Ю́лія Микола́ївна Миките́нко ( 18 липня 1995, м. Київ, Україна) — військовослужбовиця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, нагороджена орденом Богдана Хмельницького III ступеня та орденом «За мужність» III ступеня, активістка громадянського руху «Відсіч» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух».

Біографія

Ранні роки Народилася 18 липня 1995 року в Києві. Її батьки познайомились, коли працювали в пункті обміну валют: мама касиркою, а батько охоронцем. В дитинстві Юлія мріяла стати синхронною перекладачкою. В 2012 році поступила до Національного університету «Києво-Могилянська академія», який закінчила в 2016 році за спеціальністю філологія.

Під час Євромайдану була в «Жіночій чоті» 16-ї сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими студентами НаУКМА ходила на демонстрації до університетів по всьому Києву, закликаючи студентів приєднуватися до протестів. Одразу після Євромайдану брала активну участь у діяльності громадянського руху «Відсіч» (зокрема в кампанії «Не купуй російське!»), а також займалася розвідкою на основі відкритих джерел: шукала і збирала у Твіттері інформацію про російське військо на території Донецької та Луганської областей. Тим часом, її батько в лютому 2014 року пішов добровольцем до Нацгвардії.

54-та бригада У березні 2015 року познайомилася з військовослужбовцем 54-ї ОМБр Іллею Сербіним, коли батька Юлі, з яким вона тоді жила, попросили взяти його до себе переночувати. Через три місяці вони одружилися. Подружжя вирішило після завершення навчання Юлії у НаУКМА разом піти служити на контракт до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 54-ї ОМБр (яка тоді воювала на Світлодарській дузі), що вони і зробили 17 липня 2016 року (до цього Ілля воював у цій бригаді як мобілізований).

Іллю після двох місяців служби у штабі, призначили на бойову посаду — розвідника. Юлію призначили на посаду діловодки у штабі, оскільки на той час жінкам не можна було обіймати бойові посади. Приблизно рік Юлія служила діловодкою, а потім бухгалтеркою. Навесні 2017 року її як людину із вищою освітою відправили на тримісячні офіцерські курси до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Коли повернулася, її призначили командиркою мотопіхотного взводу, а пізніше командиркою розвідувального взводу (цьому посприяла наявність у неї досвіду збору і аналітики даних). Однак, за словами Юлії, вона стикнулась із сексизмом та скептицизмом щодо того, що «жінка може воювати». Доходило навіть до того, що деякі бійці відмовлялися воювати під командуванням жінки і переводились до інших підрозділів. Їй довелось докласти немалих зусиль, щоб добитися поваги і послуху від підлеглих.

Київський військовий ліцей 22 лютого 2018 внаслідок мінометного обстрілу поблизу смт Луганське в Бахмутському районі її чоловік загинув. Юлія вирішила перевестися на посаду викладачки до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Того ж року до ліцею вперше дозволили вступати дівчатам, і Юлію призначили куратором (командиром взводу) найпершого в історії навчального закладу жіночого класу з двадцяти дівчат. За словами Юлії, вона поставилась до цієї роботи дуже серйозно, оскільки від успішності цього експериментального жіночого класу залежало, чи будуть дівчат і далі приймати на навчання до ліцею, і наскільки успішними будуть реформи щодо збільшення кількості й покращення умов для жінок у Збройних силах. Окрім звичайних обов'язків класного керівника, Юлії довелось також займатися і побутовими проблемами свої підлеглих, оскільки ліцей, як і Збройні сили України загалом, був не зовсім пристосований для навчання і проживання дівчат. В 2020 році перейшла до Навчально-оздоровчого комплексу КВЛ, де вона також була кураторкою взводу дівчат.

Вночі 11 жовтня 2020 року її батько, Микола Микитенко, ветеран АТО з Батальйону ім. Сергія Кульчицького НГУ, підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак протесту проти політики Президента Володимира Зеленського, яку він вважав капітулянтською. Через три дні, 14 жовтня, він помер, зазнавши важких опіків. Таким чином, вона внаслідок війни втратила і чоловіка, і батька.

Повномасштабне вторгнення 2 вересня 2021 року покинула Збройні сили України — планувала продовжити життя у цивільній сфері. Після звільнення з армії працювала проєктною менеджеркою у правозахисному громадському проєкті «Невидимий Батальйон» та ще в деяких проєктах з реінтеграції ветеранів війни у суспільство, наприклад, в ініціативі «Veteranius».Veteranius — Razom Під час її роботи в «Невидимому Батальйоні» ця організація добилася ухвалення закону, який дозволив жінкам-військовослужбовицям обіймати бойові посади.

Знову мобілізувалася до ЗСУ 24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. Перші декілька місяців вона служила в роті охорони одного з ТЦК в Києві, а після визволення півночі України повернулася до 54-ї механізованої бригади (в якій служила під час АТО), яка тримає оборону в Донецькій області, і там вона командує взводом безпілотних авіаційних комплексів. 14 жовтня 2022 року указом Президента України її нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, а 13 травня 2024 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Галерея

Див. також

Микитенко Микола Миколайович Сербін Ілля Тарасович Київський військовий ліцей імені Івана Богуна 54-та окрема механізована бригада (Україна) 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь» Жінки в збройних силах Відсіч Жіночий ветеранський рух Невидимий Батальйон

Примітки