Анатолій Якович Канторович (псевдоніми: Аякс, Н. Терентьєв; 28 вересня (10 жовтня) 1896 — 25 вересня 1937) — радянський учений-міжнародник, спеціаліст з економічної історії Китаю, доктор економічних наук (1936).

Народився в сім'ї вченого-юриста. Брав активну участь у Жовтневому перевороту та громадянській війні за більшовиків. Після революції працював у НКІД. У 1924—1928 роки працював радником при радянському посольстві в Пекіні, паралельно займався дослідженням китайської економіки. Повернувшись до Москви, викладав у МІВ, продовжував також працювати в НКИД до 1932 року, після чого перейшов на посаду старшого наукового співробітника в ІМХіМП. Паралельно працював як журналіст, автор десятків газетних та журнальних статей, заступник завідувача іноземного відділу «Известий».

У центрі наукових інтересів Канторовича протягом усього життя стояв Китай і проблема міжнародних відносин Далекому Сході, але у роки він поглиблено займався вивченням різних аспектів цієї проблематики. Свій науковий шлях Канторович почав з опису економічних проблем сучасного Китаю, в 1928—1931 роках, після радянсько-китайського конфлікту на КВЖД, він перейшов на вивчення залізниць на північному сході Китаю. Експансія Японії в Маньчжурії (1931) підштовхнула вченого до вивчення впливу Японії на даний регіон. В 1933 Канторович звернувся до вивчення експансії США на території Китаю і саме цій темі була присвячена його найвідоміша робота «Америка в боротьбі за Китай» (1935), що стала для вченого останньою. У червні 1937 року Анатолія Канторовича заарештовано. Розстріляний у вересні того ж року.

Біографія Анатолій Канторович народився в Петербурзі в сім'ї помічника присяжного повіреного Якова Канторовича, згодом присяжного повіреного та видного вченого в галузі юриспруденції. У 1916 році був призваний до армії вольновизначальним, взяв активну участь у підготовці та проведенні Жовтневої революції, був делегатом II з'їзду Рад від своєї військової частини. Брав участь в обороні Петрограда від Юденича, в 1919—1920 роках працював головою раднаргоспу в Миколаєві. У 1920 році, після закінчення громадянської війни, вступив на факультет суспільних наук Петроградського університету, який закінчив у 1922 року.

Протягом наступного десятиліття трудова діяльність А. Канторовича була пов'язана з Народним комісаріатом із закордонних справ. Працюючи у економічно-правовому відділі НКИД, він співпрацював у газетах, й у 1923 року разом із Б. Штейном випустив свою першу наукову працю у виданні газети «Економічне життя». Згодом, коли А. Канторович уже вів наукову роботу в галузі міжнародних відносин, але ще не займався Китаєм, пов'язаний і довідник «Близький Схід», де Канторовичем написані розділи «Аравія» та «Єгипет» (імовірно).

Ще до того, як довідник побачив світ, А. Канторович потрапляв у 1924 році до Китаю у складі комісії професора Пергамента, після чого його наукові інтереси були нерозривно пов'язані з цією країною. У Китаї Анатолій Якович провів чотири роки, поєднуючи посаду співробітника повпредства та викладача права у Пекінському університеті. Водночас, А. Канторович був спеціальним кореспондентом газет «Праця» та «Економічне життя», писав статті та рецензії для провідного органу радянських сходознавців «Новий Схід». У цей час у нього виникла ідея написати книгу «Китай в імперіалістичному оточенні» — велике дослідження з міжнародних відносин Китаю, яку він проте завершив.

