Ігна́тіус Лойола Донне́ллі (, 3 листопада 1831, Філадельфія — 1 січня 1901, ) — американський політик-популіст і письменник.

Походив із сімейства ірландського іммігранта. Отримавши ім'я на честь святого Ігнатія Лойоли, від 1857 постійно проживав у Міннесоті, в ним же заснованому місті Нінінгер. Професійно зайнявся політикою 1859 року, виступивши прихильником Республіканської партії. У 1859—1863 роках його обрано віце-губернатором Міннесоти, у 1863—1868 роках — федеральний конгресмен від Республіканської партії. Зазнавши поразки на проміжних виборах, 1873 року заснував і газету «Антимонополіст», у 1874—1878 роках обирався до . 1878 року знову висувався до Конгресу США, але зазнав поразки від кандидата-республіканця. Відійшовши від політичної діяльності, Доннеллі практикував як юрист та займався літературою. Після зародження робітничого руху в містах Міннесоти, 1884 року знову безуспішно балотувався в конгрес від Демократичної партії, в 1887 як незалежного кандидата його обрано до Палати представників штату. 1888 року безуспішно балотувався на посаду губернатора штату від коаліції фермерів та профспілок. У 1891—1894 роках обирався в сенат Міннесоти і в 1897—1898 роках до Палати представників штату. Учасник установчого з'їзду Популістської партії 1892 року, 1896 року виступав проти злиття Популістської та Демократичної партій. 1900 року був кандидатом у віце-президенти США, але невдало, що й спричинило його смерть.

У 1880-ті роки Доннеллі прославився псевдонауковими працями «Атлантида: світ до потопу» (Atlantis: The Antedeluvian World, 1882) і «» (Ragnarok: The Age of Fire and Gravel, 1883). У першій із цих книг письменник «обґрунтував» існування праматері світових цивілізацій — загиблого материка в Атлантичному океані; саме цей трактат викликав до життя безліч міфів та культів, присвячених Атлантиді, його цитували Блаватська, Штейнер та Черчвард. Американська асоціація сприяння розвитку науки обрала Доннеллі своїм дійсним членом. У другій книзі Доннеллі намагався співвіднести легенду про всесвітній потоп із періодичними зіткненнями планети Земля з кометами. Далі Доннеллі звернувся до шекспірівського питання, опублікувавши «Велику криптограму» (The Great Cryptogram, 1888) і «Шифр у п'єсах і на надгробку» (The Cipher in the Plays and on the Tombstone, 1899). У цих книгах він заявляв про розшифрування таємного коду, який свідчить про те, що справжнім автором творів Шекспіра був Френсіс Бекон, його авторству також приписано п'єси Марлоу та твори Сервантеса. Політик займався й художньою літературою: 1890 року опублікував під псевдонімом «Едмунд Буажильбер» роман-антиутопію «Колона Цезаря». У цьому романі показано Сполучені Штати 1988 року, керовані безжальною фінансовою олігархією; описано радіо, телебачення та отруйні гази. «Колона Цезаря» сприймалася як маніфест Популістської партії. Також опублікував роман «Доктор Юге» (Doctor Huguet, 1891), в якому джентльмен з Південної Кароліни виявляє свою свідомість у тілі негра, і «Золота сулія» (The Golden Bottle, 1892), про прилад для виробництва дешевого золота, який сприяє падінню капіталізму.

Життєпис

Роки становлення (1831—1856)

Як свідчив сам Ігнатіус у складеній ним генеалогії, сімейство Доннеллі походило з , графства Тірон у Північній Ірландії, і заявляло про спорідненість із . Через загальне руйнування йоменів після наполеонівських воєн за океан подався і 20-річний Філіп Керрол Доннеллі. Він мав намір стати священиком і вступив до католицької семінарії в пенсільванському Піттсбурзі, але не зумів її закінчити і служив комівояжером у дядька. Далі Філіп зміг відкрити власну крамницю, яка обслуговувала фермерів із глибинки. 29 червня 1826 року він одружився з Кетрін Гевін, американо-ірландкою, родина якої також була з Тірона; син, охрещений Ігнатіусом Лойолою (на честь засновника Ордену єзуїтів), народився 3 листопада 1831 року. Далі Філіп вирішив навчатися на лікаря, а Кетрін забезпечувала сім'ю лихварством, в чому досягла чималого успіху завдячуючи жорсткому характеру, ораторським здібностям та відмінним діловим якостям. Філіп Доннелі досяг відкриття практики, але у віці 31 року помер під час тифозної епідемії, залишивши вдову з шістьма дітьми; Ігнатіусу було тоді сім років. Лікарем Філіп пробув лише два роки. Ігнатіус стверджував, що добре запам'ятав батька, а також, що Філіп був пристрасним шанувальником Френсіса Бекона. Мати не виходила вдруге заміж і цілком присвятила себе дітям; проте вдома панувала сувора дисципліна та релігійні порядки.

За часів молодості Доннеллі Філадельфію роздирали збройні сутички між католицькими емігрантськими громадами ірландців та німців. Вони переважно вступали до Демократичної партії, що породжувало звинувачення, що нові американські громадяни, не розбираючись у політиці, голосували так, як наказували священники. Протистояння досягло піку , пройшли погроми і було спалено дві з тринадцяти католицьких церков у місті. Доннеллі після цього відмовився від середнього імені «Лойола», проте завжди пишався ірландським походженням.

