868 року до 16 липня 1899 року в , приблизно за 3,5 кілометри на схід від . Тепер це міста Кобе (Японія).

Поселення мало площу 78 000 цубо (приблизно 25,8 гектарів). Обмежувалось (згодом ) на сході, (згодом — магістраль ) на заході, морем на півдні та шляхом (згодом — ) на півночі. В основі забудови лежав раціональний містобудівний план, завдяки якому його називали «найкраще спланованим поселенням чужоземців на Сході». Частина адміністративних та фінансових повноважень здійснювалася за принципом екстериторіальності, а управляли поселенням органи самоврядування на чолі з чужоземними резидентами. Управління відбувалося гладко, а взаємини між японцями та чужоземцями оцінюють як загалом доброзичливі. Поселення квітло як база зовнішньої торгівлі та брама західної культури, а його економічний і культурний вплив поширювався ще й на навколишні території.

Історія

Відкриття для зовнішньої торгівлі порту Хіого

29 липня 1858 року сьоґунат Едо уклав зі США . У 6-й статті цього договору сьогунат визнав консульську юрисдикцію США в Японії. Стаття 3 передбачала відкриття (колишній порт ) як договірного порту, а також надання чужоземцям певної території (поселення чужоземців) для проживання та економічної діяльності. Невдовзі сьогунат підписав подібні договори, знані як Договори Ансей, із Нідерландами, Росією, Великою Британією та ФранцієюKusumoto 2007, pp. 29–30. Позаяк ці договори не одержали схвалення імператорським дозволом, то, після переговорів з чужоземними державами, відкриття порту перенесли на п'ять років, до 1 січня 1868 рокуKusumoto 2007, pp. 33–36. Придворні імператорського палацу в Кіото були проти того, щоб порт розташовувався так близько від ньогоKusumoto 2007, p. 36, і навіть після того, як угоди Ансей було затверджено імператорським дозволом від 22 грудня 1865 року, на відкриття самого порту все-одно не було дозволуShinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, p. 905. 26 червня 1867 року, коли до запланованого за договором відкриття порту залишалося шість місяців, нарешті надійшов імператорський дозвілKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 14Doi 2007, pp. 15–16.

Ще до з'яви імператорського дозволу сьогунат вів переговори з кількома державами щодо відкриття договірних портів, і 16 травня 1867 року він уклав з Великою Британією, США та Францією Doi 2007, pp. 14–15. Стаття 1 цієї домовленості передбачала, що Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, p. 912Doi 2007, p. 15. Конкретним місцем розташування чужоземного поселення стало , приблизно за 3,5 км на схід від порту Хіого. Тим часом на узбережжі села Кобе побудовано нову гавань, яку відкрили для чужоземних держав. Імператорським указом від 1892 року цю гавань названо .

Не існує документів, які б докладно пояснювали чому замість старого місцевого порту Хіого відкрили новий порт Кобе. Однак існує кілька припущень. Тошіо Кусумото припускає, що сьогунат взяв до уваги бажання місцевого населення триматися якомога далі від чужоземців і, щоб уникнути конфліктів, не став відкривати вже й без того велелюдний та квітучий порт ХіогоНа той час порт Хіого діяв як аванпорт міста Осака, і там йшла жвава торгівля.Kusumoto 2007, pp. 38–39. Крім того, як припускають і автори Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, і Тошіо Кусумото, легше було гарантувати безпеку в місцевості навколо села Кобе порівняно з більш густонаселеними околицями порту Хіого, а ще це дозволяло повторно пустити в дію приміщення , закритого в 1865 році. У листопаді 1865 року супровідник британського посланника Гаррі Сміта Паркса проводив вимірювання глибини вод в околицях порту Хіого. Він так писав про місце запланованого поселення чужоземців, «дещо віддалене від центру старого міста Хіого»: «звідси відкривається вигляд на невелику бухту, глибина якої дозволяє їй стати чудовою природною якірною стоянкою». Тошіо Кусумото припускає, що йдеться саме про село Кобе, тобто чужоземні держави теж бачили це місце придатнішим, ніж наявний порт ХіогоKusumoto 2007, p. 39. Хай там як, а 1892 року територія порту Кобе розрослася так, що старий порт Хіого увійшов до його складуShinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, pp. 912—913Maejima et al. 1989, p. 28.

