Бій під Гурба́ми — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА, що відбувся з 21 по 25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Рівненського (колишнього Здолбунівського) району й охопив частину колишніх Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена.
Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти. Розбиті німецькі війська вже не загрожували частинам УПА, тому найбільшу небезпеку для українських повстанців становили відділи НКВС.
Передісторія Успіхи радянських військ у військових кампаніях в Білорусі та Україні у 1944 році призвели до стрімкого відступу німецьких військ. Але разом із відступом німців на захід просувалася і Червона армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту — у 1943—1944 роках ряди УПА налічували від 30 тис. до 100 тис. вояків.
Оскільки німецька армія швидко відступала, і вже не становила загрози для УПА й України в цілому, словацькі частини вже давно не вступали до боїв з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад> Зі спогадів одного з вояків УПА : «…командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь, далеко на їхній території, треба було їх туди відвезти…», найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці очікували повторення репресій 1939–1941 років.
Не зустрічаючи значного опору з боку упівців, Червона армія продовжила наступ на позиції німецьких військ . Для боротьби з «оунівськими бандами», що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВС. Після того, як головні сили Червоної армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала ряд військових акцій, що були спрямовані проти НКВС, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимомЛітопис нескореної України: документи, матеріали, спогади. Книга 1./Ред. Стефанишин Р. М.//Примітки. 52. Українська Повстанська Армія (УПА). — Львів: Просвіта, 1993. — С.648.
У 1944 році командування УПА ухвалило рішення про перехід радянсько-німецького фронту для того, щоб опинитися в тилу Червоної армії. Таким чином повстанці могли б продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, навесні 1944 року німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які розташовані на території, окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука). У січні 1944 року до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, які пізніше взяли участь у бою під ГурбамиСергійчук В. В. УПА — вся Україна.//Військо України. Ч.6. квітень 1993 р. — С. 74-84.. На знищення загонів УПА радянське командування відіслало «загороджувальний» загін військ НКВС за підтримки окремих частин Червоної армії. Ці «загороджувальні» загони були створені радянським командуванням для затримки дезертирів-червоноармійців, що тікали з лінії фронту. До цього українські повстанці вели бої з радянськими партизанами. Про успіхи таких атак свідчать радянські документи, зокрема доповідь начальника Українського штабу партизанського руху першому секретареві Центрального комітету комуністичної партії України Микиті Хрущову:
Причини бою На думку Петра Мірчука, головною причиною, яка призвела до бойових дій під Гурбами, став замах вояків УПА на командувача 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна.
Операцію УПА проти М. Ф. Ватутіна було проведено 29 лютого 1944 року неподалік від села Милятин. На під'їзді до Милятина ескорт штабних автомашин радянського генерала потрапив до засідки упівської сотніУ статті Олександра Гогуна Як загинув генерал Ватутін наводяться документи та спогади очевидців подій, за якими чисельність загону УПА коливається досить суттєво: за мемуарами маршала Г. К. Жукова — 250—300 осіб за доповідною запискою начальника «Смерша» 1-го Українського фронту генерал-майора Осетрова — 100—120 осіб за свідченнями під час допиту полоненого бійця УПА Григорія Ундира — 80—90 осіб за спогадами ветерана УПА Євгена Басюка («Чорноморця») — 30 осіб за спогадами командувача групою УПА «Тютюнник» Федора Воробця («Верещака») — 17—27 осіб.. Головну машину, що взяла на себе перший удар, було підбито. Під час бою генерал М. Ф. Ватутін зазнав тяжкого поранення. Його доставили спершу до військового лікаря, а потім у Рівне. За деякими даними, акцію проти Ватутіна спланувала верхівка радянської влади. Незважаючи на старання лікарів, а також на листи самого Ватутіна Сталіну з проханням врятувати його життя, 15 квітня 1944 року Ватутін помер. На пошуки упівської сотні до Милятина миттєво відрядили опергрупу «СМЕРШ» у складі 60 осіб. Але ще до їхнього приходу повстанцям, а також переважній більшості жителів села вдалося відійти до лісу.
У відповідь на смерть Ватутіна НКВС почало широкомасштабні каральні операції проти УПА. Одним із завдань було знищення великого угруповання повстанців в районі гурбівських лісів.
Іншою причиною могла стати масштабна мобілізація населення західних регіонів України до лав Червоної армії . Призов чоловічого населення міг призвести до ситуації, коли в УПА не залишалося людського ресурсу для поповнення своїх лав. Про спроби українських повстанців зірвати мобілізацію свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призовні пункти. Про ці події секретар Станіславського обкому КПУ М. Слонь повідомив у Москву:
Усього в період січня-травня 1944 року від призову, завдяки упівцям, ухилилося 17 тис. чоловік, близько 2 тис. з них приєднались до УПА .
Співвідношення сторін У бою брали участь відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа «Богун» під командою Петра Олійника — «Енея») та з'єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»).
