Ку́нцеве — село в Україні, у Новосанжарській селищній територіальній громаді Полтавського району Полтавської області. Колишній (до 2020) центр Кунцівської сільської ради. Населення становить 554 осіб. На території населеного пункту протікає річка Ворскла — ліва притока Дніпра. Село засновано 1859 року. На території населеного пункту є Кунцівська ГЕС.
Назва Згідно із загальнопоширеною в селі легендою, його назва походить від імені поміщика Кунца, що колись володів цими землями. На запитання проїжджих «Чиє це володіння?» селяни відповідали: «Кунцеве» — звідси й назва.
Географія Село Кунцеве лежить над річкою Ворскла, яка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці, заболочені озера, за 27 кілометрів на південь від обласного центру. Поряд із селом проходить автомобільна дорога міжнародного значення () Сусідні населені пункти:
У геологічному відношенні село розташоване в межах Дніпровсько-Донецької западини. Рельєф рівнинний, село лежить у межах Полтавської рівнини, середня висота над рівнем моря — 120 метрів. Кунцеве лежить у межах зони поширення помірно континентального клімату. На території населеного пункту поширені звичайні чорноземи, рослинність представлена луками, дубовими гаями, акаціями. Серед тварин трапляються польова миша, кріт, їжак, водяна і ставкова нічниці, вуж звичайний, трав'яна, озерна і ставкова жаби, зустрічається також заєць-русак, ласка, темний тхір і лисиця. У водах річки Ворскла водяться щука, верховодка, карась, плітка та ін.
Місцеві топоніми: «Голоти»- крайня північно-східна частина села, де живуть багато людей із прізвищем Голота «Байрак»- крайня північна частина села, має горбистий рельєф, там розташовано чотири ставки. Головною вулицею села є вулиця Центральна.
Населення
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська54297.83%російська111.99%білоруська10.18%Усього554100%
Історія На правому березі р.Ворскли в околицях села знайдено поселення черняхівської культури.
На території села - давньоруське поселення, на Заході та Північному-Заході знаходятся 5 курганів.
Засноване наприкінці 19 століття.
У 1910 році було 7 козацьких господарств, 45 жителів та 8 десятин землі, у тому числі 4 - ріллі. Радянський режим проголошено у січні 1918 року. 1912 року тут на кошти земства за існуючим на той час типовим проектом було збудовано двокомплектну початкову школу
У 1928 у селі було 184 господарства, 889 жителів.
У період німецько-фашиської окупації (17.IX.1941 - 23.IX.1943) гітлерівці розстріляли двох жителей селка, вивезли на примусові роботи до Німеччини 74 чоловік. При відступі спалили 65 хат.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 721-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Полтавської області», село увійшло до складу Новосанжарської селищної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації Новосанжарського району, село увійшло до складу новоутвореного Полтавського району Полтавської області.
Освітні заклади
Кунцівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Новосанжарської районної ради Полтавської області.
1912 року тут на кошти земства за існуючим на той час типовим проектом було збудовано двокомплектну початкову школу. Розташування високих і світлих приміщень було добре продуманим. У ньому було три класних кімнати, дві з яких сполучалися чотиристульчатими дверима, що робило можливим перетворювати їх у зал для проведення загальних заходів, зборів тощо. Широкий коридор з чотирма вікнами — рекреаційне приміщення. Передбачено було дві квартири для вчителів, погріб для овочів, а також службовий вхід.
У двокомплектній школі першими вчителями були Тетяна Митрофанівна Крип'янська та Олена Степанівна Ксьондзенко. Дещо пізніше працювала Кочергіна Ганна Миколаївна.
Земства приділяли значну увагу матеріальному забезпеченню вчителів. На кінець XIX ст. заробітна плата вчителів початкових земських шкіл складала 240 руб. на рік, що на той час відповідало середній заробітній платі державних чиновників. Полтавське губернське і повітові земства забезпечували вчителів квартирами, земельними ділянками, надавали одноразову матеріальну допомогу, можливість отримувати безкоштовну медичну допомогу, піднімали розмір заробітної плати, видавали премії за тривалий час роботи на посаді земського вчителя. Діти земських учителів теж мали можливість безкоштовно отримати освіту в земських навчальних закладах або отримати від земства субсидію для навчання.
У період Другої світової війни, два роки — з вересня 1941 р. по вересень 1943 р. — село було окуповане німцями. Окупаційна влада і їх прибічники не відновили навчання. Навколо школи росли каштана та тополі, які німці використовували для опалення. У шкільному приміщенні перебували німецькі військові і, навіть, коні окупантів.
Після звільнення села від німецько-фашистських загарбників, дорослі разом з дітьми відремонтували та приготували приміщення школи для навчання, як розпочалися вже з кінця осені 1943 року.
Умови для навчання були дуже важкими. Класи були необладнані, опалювалися соломою та сухим бур'яном. Дітям доводилося писати на паперових мішках, аркушах старих газет, і навіть на сухих листках кукурудзи, дощечках. Чорнило виготовляли з ягід бузини та червоних буряків. Вчителям також було нелегко: за місячну зарплату можна було купити лише пуд хліба.
Дві сестри-вчительки Марія Яківна та Віра Яківна брали активну участь у сільській культурно-масовій роботі. Для молоді ними були організовані драматичний та співочий художні колективи, а вистави для односельчан проводилися у приміщенні школи.
У перші післявоєнні роки вчителі та учні школи, через нестачу робочої сили, вимушені були допомагати місцевому колективному господарству «Перше травня». Вони носили снопи, ламали кукурудзу, зрізали соняшник, допомагали в прополці буряків та інших сільськогосподарських культур.