Конкретне місце розташування поселення чужоземців було визначено в межах села Кобе, оточене з трьох боків водою (річкою Ікута на сході, річкою Кої на заході та морем на півдні), а на півночі воно межувало зі шляхом Сайгоку КайдоKamiki-Sakiyama 1993, p. 59Yamashita 1998, pp. 44–45 (майбутня лінія Ханадокей). Його площа становила 78 000 цубоKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 17 (приблизно 0,26 км 2). Автори Shinshū Kōbe Shishi вважають, що цей вибір Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, p. 21.

Будівництво та адміністрування

Сьогунат Едо призначив Хіоґо, і цим поклав на нього відповідальність за створення порту та поселення чужоземців. Прибувши до села Кобе, Шібата негайно взявся керувати будівництвом, однак на 1 січня 1868 року, коли порт мав відкритись, усе, що було готово, — це митниця, три причали та три складиKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 14, 23Doi 2007, pp. 16–17. А саме в цей час влада переходила від сьогунату до , і 9 листопада 1867 року державна влада повернулася імператорові. Спочатку обов'язки, пов'язані з будівництвом порту, залишалися за сьогунатом ЕдоKusumoto 2007, p. 42, 115, однак 3 січня, тобто через два дні після відкриття порту, оголошено Указ про реставрацію Імператорського правління. 27 січня військо сьогунату зазнало поразки в битві при Тоба-Фушімі, і Йошінобу відступив із замку Осака до міста Едо. Шібату теж відкликали до Едо, тому будівництво довелося призупинитиDoi 2007, pp. 19–20Kusumoto 2007, p. 44, 115. А завершував будівництво вже уряд МейдзіKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 16–17Doi 2007, pp. 32–34.

Політика уряду Мейдзі полягала в тому, щоб не давати чужоземцям права власності на землю, а натомість земельні ділянки в межах поселення їм віддавали в безстрокову орендуKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 41–42. Орендарі визначалися за допомогою аукціонуKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 21. Безстрокова оренда тривала до 1942 року, тобто навіть після повернення поселення Японії. Приблизно половину прибутку від аукціону забрав собі уряд, а решта надійшла в спеціальний фонд експлуатаційних витрат, що перебував у розпорядженні , яку уряд визнав найвищим законодавчим органом у поселенні. Органи самоврядування, якими керували самі поселенці, продовжували працювати до скасування договірного поселенняKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 52–53. За приблизно 30 років управління поселенням не відбулося якихось особливих інцидентів, а взаємини між японцями та чужоземцями оцінюють як загалом доброзичливіKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 26. Однак японцям було заборонено проживати в межах поселення, і доступ туди теж був обмежений.

У відповідь на затримку будівництва поселення, уряд Мейдзі дозволив чужоземцям жити за його межами, — в районі між річкою Ікута на сході, річкою Удзі на заході, південним берегом поселення на півдні, і горами на півночіDoi 2007, pp. 29–30. Ця територія мала назву і теж існувала до ліквідації поселенняDoi 2007, pp. 31–32.

Розбудова поселення та його околиць На природному березі поблизу села Кобе просувалося будівництво нового портуShinshū Kōbe Shishi: Gyōsei-hen 3, p. 5Kusumoto 2007, p. 273. З квітня до липня 1868 року між річками Ікута та Удзі побудовано чотири нові причали, а 1871 року завершилося будівництво хвилерізів і розширення причалів. З 29 квітня до 26 липня 1871 року тривали роботи з перенаправлення річки Ікута, які дозволили не лише відвернути шкоду від повеней в околицях поселення, а й запобігли утворенню наносів у фарватері гавані. Це стало підґрунтям пізнішої репутації порту Кобе як доброї природної гаваніTorii 1982, pp. 172—175.

