Англо-ірландці () позначає етнічну, соціальну та релігійну групу, яка є переважно нащадками та продовжувачами англійської влади в Ірландії.The Anglo-Irish, Fidelma Maguire, University College Cork and Donnchadh Ó Corráin Вони здебільшого належать до Англіканської церкви Ірландії, яка була встановленою церквою Ірландії до 1871 року, або меншою мірою до однієї з англійських незгодних церков, як-от методистська церква, хоча деякі були римо-католиками. Вони часто називали себе просто «британцями», рідше «англо-ірландцями», «ірландцями» або «англійцями». Багато з них стали видатними адміністраторами Британської імперії та старшими , оскільки Велика Британія більше століття перебувала в законодавчій та персональній унії з Ірландським королівством (як Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії).

Цей термін зазвичай не застосовується до пресвітеріан у провінції Ольстер, чиє походження здебільшого є низинними шотландцями, а не англійцями чи ірландцями, і яких іноді ідентифікують як . Англо-ірландці мають широкий спектр політичних поглядів, дехто є відвертими ірландськими націоналістами, але більшість загалом є . І хоча більшість англо-ірландців походила з в Ірландії, деякі походили з сімей , які навернулися з католицької церкви на англіканство.

Як соціальний клас Термін «англо-ірландці» часто застосовують до членів Церкви Ірландії, які становили професійний і земельний клас в Ірландії з 17 століття до часу незалежності Ірландії на початку 20 століття. Протягом 17-го століття цей англо-ірландський земельний клас замінив та староанглійську аристократію як правлячий клас в Ірландії. Їх також називали «новоанглійцями», щоб відрізнити їх від «староанглійців», які походять від середньовічних поселенців.

Відповідно до , яке діяло між 17-м і 19-м століттями (хоча і виконувалося з різним ступенем суворості), римо-католицьким рекусантам у Великій Британії та Ірландії було заборонено займати державні посади, тоді як в Ірландії їм також було заборонено в’їзд до Трініті-коледж Дубліна та з таких професій, як право, медицина та . Землі відступників римо-католицького дворянства, які відмовлялися прийняти встановлені присяги, були значною мірою конфісковані під час . Були суттєво обмежені права римо-католиків на успадкування земельної власності. Ті, хто навернувся до Церкви Ірландії, зазвичай могли зберегти або повернути свою втрачену власність, оскільки питання вважалося насамперед питанням вірності. Наприкінці 18 століття парламент Ірландії в Дубліні здобув законодавчу незалежність, і почався рух за скасування Законів про випробування.

Не всі англо-ірландці могли простежити своє походження від англійських поселенців-протестантів Кромвеля; деякі були валлійського походження, а інші походили від давньоанглійської або навіть корінної гельської мови, наверненої до англіканства. Члени цього правлячого класу зазвичай ідентифікували себе як ірландці, зберігаючи англійські звички в політиці, торгівлі та культурі. Вони брали участь у популярних англійських видах спорту того часу, зокрема в гонках і полюванні на лисиць, і вступали в шлюби з правлячими класами Великобританії. Багато з найбільш успішних з них провели більшу частину своєї кар'єри або у Великій Британії, або в якійсь частині Британської імперії. Багато хто побудував великі , які стали відомі в Ірландії як великі будинки, і вони стали символом домінування класу в ірландському суспільстві.

Дублінський драматург робітничого класу Брендан Бехан, переконаний ірландський республіканець, вважав англо-ірландців Ірландії та визначив англо-ірландця як «протестанта з конем».

Англо-ірландська письменниця та письменниця оповідань незабутньо описала свій досвід як почуття «англійця в Ірландії, ірландця в Англії» і не сприйняла повну приналежність до жодної з нихPaul Poplowski, "Elizabeth Bowen (1899–1973)," Encyclopedia of Literary Modernism, (Westport, Connecticut: Greenwood Press, 2003), pp. 26–28. .

Через їхнє видатне становище в армії та їхню консервативну політику, порівнював англо-ірландців із класом прусських юнкерів."Roberts, Kitchener and Wolesley were three national heroes of the nineteenth century whom Correlli Barnett sees as prime examples of the Anglo-Irish gentry, the nearest thing Britain ever possessed to the Prussian Junker class".

