У політичній філософії фраза «згода керованих» означає ідею про те, що легітимність і моральне право уряду використовувати державну владу є виправданим і законним лише тоді, коли на це дає згоду народ або суспільство, над яким ця політична влада здійснюється. Згадана теорія згоди історично протиставляється божественному праву королів і часто використовувалася проти легітимності колоніалізму. Стаття 21 Загальної декларації прав людини Організації Об'єднаних Націй 1948 року проголошує, що «воля народу повинна бути основою влади уряду».

Історія Ідея про те, що закон черпає свою чинність із схвалення тих, хто йому підпорядковується, вже зустрічається у працях ранньохристиянського автора Тертуліана"On the dignity of the person: freedom of consciousness". 22 October 2018., який у своїй праці «Apologeticum» стверджує:Недостатньо, щоб закон був справедливим, і недостатньо, щоб суддя був переконаний у його справедливості; ті, від кого очікується послух, також повинні мати таке переконання.Найдавніше вживання конкретного терміна «згода тих, ким керують», судячи з усього, зустрічається у працях шотландського католицького священика та францисканського ченця Дунса Скотуса, який запропонував його у своїй праці «Ordinatio» у 1290-х роках. Обширні теологічні праці Скотуса значною мірою затьмарили цей значний внесок, який він зробив у ранню політичну теорію. Вважається, що ці праці вплинули на «Декларацію Арброута» 1320 року.From the Arbroath declaration to Scottish enlightenment. University Press of America. 2004. pp. 206–207.

У своїй книзі «Історія політичної теорії» (1937) Джордж Сабін зібрав погляди багатьох політичних теоретиків на тему згоди підданих. Він зазначає ідею, згадану в 1433 році Миколаєм Кузанським у праці «De Concordantia Catholica». У 1579 році було опубліковано впливовий гугенотський трактат «Vindiciae contra tyrannos», який Сабін переказує так: «Народ встановлює умови, яких король зобов’язаний дотримуватися. Отже, вони зобов’язані дотримуватися послуху лише за певних умов, а саме — за умови отримання захисту від справедливого та законного уряду… влада правителя делегується народом і зберігається лише за його згодою»George Sabine (1937) A History of Political Theory, Holt, Rinehart and Winston. В Англії прихильники руху «Левелери» також дотримувалися цього принципу управління.

Джон Мілтон писав

Влада королів і магістратів — це ніщо інше, як лише похідна влада, передана їм у довіру народом для загального блага всіх, у кого ця влада все ж залишається в основі, і її не можна відібрати у них без порушення їхнього природного права від народження.John Milton Works V: 10