Загалом сили повстанців разом із місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 — 3,5 тис. вояків у складі куренів «Сторчана», «Мамая», «Вира» або «Докса», «Непитайла», «Бувалого», «Довбенка», «Залізняка» і сотень «Панька», «Яструба», «Андрія», чоти «Чорногори» і відділу охорони штабу під командуванням «Гармаша». В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали на озброєнні протитанкові рушниці.
Також до УПА приєдналося близько 500—1000 осіб з навколишніх сіл Гурби та Антонівці, що шукали захисту своїх сімей від більшовиків. Їх відправили вглиб лісу, доручивши їм допомагати пораненим та забирати їх з поля бою.
Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.«Доповідь внутрішніх військ НКВС Українського округу командуючому військами 1-го Українського Фронту маршалу Радянського Союзу Г. К. Жукову про результати операції з ліквідації банд ОУН в Крем'янецьких [Кременецьких] лісах Рівненської області» — Архіви СБУ, справа № 363, стор.626-627. Разом їхня кількість становила близько 30 000 солдатів.
До бою під Гурбами між упівцями та НКВСівцями відбулося невелике зіткнення біля села Москалівки, з якого повстанці вийшли переможцями.
Хід бою
20 квітня 1944 року радянські сили згуртували більшу частину своїх військ на лінії Шепетівка — Рівне — Збараж. Уранці 21 квітня вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь. Спираючись на дані розвідки, командування УПА віддало наказ, згідно з яким усі приготування мали бути завершені до 6.30 годин вечора 23 квітня.
Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше сил радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ також відбувався і з інших напрямків, але мобільні повстанські загони відступали та завдавали несподіваних ударів з флангів, унаслідок чого війська НКВС зазнали значних втрат. Фланговими ударами військам НКВС вдалося потиснути лави упівців, унаслідок чого повстанці опинилися у «мішку». З наказу командування УПА, війська повстанців перегрупувалися таким чином: у лісах, недалеко від с. Гурби, у с. Святе, Мощаниця, урочищах Чернява, Грабовець та Межові гори. Першу лінію оборони займали відділи командира «Мамая» (по лінії р. Понора — с. Замишівка), «Докса» (Мощаниця-Чернява-Святе), «Яструба», «Сторчана» та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе-Мости-Грабовець-Гурби). Другу лінію оборони займали загони «Довбенка», «Бувалого» і «Непитайла». Резерв складали відділи командирів «Панька», «Залізняка», «Чорногори» і «Андрія». Згідно зі звітами до повстанського штабу, під час зіткнень 23 квітня НКВСівці втратили 250 осіб убитими, зокрема: під Антонівцями — близько 50 осіб, на лінії Кирилівка — Обгів — близько 80 осіб, на лінії Обгів — Ступно — 40 осіб, біля с. Москалівки — близько 30 осіб, у засідках — близько 50 осіб. Втрати повстанців склали 39 осіб убитими та 30 пораненими. Окремо відзначалася перевага НКВС на всіх напрямках у живій силі та озброєнні.
У ніч з 23 на 24 квітня 1944 року повстанці перегрупувалися та окопались. Уночі війська НКВС спробували захопити позиції повстанців, попередньо провівши артобстріл, однак їхні спроби виявилися марними. Після короткої паузи, війська НКВС за допомогою танків організували другу атаку вже на всіх відтинках повстанської оборони, однак і вона виявилася невдалою. Однак втрат зазнали й загони «УПА-Північ», зокрема курінь командира «Ясеня».
Нарешті, о 6 годині ранку 24 квітня командування НКВС вирішило розпочати генеральний наступ. Цього разу головні сили було спрямовано на північ від села Гурби. Після артилерійського обстрілу позицій УПА, о 12 годині НКВСівці «стіною» рушили на повстанців. Також сильний наступ почався з боку сіл Мости та Хижаки. Радянські війська змогли наблизитися до відділу командира «Мамая» на 300 м, однак їх було відкинуто. Через кілька годин радянське командування віддає наказ про повторний наступ. Цього разу до бою кинули кінноту, яка мала зайти з флангів та вклинитися між куренями упівців, доки повстанці відбивали атаку радянських танків. Кіннота виконала своє завдання, розбивши війська повстанців на дві частини. Але командування УПА, вчасно використавши резервний курінь командира Залізняка, стабілізувало ситуацію, відкинувши кавалерію ворога. Після невдалої атаки кінноти, до бою вступила радянська піхота. Новомобілізовані бійці під командуванням командира «Яструба», не витримавши натиску, почали відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців «Сторчана». Услід за «яструбцями» почали відступати й відділи «Залізняка», які були запасною лінією «сторчанівців». Унаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок й оточив бійців «Сторчана». Курінний «Сторчан» зі своїм відділом був змушений вступити до нерівного рукопашного бою, внаслідок чого весь повстанський курінь було знищено, загинули сам «Сторчан», четверо старшин та 60 повстанців.
Тим часом повстанцями було створено другу лінію оборони. Зі звіту про перебіг бою учасника бою начальника оперативного відділу — майора Миколи Свистуна («Ясеня»):