Влітку 1927 року Канторович виступив захисником у суді у справі Фаїни Бородіної, дружини повпреда Михайла Бородіна, яка була заарештована офіцерами Чжан Цзоліня з метою тиску на її чоловіка. Ф. Бородіна та дипкур'єри були звільнені після енергійних демаршів керівництва СРСР 12 липня 1927 року, коли їм було винесено виправдувальний вирок. І сама Бородіна, і сучасники-очевидці подій відзначали відповідальну та висококваліфіковану роботу Канторовича як адвоката підсудної. Вишнякова-Акімова, яка жила в Пекіні по сусідству поряд з Канторовичем, згадувала:

Сама Бородіна згадувала свого захисника словами подяки:

Повернувшись до Москви у квітні 1928 року, Канторович викладав у Московському інституті сходознавства, продовжував також працювати в Народний комісаріат закордонних справ (референт з Китаю 2-го Сх. відділу) до 1932 року, коли перейшов на посаду старшого наукового співробітника до Інституту світового господарства світової політики (ІМХіМП). У 1930-х роках провідним науковим виданням з міжнародних відносин був журнал «Світове господарство та світова політика», з міжнародних відносин на Далекому Сході — журнал «Тихий океан», з китаєзнавства — «Проблеми Китаю», особлива увага ситуації на північному сході Китаю приділяв «Вісник Маньчжурії». А. Канторович (часто під псевдонімом Нік. Терентьєв) постійно співпрацював з усіма чотирма журналами, а також друкувався у низці інших органів. Багато робіт, написані ним наприкінці 1920-х і в 1930-ті роки, групуються навколо тем: конфлікт на Китайсько-Східній залізниці, японська агресія в Китаї, політика США в Китаї. Періодично служив завідувачем іноземного відділу газети «Известия». З серпня 1934 — генеральний секретар Тихоокеанського інституту. Кандидат економічних наук (1935; без захисту); доктор економічних наук (1936; дисертація «Америка в боротьбі за Китай»).

На початку 1937 року, коли на хвилі єжовщини почалися арешти міжнародників та журналістів, Анатолій зрозумів, що він під підозрою. За спогадами родички вченого Раїси Міллер, Анатолій запросив свого брата Володимира покататися верхи в Сокільниках, а там сказав йому: «Я вирішив з тобою попрощатися». Через два місяці, 11 червня 1937 року, його заарештували в Москві, після чого Анатолій Якович був етапований до Києва, за місцем арешту першого «співучасника». Слідство проводилося з 16 червня 1937 року до 25 вересня 1937 року. Канторовича було звинувачено як агента іноземної розвідки з 1927 року, а також учасника терористичної групи в Москві в 1932—1934 роках. (статті 54-6 ч. 1, 54-8 та 54-11 КК УРСР; слідча справа № 33031фл, обліково-архівний відділ КДБ УРСР). Визнаний винним і засуджений до розстрілу 25 вересня 1937 членами «двійки» (Нарком ВД СРСР, Прокурор Союзу СРСР). Наказ був виконаний того ж дня.

Справа за звинуваченням Анатолія Канторовича була переглянута Військовою Колегією Верховного Суду СРСР 30 травня 1956 року. Постанову НКВС СРСР від 22 вересня 1937 року щодо А. Канторовича було скасовано і справу за відсутністю складу злочину припинено (номер довідки: № 4н-06057/56 Військової колегії Верховного Суду СРСР від 21 червня 1956 р.).

Після реабілітації сім'я Канторовича в тому ж 1956 отримала довідку, де вказувалося, що «громадянин А. Канторович А. помер у 1944 році від двостороннього запалення легень», при цьому усно було повідомлено, що це сталося в ув'язненні, де він нібито відбував 10-річний строк покарання. Лише на початку 1990-х років. Онук вченого Анатолій Канторович отримав доступ до слідчої справи і з'ясував реальні обставини загибелі діда. Він з'ясував, що у 1956 році при отриманні запиту з боку рідних про долю А. Канторовича (на той час він був повністю реабілітований), чиновники держбезпеки «вважали за необхідне» повідомити свідомо неправдиву інформацію про його смерть, ґрунтуючись на цілком секретній вказівці КДБ при РМ СРСР № 108сс від 24.08.1955 р., що вимагав спотворювати дату та причину смерті, приховувати місце загибелі. Далі держбезпека дала відповідне розпорядження міліції, а та — відділу РАГС Жовтневого району Москви, який проводив «реєстрацію смерті» та виписував довідку про смерть. Спочатку працівники держбезпеки планували повідомити рідним, що Канторович помер 25 вересня 1943 року від раку печінки, проте, коли їхнє розпорядження дійшло до місця, з'ясувалося, що Жовтневий РАГС уже встиг видати довідку про смерть (на той час практика була налагоджена, і працівники міліції РАГС уже не потребували пояснень з боку держбезпеки), де значилася інша дата та інша причина (3 грудня 1944 року, двостороннє запалення легень). Співробітникам держбезпеки довелося заднім числом підганяти під уже видану довідку нове розпорядження з новою легендою. Свою статтю «Наказано збрехати», в якій детально досліджували обставини загибелі вченого, Анатолій Робертович завершив такими словами: «Мого діда фактично змусили померти три рази, — один раз — по-справжньому і двічі — посмертно, відповідно до вищих державних інтересів».