Подібним чином Сабін зазначає позицію Джона Локка у праці «Дослідження про людський розум»:[Громадянська влада] не може мати жодного права, окрім того, що випливає з індивідуального права кожної людини захищати себе та свою власність. Законодавча та виконавча влада, яку уряд використовує для захисту власності, є нічим іншим, як природною владою кожної людини, переданою в руки спільноти... і вона виправдана лише тому, що є кращим способом захисту природного права, ніж самозахист, на який кожна людина має природне право. : 532 Однак у Девіда Г'юма лунає протилежний голос. Сабін інтерпретує скептицизм Г'юма, зазначаючи:У всьому політичному світі абсолютні уряди, які навіть на словах не визнають фікцію згоди, є більш поширеними, ніж вільні уряди, і їхні піддані рідко ставлять під сумнів їхнє право, за винятком випадків, коли тиранія стає надто гнітючою.: 603 Сабін повернув цій концепції статус, відмінний від політичного міфу, після Г’юма, посилаючись на Томаса Гілла Гріна, який писав, що уряд потребує «відсутності примусу» для управління. Як висловився Сабін,: 731 Навіть найпотужніший і найдеспотичніший уряд не може утримувати суспільство разом суто силою; у цьому сенсі старе переконання, що уряди створюються на основі згоди, містило певну частку істини.На думку Джеймса Фейблмана, дотримання закону є доказом згоди тих, ким керують:Щоб правова система була послідовною, вона має бути застосовною; а щоб бути повноцінною, вона має відповідати фундаментальним переконанням більшості громадян. Стверджувати, що серед них існує усталений правовий лад, означає, що вони відкрито дали згоду на те, щоб ними керували саме таким чином. Такі суспільні переконання втілюються в інституціях, насамперед у інституті держави з її правозастосуванням. James Feibleman (1975) "Philosophical perspectives on justice", page 104, Northwestern University Press ISBN 0-8101-0453-9Згода підданих у контексті соціального лібералізму Т. Г. Гріна була також описана Полом Гаррісом:Умови існування політичного суспільства пов’язані не стільки з силою та страхом перед примусом, скільки з взаємним визнанням його членами спільного блага для себе та інших, хоча це й може не виражатися свідомо як таке. Отже, щоб умови існування будь-якого громадянського об’єднання зникли внаслідок опору деспотичному уряду або непокори закону, знадобився б настільки катастрофічний переворот, що це було б малоймовірним за винятком найекстремальніших обставин, у яких ми могли б погодитися з Гріном, що ціна була б занадто високою, але достатньо рідкісними, щоб дозволити нам визнати: зазвичай існував би моральний обов’язок діяти з метою повалення будь-якої держави, яка не прагне до загального блага. Paul Harris (1982) "Green's theory of political obligation and disobedience", pp 127 to 142 in The Philosophy of T. H. Green, Andrew Vincent editor, Gower Publishing, ISBN 0-566-05104-4

У Сполучених Штатах Америки Вираз «згода тих, ким керують» міститься в Декларації незалежності Сполучених Штатів 1776 року, автором якої переважно був Томас Джефферсон.

Спираючись на ідеї, подібні до поглядів Джона Локка, засновники Сполучених Штатів вірили в державу, побудовану на згоді «вільних і рівних» громадян; держава, створена інакше, не мала б легітимності та раціонально-правової влади. Це було висловлено, зокрема, у 2-му абзаці Декларації незалежності (підкреслення додано):"The Declaration of Independence". Archived from the original on 2009-08-02. Retrieved 2009-07-27Ми вважаємо ці істини самоочевидними: що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких — право на життя, свободу та прагнення до щастя. -Щоб забезпечити ці права, серед людей створюються уряди, які черпають свої справедливі повноваження з згоди тих, ким вони керують, — що коли будь-яка форма уряду стає згубною для цих цілей, народ має право змінити або скасувати її та створити новий уряд, засновуючи його на таких принципах і організовуючи його повноваження у такій формі, яка, на його думку, найбільше сприятиме його безпеці та щастю.У розділі 6 Декларації прав Вірджинії, написаної в травні 1776 року та ухваленої в червні, один із батьків-засновників Джордж Мейсон написав:«Вибори членів, які мають виконувати функції представників народу в асамблеї, повинні бути вільними; і що всі люди, які мають достатні докази постійної спільної зацікавленості у громаді та прихильності до неї, мають право голосу і не можуть бути обкладені податками або позбавлені своєї власності для суспільних потреб без їхньої власної згоди або згоди їхніх так обраних представників, а також не можуть бути зобов’язані дотримуватися будь-якого закону, на який вони не дали згоди таким самим чином, заради суспільного блага». https://en.wikisource.org/wiki/Virginia%20Declaration%20of%20RightsХоча Континентальний конгрес на початку Американської революції не мав явно визначених юридичних повноважень для управління,Bancroft, Ch. 34, p.353 (online) штати делегували йому всі функції національного уряду, такі як призначення послів, підписання договорів, формування армій, призначення генералів, отримання позик від Європи, випуск паперових грошей (тобто «континенталів») та розподіл коштів. Конгрес не мав повноважень стягувати податки і був змушений просити у штатів гроші, постачання та війська для підтримки військових дій. Окремі штати часто ігнорували ці прохання. Згідно з «Енциклопедією політичних наук» (Cyclopædia of Political Science. Нью-Йорк: Maynard, Merrill, and Co., 1899), у коментарі щодо джерела повноважень Конгресу зазначено:Призначення делегатів до обох цих конгресів зазвичай здійснювалося народними з’їздами, хоча в деяких випадках — законодавчими зборами штатів. Але в жодному з цих випадків орган, що призначав делегатів, не може вважатися першоджерелом повноважень, на підставі яких діяли делегати; адже з’їзди були або самопроголошеними «комітетами безпеки», або поспішно скликаними народними зібраннями, що включали лише невелику частину населення, яке вони мали представляти, а законодавчі збори штатів не мали права передавати іншому органу ані найменшої частки повноважень, наданих їм, або створювати нові повноваження, які б керували народом всупереч його волі. Джерело повноважень Конгресу слід шукати виключно у згоді народу, без якої кожна резолюція Конгресу, з благословенням народних конвенцій чи законодавчих органів штатів або без нього, була б лише «порожнім громом»; а оскільки Конгрес безсумнівно здійснював національні повноваження, діючи на всій території країни, неминучим є висновок, що воля всього народу є джерелом національного уряду в Сполучених Штатах, навіть від самого його першого, недосконалого прояву на Другому Континентальному конгресі...«Згода тих, ким керують», розширювалася протягом наступних півтора століття після ратифікації Конституції. Окремі штати визначали вимоги до голосування, які спочатку, як правило, поширювали виборче право на всіх білих чоловіків, що мали майно, але з часом еволюціонували, включивши жінок та людей кольорової раси, а також скасувавши майнові вимоги."The Bill of Rights: A brief history". American Civil Liberties Union. Archived from the original on August 29, 2022. Retrieved August 29, 2022. The "consent of the governed" meant propertied white men only."Voting Rights Throughout United States History". National Geographic. Retrieved November 30, 2023. the country adopted the United States Constitution in 1787. Article 1 of the Constitution empowers state legislatures to oversee federal elections. Suffrage, or the right to vote, was granted exclusively to white, land-owning men.