Після відкриття порту поселення облаштовано відповідно до раціонального міського плану, приблизно 1872 року побудовано дороги й дренажі, так що утворилася мережа вулиць: 8 — з півдня на північ і 5 — зі сходу на західDoi 2007, p. 44. Аукціон на оренду землі завершився 7 лютого 1873 рокуKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 22Doi 2007, p. 35. Міський план поселення дозволив газеті у статті від 17 квітня 1871 року оцінити його як «найкраще розплановане поселення чужоземців на Сході». Натомість забудова його околиць аж ніяк не була плановою. На північному сході поставали фабрики, якими керували чужоземці, на заході відкривалися компанії та банки, на північному заході формувався китайський квартал. Разом з розбудовою поселення зростала й кількість населення в його околицях, і вся ця місцевість ставала хаотичною міською забудовою.

На момент заснування поселення чужоземців, у селі Кобе жило приблизно 3600 осіб, а вже станом на 1889 рік, коли внаслідок злиття з околицями утворилося місто Кобе, його населення зросло до близько 134 700 осібKusumoto 2007, p. 278. На початку 1890-х років місто утворило єдиний масив з околицями порту Хіоґо. Тим часом більшало й чужоземних резидентів: якщо станом на 1871 рік тут було приблизно 400 громадян Англії, Німеччини, Франції, Голландії та Цінського Китаю, то 1890 року — вже понад 2000 осіб.

Повернення поселення Японії

Прагнучи змінити умови нерівноправних угод Ансей, що їх уклав був сьогунат, уряд Мейдзі запровадив політику вестернізації. В рамках її здійснення в токійській залі відбувалися численні бали, і в Кобе їх теж заходилися проводити. 1887 року губернатор Осаки і префект Хіого організували бал під назвою . Він відбувся у спортивній залі, що належала Клубу регати та спорту Кобе (KRAC)Kusumoto 2007, pp. 140—142.

1894 року уряд Мейдзі уклав з Англією , що передбачав скасування консульської юрисдикції та повернення поселення чужоземців Японії. Далі уряд уклав договори такого самого змісту ще з 14-ма країнами, зокрема США та Францією. Вони набрали чинності 17 липня 1899 року, і цього дня поселення чужоземців Кобе повернулося ЯпоніїKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 38, 240Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 44–45. Поселення приєднали до складу міста Кобе, а його адміністративну та фінансову автономію, визнану, було, за чужоземцями, скасували. Японцям було дозволено вільно в'їжджати і проживати в цьому районі. Внутрішня поліція поселення, яку організувала була муніципальна рада, припинила існування, а його пожежна команда, яку організували були самі жителі, перейшла під контроль міста як звичайна пожежна командаKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 42. Керівництво поселенням перейшло від найвищої посади в муніципальній раді (голови ) до уповноважених членів уряду міста та префектури. На місці старої будівлі муніципальної ради зведено місцевий поліційний відділок, а чужоземцям дозволено створити (згодом ), щоб запобігти конфліктам через втрату екстериторіальності. У такий спосіб уряд виявив увагу і до чужоземцівDoi 2007, pp. 108—110, 113—114.

1907 року, після повернення поселення Японії, ухвалено рішення про початок масштабних реновацій, завдяки яким Кобе скоро став головним зовнішнім торговим портом Японії. Ці роботи розпочалися 1908 рокуKusumoto 2007, pp. 273—274.

Спори щодо безстрокової оренди Як згадано вище, політика уряду Мейдзі полягала в тому, щоб не давати чужоземцям права власності на землю, а натомість земельні ділянки в межах поселення їм віддавали в безстрокову оренду. Ця оренда тривала навіть після повернення поселення Японії, однак Японія ввела ще й податок на приміщення, розташовані на цій землі. Чужоземці висловили рішучий протест проти такого подвійного оподаткування, і 1902 року уряд Японії подав справу до Постійної палати третейського суду. 1905 року суд відхилив клопотання Японії й заборонив стягувати будь-які податки на приміщення, розташовані на землі, що перебувала в безстроковій орендіKōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 43Doi 2007, pp. 117—119Kamiki-Sakiyama 1993, p. 48.