Лунцюанський селадон (龍泉青瓷) — різновид китайської кераміки із зеленою глазур'ю, відомої на Заході як селадон або зелений посуд, який виготовлявся приблизно з 950 по 1550 рік. Печі були здебільшого в префектурі Лішуй на південному заході провінції Чжецзян на півдні Китаю та на півночі провінції Фуцзянь. Загалом було виявлено близько 500 печейKrahl and Harrison-Hall, 13; Gompertz, 158 has «over 200 kiln sites» showing the pace of Chinese archaeology in recent decades, and perhaps counting groups rather than individual kilns; Medley, 147, on their locations, що робить район виробництва селадону Лунцюань одним із найбільших історичних районів виробництва кераміки в Китаї. «Тип Лунцюань» все частіше надають перевагу як терміну, визнаючи цю різноманітність, або просто «південний селадон»,Medley, 146 оскільки на півночі Китаю також була велика кількість печей, які виробляли посуд Яочжоу або інші вироби з північного селадону. Вони багато в чому схожі на селадон типу Лунцюань, але з істотними відмінностями, і їх виробництво збільшувалося і знижувалося дещо ранішеMedley, 115—118; Gompertz, 159, 98-125; for some reason one is typically capitalized and the other not..
Виробництво селадону мало давню історію в Лунцюань та пов'язаних з ним місцях, але лише в період Північної Сун (960—1127) почалося великомасштабне виробництво, а після початку Південної Сун (1127—1279), ймовірно, мала важливе значення для значного розширення як якості, так і виробництва там. Обидва тривали на високому рівні в період Юань (1271—1368) і на початку періоду Мін (1368—1644). Лунцюанський селадон був важливою частиною експортної економіки Китаю упродовж понад п'ятисот років, і його широко наслідували в інших країнах, особливо в Кореї та Японії. Його занепад настав після того, як його витіснив на своїх ринках блакитно-біла порцеляна з Цзіндечжені.
Згідно з традиційними західними термінами, більшість селадону зараховуються до кераміки, а не до порцеляни, оскільки обпалена глиняна маса зазвичай не є ані білою, ані напівпрозороюMedley, 147. Згідно з традиційною китайською класифікацією, яка поділяє кераміку на глиняний посуд із слабким випалом і порцеляну із сильним випалом, вони вважаються порцеляною. Компромісні терміни, такі як «керамограніт», можуть використовуватися для опису виробівGompertz, 22 quoted; Medley, 146 describes them as «stoneware and porcellanous ware»., а деякі західні автори вважають, що вироби слід «розглядати як порцеляну»Vainker, 108 (quoted); Clunas, 284—285 refers to celadons as porcelain, but not consistently..
Лунцюанський селадон був одним із найкращих виробів із селадону, вироблених у Китаї, і очолив стилістичні та технічні розробки. Селадон вироблявся в різних відтінках, зосереджених на оливково-зеленому, але поширюючись на зеленувато-блакитний (вважався бажаним, але менш поширеним) і коричневий. Усі ці кольори походять від глазурі; корпус під ним іноді залишається частково неглазурованим як частина декору, коли він стає теракотово-коричневим. Вироби майже не розписуються; оздоблення походить від форми посудини та різьблених чи врізаних малюнків на корпусі. Спочатку форми були здебільшого простими, дозволяючи кольору глазурі створювати основний ефект виробу, але в пізніші періоди рельєфні прикраси були поширеними.
Техніка випалу селадону Лунцюань було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства.
Технічні аспекти та оздоблення Тіло Лунцюанського селадону, як видно на фрагментах під глазур'ю, варіюється від «важкої, компактної сірої кераміки до майже білого порцелянового матеріалу», але при обпаленні на поверхні він перетворюється на типовий теракотовий червонувато-коричневий колір, який видно біля неглазурованої основи з багатьох частин, і коли рельєфна прикраса залишається неглазурованою (див. нижче та ілюстрацію). Це вирізняє лунцюань від північних селадонів. Однак це може бути не так у шматках, виготовлених із білуватого порцелянового матеріалу, де обпалене тіло також може «бути напівпрозорим, якщо воно досить тонке»Medley, 147; Grove: «The body of Longquan celadon is a light grey stoneware, sometimes reaching the quality of a pure white porcelain».. У західних джерелах окремі вироби зазвичай класифікуються як кераміка, але деякі можуть називатися порцеляною;Compare the text and captions at Clunas 284—285, fig. 250 is called «stoneware», fig. 251 (the Katzenelnbogen bowl) «porcelain». Both are Longquan celadon of 1400-50. матеріал, перекладений із китайської, швидше за все, описує все як «порцеляна»For example Fang, Lili, Chinese Ceramics, 45-47, 2011, Cambridge University Press, , 9780521186483, google books.