Види згоди

Одностайна згода Ключове питання полягає в тому, чи потрібна одностайна згода тих, ким керують; якщо так, то це означатиме право на відокремлення для тих, хто не бажає, щоб ним керував певний колектив. Сьогодні всі демократичні уряди дозволяють приймати рішення навіть всупереч незгоді меншості виборців, що, на думку деяких теоретиків, ставить під сумнів, чи можуть ці уряди правомірно стверджувати, що вони діють за будь-яких обставин за згодою тих, ким вони керують .

Гіпотетична згода Теорія гіпотетичної згоди керованих стверджує, що обов'язок підкорятися уряду залежить від того, чи є уряд таким, що на нього треба погоджуватися, або від того, чи погодився б народ, якби його поставили у природний стан без уряду, на такий уряд. Ця теорія була відкинута деякими вченими, які стверджують, що оскільки уряд сам може здійснювати агресію, то створення уряду для захисту народу від агресії було б подібне до того, якби люди, маючи вибір, на яких тварин нападати, обміняли б «тхорів і лисиць на лева», на що вони б не пішли.

Штучна згода Як стверджував пропагандист Едвард Бернейс, обговорюючи методи зв'язків з громадськістю, описані в його есе та книзі «Інженерія згоди» (1955), громадськістю можна маніпулювати, використовуючи її підсвідоме бажання віддати свій голос за політичного кандидата. Згода, отримана таким чином, підриває легітимність уряду. Бернейс стверджував, що «основний принцип тут простий, але важливий: якщо думка громадськості має контролювати уряд, то ця думка не повинна контролюватися урядом». John C. Livingston & Robert G. Thompson (1966) The Consent of the Governed, 2nd edition, page 457, Collier Macmillan

Примітки

Див. також

Історія лібералізму Класичний лібералізм Народний суверенітет Верховенство права Теорія суспільного договору