Попри релігійність, Філіп та Кетрін Доннеллі давали своїм дітям світську освіту у державних школах. Згодом Ігнатіус стверджував, що роки навчання були найщасливішими в його житті, а інститут загальноосвітніх шкіл давав краще щеплення від фанатизму будь-якого роду. Початкову освіту він здобув у граматичній школі Рінгольда в передмісті, а далі перейшов до престижної , в якій навчався до 1849 року. Директором Центральної школи був , який упровадив передову програму, що включала математику, фізику, природознавство, хімію, французьку, латинську й грецьку мови, та малювання. Ця програма була на рівні деяких американських університетів і призначалася для виховання майбутніх «аристократів духу» — лідерів нації. Доннеллі під його керівництвом став затятим читачем, який однаково цінував «Кентерберійські оповіді» Чосера і «Подорожі» Гаклюйта. Вчителем літератури був («найаристократичніше вихована людина в США, включно з президентом»), для якого «божествами англійської мови» були, крім Чосера, Мілтон, Спенсер і Шекспір, і який знав усі їхні твори напам'ять, постійно цитував і того ж чекав від учнів. Крім того, Гарт прищепив Доннеллі звичку вивчати першоджерела, а також читати збірки прецедентів, яких у його особистій бібліотеці налічувалося понад сто. Вчитель розкрив у Ігнатіусі літературний талант, залучив до створення прози та широкого використання поезії у повсякденному мовленні, і поставив редактором шкільної газети The Minute Book. В архіві Доннеллі зберігся примірник її випуску зі сонетом «Життя» самого Ігнатіуса — явним наслідуванням Шекспіра. У школі він набув низку звичок на все життя: наприклад, записувати ідеї, що спали на думку, в будь-якій обстановці, навіть якщо доводилося прокидатися і вставати з ліжка. Атестати, що збереглися, втім, свідчать, що оцінки Ігнатіуса з математики були посередніми, так само як і з природознавства й географії. Німецьку мову він так і не опанував, хоч, ставши дорослим, намагався читати Гете, і міг порозумітися, змішуючи німецькі слова з голландським вуличним жаргоном, поширеним у Філадельфії. У 17-річному віці він намагався всерйоз займатися поезією, але в результаті виходили агітаційні вірші (тоді Ігнатіус вступив до руху «», а потім у Демократичну партію). Він навіть надіслав свої опуси на схвалення Оліверу Голмсу, який надіслав докладний відгук, м'яко закликавши Доннеллі самому оцінити «відповідність найвищим вимогам, що становлять справжній поетичний характер». У 1850—1852 роках Ігнатіус опублікував кілька слабких віршів, з яких найвизначнішим був «Лісовий фонтан», надрукований у «». Молодша сестра згодом прославилася як католицька поетеса.

Закінчивши школу, Доннеллі не побажав працювати в сімейному ломбарді і влаштувався для вивчення юриспруденції в контору , в якій пропрацював три роки. 1852 року він відкрив власну адвокатську контору; в документах, що збереглися, за 1852—1856 роки значиться понад 150 справ, які переважно стосуються розбору особистих конфліктів. Заробітки були малими та нерегулярними, а один із клієнтів заборгував 150 доларів — дуже значну на ті часи суму, причому його справа об'єднувала 29 окремих випадків. Мабуть, із подачі Брюстера Ігнатіус професійно зайнявся політикою. Програма Демократичної партії приваблювала його тим, що це була єдина в США сила, яка поблажливо ставилася до емігрантів та католиків. Перші публікації Доннеллі були спрямовані проти Гораса Ґрілі, причому молодий політик спробував проаналізувати його погляди з погляду модної френології. За словами біографа Девіда Андерсона, так вперше виявилися псевдонаукові інтереси Ігнатіуса, які через три десятиліття привели його до написання «Атлантиди». 4 липня 1855 року Доннеллі дебютував на мітингу Демократичної партії, у своїй промові закликавши зрозуміти, що емігранти «запліднюють» Америку, а республіка така велика і її інститути настільки життєздатні, що вберуть і перемішають у собі всіх, і перетворять прибульців через океан на справді демократичну націю. Ігнатіус привернув до себе увагу сенатора Брекінріджа, завдяки протекції якого його було відібрано для виборів до законодавчих зборів штату, але кандидатуру довелося зняти за день до початку голосування, оскільки проти нього виступила Liquor League — організація авторитетних власників.

У вересні 1855 року Доннеллі одружився. Зі своєю нареченою Кетрін Маккефрі він зустрівся в День усіх святих 1854 року. Вона походила з релігійної сім'ї ірландців-католиків, тож спочатку стосунки складалися непросто: на той час молодший Доннеллі відійшов від усіх форм церковного життя. На думку Д. Андерсона, мабуть, він вважав релігію «жіночою справою». Мати не схвалювала вибір Ігнатіуса, можливо, через невисоке соціальне походження родини нареченої. У щоденнику Доннеллі роздратовано писав, що «диспуту про геральдику не місце в ломбарді». У липні 1855 року він був змушений піти на розрив із сім'єю (сестри стали на бік Кетрін Доннеллі), і в результаті ні він, ні Кетрін Маккефрі не спілкувалися з матір'ю та свекрухою протягом п'ятнадцяти років. Навіть народження первістка, названого Ігнатіусом Керролом, не покращило стосунків. Заробітки Ігнатіуса зросли, коли він увійшов до керівництва будівельним кооперативом, який збирав кошти та будував будинки для німецьких поселенців. До 1856 Доннеллі був юрисконсультом у п'яти подібних асоціаціях, і виявився під підозрою в розтраті, причому одним з обвинувачів був його двоюрідний брат Джон Дюрос. Той заявив, що Ігнатіус Доннеллі, користуючись довіреністю від сестри, використав своє становище, щоб вигідно перепродати землі фірмі Union Land and Homestead Building Association. Ігнатіус влаштував публічний розгляд, був виправданий, але його глибоко вразило, що мати підтримала обвинувачів.

Шлях на Захід (1856—1863)