Тіло зазвичай кидали на гончарний круг, а великі вази часто кидали на секції та замазували разом. Використовувалися шаблони, а іноді форми, в тому числі двочастинні, і форми з декором. Рельєфні ділянки неглазурованого бісквіта отримували або шляхом нанесення рельєфів на глазуровану ділянку перед випалюванням, де поверхня була рівною в печі, або шляхом додавання резисту з воску чи жиру перед глазуруванням, коли боки вази були прикрашені.Medley, 148—152
Кольори глазурі варіюються в широкому спектрі від сіруватого до блакитно-зеленого, а також з деякими жовтувато-коричневими.Valenstein, 101—102 Колір походить від оксиду заліза, обпаленого у відновній атмосфері, і колір змінюється залежно від температури, сили та часу відновлення. Лунцюанський селадон випалювали в довгих печах-драконах, цегляних тунелях, що піднімалися вгору по схилу, з рядом камер, і найкращі результати досягали горщики на верхніх рівнях, які нагрівалися повільніше та рівномірніше. Завжди використовували саггари, а довші печі з дванадцятьма камерами могли випалювати до 25 000 штук за раз. Температура випалу була, ймовірно, між 1180 °C і 1280 °C з діапазоном понад 1250 °C, що дає найкращі зелений або синій кольори.Medley, 147—148 Принаймні в деяких випадках, здається, були шари глазурі, а також багаторазові випалювання для досягнення глибшого ефекту глазурі.Valenstein, 99-100
Глазур стає непрозорою завдяки наявності рослинного попелу та дрібних бульбашок газу, які надають блискучого ефекту. При більш білому тілі шматочки глини можуть бути напівпрозорими. Яскраво виражений червонуватий колір неглазурованих ділянок походить від кінця випалу, оскільки розігріта глина вступає в контакт зі свіжим повітрям, що впускається в піч, і наявне залізо перетворюється на оксид заліза.Gompertz, 164 На багатьох виробах є потріскування або кракелюр у глазурі, але набагато менше, ніж у тісно пов'язаному посуді Гуань. Техніка, яку іноді зустрічали приблизно до 1400 р., полягала в додаванні плям або бризок суміші, багатої на оксид заліза, з виглядом випадковості; вони випалювалися темно-коричневимMedley, 152.
І китайська, і японська традиції розробили низку термінів для опису кольорів та якості глазурі; деякі з японських мають перевагу в тому, що вони прив'язані до певних частин Японії. Термін кінута (砧青瓷), що означає «молоток», ймовірно, на честь конкретної вази з молота, являє найбільш шанований синьо-зелений колір періоду Сун і часто використовується в англійській мові, тоді як тенрюдзі має «слабкий жовтувато-зелений відтінок» і походить від юань і мін. Тип шикікан з середньої Мін, після того, як глазур стала більш прозорою.Gompertz, 149—150 Як і для інших селадонів, для китайців схожість кольору з нефритом, завжди найпрестижнішим матеріалом у китайському мистецтві, була важливим фактором їхньої привабливості, і те, що гончарі намагалися збільшитиMedley, 150.