Сім'я та особистість Вишнякова-Акімова, яка знала Канторовича в роки його перебування в Пекіні, залишила такі спогади:

Анатолій Канторович був одружений тричі. Його першою дружиною була Даратея Георгіївна Шнейдерова (1898—1978).

Син Анатолія, Роберт (1925—1982), був народжений у Пекіні від другої дружини Канторовича, Олександри Канторович (1900—1989), яка згодом також була репресована, але вже через арешт свого другого чоловіка, Павла 1885—1938). В ув'язненні перебувала з 1938 по 1946 рік. Роберт Анатолійович став відомим радянським вірусологом. Син Роберта, Анатолій — радянський і російський історик, археолог, доктор історичних наук, завідувач кафедри археології історичного факультету МДУ імені М. В. Ломоносова.

Третя дружина А. Канторовича, Аделаїда Блінова (22.03.1901 — 27.12.1974), онука етнографа М. Блінова, багато років працювала секретарем у наркомі закордонних справ. Була заарештована і заслана незабаром за чоловіком. Її дочка від першого шлюбу з сходознавцем Левом Лазаревським (Райхінштейном), Світлана, стала відомою у Радянському Союзі біологинею, а внучка Ольга Городецька, — російська історикиня-китаєзнавиця, яка викладає історію Китаю в університетах материкового Китаю та Тайваню.

Брат Анатолія Канторовича — письменник і критик Володимир Канторович (1901—1977).

Науковий внесок

Перший етап В. Никифоров виділяв у науковій творчості Канторовича чотири етапи. Перший етап (1925—1927) був пов'язаний з широким колом питань, які стосувалися Китаю, його історії, суспільно-політичного устрою, економіки та народонаселення з особливою увагою до проблем залізниць. До цього періоду відносяться статті Анатолія про роль іноземного капіталу у важкій індустрії Китаю, про розвиток обробної промисловості, про умови праці в Китаї, про економіку китайського села, про митну проблему, про фінанси. У цей же період було видано статтю «Система суспільних відносин Китаю докапіталістичної епохи», де вчений повністю заперечував феодальний характер китайського суспільства (позиція можлива для 1926, але практично нереальна для 1930-х років, коли середньовічне суспільство в Китаї «офіційно» було оголошено феодальним), а також пов'язував династичні цикли в китайській історії з демографічними циклами, що в майбутньому дозволило деяким дослідникам дорікнути його в неомальтузіанстві. У цей же період, однак у різні роки, Канторович заявляв про те, що працює над двома книгами — «Китай в імперіалістичному оточенні» (1925) і «Тайпінське повстання і перша іноземна інтервенція в Китаї» (1926), жодну з яких він так і не завершив. Однак світло побачила перша монографія Канторовича, хоч і присвячена іншій спеціальній темі — «Іноземний капітал та залізниці Китаю» (1926). Її виданню передувала поява однойменної статті у Віснику Маньчжурії.

У книзі «Іноземний капітал та залізниці Китаю» А. Канторович описав історію та сучасний стан залізничного питання в Китаї, розглядаючи залізниці як важливий чинник політичного життя Китаю та об'єкт боротьби міжнародних політичних сил. У тих розділах, які не мали суто довідковий характер, він описав картину історії залізничного будівництва в Китаї і намітив основні етапи цієї історії, узгоджуючи особливості тактики іноземного капіталу в Китаї на різних етапах.