Ділові інтереси На початку 20 століття англо-ірландці володіли багатьма основними корінними підприємствами Ірландії, такими як , , , , , , , , , Arnott's, , Irish Times, Irish Railways і , найбільший роботодавець Ірландії. Вони також контролювали фінансові компанії, такі як Bank of Ireland і .

Видатні члени До відомих англо-ірландських поетів, письменників і драматургів належать Оскар Уайльд, , Джонатан Свіфт, Джордж Берклі, Шерідан Ле Фану, Олівер Голдсміт, , , Брем Стокер, Дж. М. Сінг, В. Б. Єйтс, , Бернард Шоу, Августа, Леді Грегорі, Семюел Беккет, , К. С. Льюїс, , , Вільям Тревор і . Письменник Лафкадіо Хірн був англо-ірландського походження з боку батька, але його двоюрідна тітка виховувала як католика.

У 19 столітті деякі з найвидатніших учених математики та фізики Британських островів, зокрема сер Вільям Роуен Гамільтон, сер Джордж Стокс, Джон Тиндалл, Джордж Джонстон Стоуні, Томас Ромні Робінсон, Едвард Сабін, Томас Ендрюс, лорд Росс, і Джордж Фіцджеральд були англо-ірландцями. У 20 столітті вчені Джон Джолі та Ернест Уолтон також були англо-ірландцями, як і полярний дослідник сер Ернест Шеклтон . Серед медичних експертів були сер Вільям Уайлд, , , Вільям Стокс, , і . Географ одним із перших описав процес глобалізації.

Англо-ірландці Річард Брінслі Шерідан, , , Джордж Каннінг, , , Чарльз Стюарт Парнелл та відігравали значну роль у британській політиці. Сама Даунінг-стріт була названа на честь . У Церкві єпископ зробив великий внесок у написання подорожей C18.

Англо-ірландці також були представлені серед старших офіцерів британської армії такими людьми, як фельдмаршал Ерл Робертс, перший почесний полковник полку, який провів більшу частину своєї кар'єри в Британській Індії; фельдмаршал , який служив під командуванням Веллінгтона, сам Велслі, народжений у Дубліні в родині , глави видатної англо-ірландської родини в Дубліні; а в 20 столітті фельдмаршал лорд Аланбрук, фельдмаршал лорд Олександр Туніський, генерал , фельдмаршал сер Генрі Вілсон і фельдмаршал сер Гарнет Уолслі.

Інші були видатними чиновниками та адміністраторами Британської імперії, такими як: , головний суддя Нового Південного Уельсу; , і . Інші брали участь у пошуку кращих способів управління нею, очолюючи Комісію Дономора чи .

емігрував до Австралії, де став власником і редактором багатьох відомих газет. Він також вплинув на заснування Університету Західної Австралії та був його першим канцлером.

Серед плідних композиторів художньої музики були Майкл Вільям Балф, Джон Філд, , , Чарльз Вільєрс Стенфорд, , , і .

У образотворчому мистецтві скульптор , арт-дилер , художники Деніел Макліз, Вільям Орпен і Джек Єйтс; балерина Нінетт де Валуа та дизайнер-архітектор Ейлін Грей були відомі за межами Ірландії.

був першим і плідним режисером німого кіно в Голлівуді. Сценарист , зокрема, написала кілька ранніх фільмів про Джеймса Бонда. Серед філантропів були та . Генерал Конфедерації мав англо-ірландське походження.

Обговорюючи те, що він вважав відсутністю ірландської громадянської моралі в 2011 році, колишній Taoiseach Гаррет Фіцджеральд зауважив, що до 1922 року: «В Ірландії дійсно існувало сильне громадянське почуття – але головним чином серед протестантів і особливо англікан»."Ireland's lack of civic morality grounded in our history", Irish Times, 9 April 2011, p.14

Генрі Форд, американський промисловець і бізнес-магнат, був наполовину англо-ірландцем; його батько Вільям Форд народився в Корку в родині родом із Сомерсета, Англія.