Більшість форм прості, але дуже елегантні. Розмір й оздоблення більших вишуканих предметів зростає, починаючи з Юань і далі, з деякими дуже великими вазами та винними глеками з кришками, виготовленими до XIV століття. Ваза «молоток» була особливо улюбленою в Лунцюань, часто з ручками у вигляді тварин або драконів.Gompertz, 156, 162; Grove На поховальних вазах, зроблених парами, також часто зображені чарівно стилізовані тварини, як правило, тигри та дракони, згорнуті навколо плечей посудини. Вони використовувалися в поховальному звичаї південного Китаю для зберігання продуктів для потойбічного життя.Gompertz, 156; The British Museum says of the pair illustrated below: «These funerary urns are decorated with two ‘animals of the four directions’, called 'siling 四靈' in Chinese. The White Tiger of the West is pursuing a dog and the Green Dragon of the East is chasing a flaming pearl. The birds on the covers may allude to the Red Bird of the South; but the symbol of the north, a tortoise with a snake, is not present. In China, artists decorated coffins and tombs with these creatures from the Han dynasty (206 BC–AD 220) onwards. These jars stored provisions for the afterlife such as grain and are part of local southern burial practice.» Іншим відмінним стилем Лунцюань була страва з двома або більше рибами в невеликому рельєфі, що плавали в центрі, або в бісквіті, або в глазурі; у них іноді просвердлені отвори для металевих ручок, як згадується в джерелі кінця XIV століттяMedley, 148; Gompertz, 164—167.
Загалом, декорування Лунцюань має тенденцію виступати з тіла, і ефекти, які набуває північний селадон від глазурі, що зливається на неглибоке різьблення на тілі, менш поширені. Більш ранні твори задовольняються тонкими ефектами глазурі, які часто підкреслюються тонкістю глазурі над невеликими виступами або ребрами, тоді як пізніші твори мають більш складні квіткові сувої або рельєф тварин.Medley, 150—151 Релігійні статуетки та святині були рідкістю до Юань, і ніколи не становили великої частини виробництва; як у Цинбай, вони іноді змішують бісквіт, для плоті або фігури, з глазурованим тломBritish Museum example, 1991,0304.3; Clunas, 212 has this shrine with gilded figures..
Ринки та пізніше колекціонування
На відміну від Північного Селадону, вироби Лунцюань, здається, не використовувалися імператорським двором під час СунVainker, 110—111, though see Valenstein, 99, and Clunas, 97, 100, 229, where court patronage is said to have ended with the reign of the Xuande Emperor (d. 1435); Krahl and Harrison-Hall, 44 say (of the Southern Song) «The Longquan kilns were non-official kilns whose workers nevertheless made ceramics for the imperial household …», repeated by the British Museum, хоча печі Лунцюань використовувалися для виготовлення «офіційного» посуду Гуань, очевидно, коли печі Гуань не могли впоратися із замовленнямиGompertz, 173; Vainker, 110—111; Rawson, 250. Важливим ринком, здається, був клас літераторів або вчених-джентльменів. Як і вироби звичайного вжитку, їх використовували на вівтарях, а іноді й у похованнях. Багато форм, особливо в ранній період, були засновані на стародавніх ритуальних бронзових формах, які вважалися відповідними для релігійних функцій, хоча їм бракувало складного оздоблення поверхні бронзових оригіналів. Їх також експортували у великій кількості, і, принаймні в країнах Південно-Східної Азії, таких як Японія та Корея, ці асоціації також могли оцінити місцеві літератори та духовенство, оскільки багато найкращих уцілілих творів зберігаються в храмахVainker, 110—112; Gompertz, 148, 171; Rawson, 250.
Японія була великим ентузіастичним імпортером, і на пляжі в Камакурі, столиці під час розпалу виробництва Лунцюань, було близько 50 000 черепків черепків Лунцюань, які, як вважають, були зламаними шматками, викинутими в кінці подорожі з Китаю. Невдовзі Японія почала імітувати вироби Лунцюань і продовжує це робити, як у серійному виробництві, так і в студійних керамічних версіяхGompertz, 170—171.
Були також великі обсяги, експортовані на захід до ісламського світу, і однією з найважливіших колекцій сьогодні є 1300 експонатів, що збереглися з колекції османських імператорів, більшість із яких зараз перебуває в палаці Топкапи у Стамбулі.Gompertz, 26 Їхню цінність збільшувала віра на Близькому Сході та в Європі, що шматки розбиваються або змінюють колір, якщо на них покласти отруту. Фрагменти також були знайдені вздовж узбережжя Східної Африки, аж до Кенії та ТанзаніїGompertz, 147.