У 1945 році школу було реорганізовано у загальноосвітню трудову семирічну школу. Директором був призначений інвалід Великої Вітчизняної війни Піхуля Онисим Петрович — історик, учителем української мови працювала його дружина Галина Мусіївна.
У 1948 році директором школи працювала Безручко Анастасія Лаврентіївна. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити необхідного мінімуму для навчання, було створено фонд всеобучу. З нього діти одержували допомогу на придбання одягу, взуття, на харчування тощо. Цього ж року прибули нові вчителі: Терещенко Р. І., Маслюченко (Терпугова) М. О.
Майже 30 років пропрацювала вчителем у Кунцівській восьмирічці Марія Онуфріївна Терпугова.
Народилася Марія Онуфріївна в селі Клюсівка, закінчувала Новосанжарську школу, робфак при Полтавському інституті та учительський інститут у 1941 році. На окупованій території не було можливості працювати в школі, тому тільки після визволення Полтавщини пішла Марія Онуфріївна до Старосанжарської семирічної школи. Потім — чотири роки працювала у Волківській семирічній школі Львівської області. Життя склалося так, що влітку 1948 року повернулася на Новосанжарщину. З того часу й до виходу на пенсію працювала Марія Онуфріївна в Кунцівській школі, де навчала дітей рідної мови та літератури. Була деякий час завучем. І коли зараз запитаєш її колишніх учнів, якою була ця вчителька, усі вони одностайно говорять: сувора, але справедлива. Саме остання риса була провідною в стосунках Марії Онуфріївни з колегами, батьками та учнями.
А в 1949 році приїхала 20-річна вчителька початкових класів Ганжа Ніна Тимофіївна, яка турботами про дитинний сад займалася в Кунцівській школі 40 років поспіль, аж до виходу на пенсію. Серце Ніни Тимофіївни було і є відкритим для всіх, хто йшов до неї з добром. Завжди порадить, підтримає, подасть руку допомоги. — З цією людиною було легко працювати, — згадують її колеги. Підлітком, у 15, пішла вона із своєї Супротивної Балки на навчання в сільськогосподарський технікум у Ростовській області. Закінчивши його, вступила одразу ж до Ворошиловградського педучилища. Пропрацювавши рік у м. Єнакієве, приїхала в Кунцівську школу. Було це 15 серпня 1949 року. У її трудовій книжці — це єдиний запис аж до виходу на пенсію. Вона вчила не лише читати і писати — прищеплювала дітям віру в силу добра, справедливості, чесності. Материнська турбота, ласка в ставленні до маленьких школярів стали основою в її стосунках з дітьми. Недаремно вони називали Ніну Тимофіївну другою мамою.
З 1949 року директорував Сідаш Іван Іванович, прийшли на роботу вчителі — Іванова Галина Калениківна — вчитель української мови, Мокляк Марія Гаврилівна — вчитель географії та історії. У школі було зроблено ремонт, розширено 7 класних кімнат, але навчання проводилося у дві зміни.
Математику викладала Вісич Катерина Іванівна — легенда і гордість нашої школи. Її було нагороджено Орденом Леніна, присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР, відзначено ювілейною медаллю «За доблесну працю», медаллю «Ветеран праці», значком «Відмінник народної освіти», великою кількістю грамот. У Кунцівській школі вона працювала вчителем математики з 1951 по 1956 роки. Потім, аж до виходу на пенсію, — у Вісичівській початковій школі.
Вісичівська початкова школа була малокомплектною. Та це не заважало нормальному навчально-виховному процесу, адже вона була оснащена лінгафонним обладнанням. Його повноцінне використання вирішувало багато методичних проблем, адже в одній класній кімнаті навчалися учні 1, 2 та 3 класів. Динамізм та ефективність навчання в цій школі мали великий успіх. На її базі неодноразово проводилися обласні та всеукраїнські методичні семінари з вивчення досвіду роботи Вісич К. І. Майже всі вісичани старшого покоління залишилися щиро вдячні своїй вчительці за науку.
У 1950 році при школі створили професійну організацію працівників освіти, а в 1951 — учнівську комсомольську організацію. Після введення в СРСР 1953 року обов'язкового семирічного навчання було чимало зроблено для поліпшення матеріально-технічної бази школи: запроваджене якісне трудове навчання, закуплені верстати, інструменти й приладдя.
У 1955 році школу довірили очолити Голік Галині Луківні. У минулому залишились і сільськогосподарський технікум, і робота дільничним агрономом у Кобеляцькому районі. Енергії жінці додавало те, що в неповні двадцять люди вірили їй і йшли за нею. Заповітна мрія стати вчителькою привела її до Черкаського вчительського, а згодом — до Полтавського педагогічного інституту. А тоді світанкова дорога повернула в рідне Кунцеве, де Галина Луківна зрозуміла, що школа — це її справжнє покликання, було це в 1951 році. Викладала історію, збирала матеріали до сільського музею, прищеплювала дітям любов до рідного краю.
Галина Луківна нагороджена значком «Відмінник народної освіти», медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», «Ветеран праці», «За заслуги перед Батьківщиною» та іншими.
У грудні 1958 року після широкого обговорення в Радянському Союзі було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». У квітні 1959 року відповідний закон було прийнято і в Українській РСР. У цих документах передбачалася структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, створення матеріальної бази для оволодіння учнями однією з масових професій. Стратегічним напрямом в роботі школи визнано політехнізацію, зміцнення зв'язку школи з виробництвом.