Ставлення до незалежності Ірландії Англо-ірландці, як клас, були переважно проти понять та гомрулу.Alan O'Day, Reactions to Irish Nationalism, 1865–1914 (Bloomsbury Publishing, 1 July 1987), 376. Більшість були прихильниками збереження політичного союзу з Великою Британією, який існував між 1800 і 1922 роками. Це було з багатьох причин, але найважливішими були економічні вигоди від унії для класу землевласників, тісні особисті та родинні стосунки з британським істеблішментом і політична популярність, яку займали англо-ірландці в Ірландії згідно з унією.D. George Boyce, Nationalism in Ireland (Routledge, 2 Sep 2003), 40. Багато англо-ірландських чоловіків служили офіцерами в британській армії, були священнослужителями встановленої англіканської церкви Ірландії або мали землю (чи бізнес-інтереси) на Британських островах – усі фактори, які заохочували політичну підтримку . З середини дев’ятнадцятого століття до 1922 року англо-ірландці становили основну частину підтримки таких рухів, як , особливо в трьох південних провінціях Ірландії.Alan O'Day, Reactions to Irish Nationalism, 1865–1914 (Bloomsbury Publishing, 1 July 1987), 384.

Під час Першої світової війни ірландський націоналіст порівняв клас англо-ірландських землевласників із прусськими юнкерами, сказавши: «Англія йде боротися за свободу в Європі та за юнкерство в Ірландії».Tim Cross (1988), The Lost Voices of World War I, page 42.

Проте протестанти в Ірландії, і зокрема англо-ірландський клас, аж ніяк не були повсюдно прихильними до справи збереження політичного союзу з Великою Британією. Наприклад, письменник Джонатан Свіфт (1667–1745), священик Ірландської церкви, рішуче засуджував важке становище звичайних під владою землевласників. Такі політики-реформатори, як (1746–1820), Вулф Тоун (1763–1798), Роберт Еммет (1778–1803), (1815–1875) і Чарльз Стюарт Парнелл (1846–1891), також були , і значною мірою очолив і визначив ірландський націоналізм. Ірландське повстання 1798 року очолили члени англо-ірландського класу та класу ольстерських шотландців, деякі з яких побоювалися політичних наслідків майбутнього союзу з Великою Британією.D. George Boyce, Nationalism in Ireland (Routledge, 2 Sep 2003), 309. Однак наприкінці 19-го та початку 20-го століть ірландський націоналізм дедалі більше прив’язувався до римо-католицької ідентичності. До початку двадцятого століття багато англо-ірландців у південній Ірландії переконалися в необхідності політичного врегулювання з ірландськими націоналістами. Англо-ірландські політики, такі як і , стали провідними діячами у пошуку мирного вирішення «ірландського питання».

Під час війни за незалежність Ірландії (1919–1921) багато англо-ірландських землевласників покинули країну через . Підпали продовжувалися, і під час громадянської війни в Ірландії ІРА, яка виступала проти договору, здійснила багато вбивств на релігійному грунті. Вважаючи, що ірландська держава неспроможна захистити їх, багато представників англо-ірландського класу згодом покинули Ірландію назавжди, побоюючись, що вони піддадуться дискримінаційному законодавству та соціальному тиску. Частка протестантів серед ірландського населення впала з 10% (300 000) до 6% (180 000) в Ірландській вільній державі за двадцять п'ять років після здобуття незалежностіThe Anglo-Irish , Fidelma Maguire, University College of Cork, причому більшість переселенців переселилися у Великобританію. У всій Ірландії відсоток протестантів становив 26% (1,1 млн.).

Реакція англо-ірландців на англо-ірландський договір, який передбачав створення Ірландської вільної держави, була неоднозначною. , , заявив у проповіді в грудні 1921 року (місяць, коли було підписано Договір):

У 1925 році, коли Ірландська вільна держава була готова оголосити розлучення поза законом, англо-ірландський поет В. Б. Єйтс виголосив славетну промову для свого класу в ірландському сенаті:

Зараз термін «англо-ірландці» не так часто використовується для опису південноірландських протестантів англійського походження або протестантських громадян Республіки Ірландія як групи.

Звання рівності