Війна Святого Сави — військовий конфлікт між морськими республіками Генуєю та Венецією, що розпочався в 1256 році через торгові преференції в портових містах Леванту. В перші роки генуезці програли венеційцям боротьбу за Акру, а їх конфлікт заледве не переріс у громадянську війну в державах хрестоносців в Палестині. Суперечності між баронами Палестини вдалось врегулювати вже в 1258 році з призначенням новою регенткою Єрусалимського королівства королеви Кіпру Плезанс Антіохійської. В той же час, після повернення в 1261 році Константинополя нікейським імператором Михаїлом VIII і укладення ним союзного Німфейського договору з генуезцями, Генуя отримала важливого союзника і альтернативні порти для торгівлі зі сходом замість втрачених на користь венеційців позицій в Палестині, а генуезько-венеційський конфлікт отримав своє відгалуження у вигляді венеційсько-візантійського протистояння.

Війна Святого Сави не принесла рішучої перемоги жодній зі сторін. Мирний договір між Венецією та Візантією було укладено в 1268 році, тоді як венеційсько-генуезькі збройні зіткнення тривали до 1270 року, коли за посередництва французького короля Людовика IX і папи Климента IV, які потребували допомоги флотів обох морських республік для організації Восьмого хрестового походу, між Венецією та Генуєю було укладено Кремонський мирний договір.

Передумови

Протистояння Генуї та Венеції В XIII столітті загострилася конкуренція між Генуєю і Венецією за контроль над морською торгівлею в Східному Середземномор'ї. Обидві морські республіки, а також республіка Піза мали в морських портах Леванту власні факторії, які відчайдушно боролися між собою за торгові привілеї, що часто призводило до насильства. Конкуренція була особливо гострою в місті Акра, яке було найважливішим контрольованим християнами портом торгівлі товарами зі Сходу і, після втрати в 1244 році хрестоносцями Єрусалиму — столицею Єрусалимського королівства. Вже навесні 1249 року між генуезцями і пізанцями почалися жорсткі зіткнення, які, однак, вдалось припинити за посередництвом короля Людовика IX Святого, який щойно розпочав Сьомий хрестовий похід і перебував на Кіпрі. Тривала присутність французького короля в Леванті затамувала подальший розвиток конфлікту, але щойно Людовик IX повернувся в 1254 році у Францію, прихована суперечка між генуезцями та венеційцями спалахнула знову.

Політична ситуація в Державах хрестоносців До 1254 року формальним королем Єрусалима під іменем Конрад II був син імператора Фрідріха II, король Німеччини Конрад IV Гогенштауфен, який на відміну від свого батька ніколи не бував в Святій землі. У 1254 році він помер, і титул перейшов до його сина Конрадіна, який також залишався в Німеччині. Регентом Єрусалимського королівства двічі призначався (в 1253—1254 роках від імені Конрада II і 1256—1258 роках від імені Конрадіна) місцевий барон Жан д'Ібелін, сеньйор Арзуфа, який підтримував генуезців. Проте по праву народження пост регента належав неповнолітньому королю Кіпра Гуго II, який був наступним у списку спадкування і до якого перейшов би трон у разі, якби Конрадін не дожив до повноліття.

У часи регентства Єрусалимське королівство не мало дієвого центрального уряду, що призвело до того, що місцеві феодали, лицарські ордени та морські республіки намагались переслідувати переважно свої власні інтереси. Незважаючи на те, що барони та духовенство країни мали законодавчий та судовий орган у Високій Курії () королівства, у повсякденній політиці панувала феодальна анархія, чому сприяла відсутність територіальної цілісності королівства. Крім того, два найбільші лицарські ордени — тамплієри та госпітальєри, майже два десятиліття змагалися між собою за політичний та економічний вплив. В 1250-х роках територія королівства скоротилась до вузької смуги землі вздовж узбережжя Середземного моря з кількома прибережними містами у сучасному Ізраїлі, Сирії та Лівані, тоді як навколишні території контролювались мусульманами, зокрема аюбідським султаном Дамаска Юсуфом ан-Насіром.

Війна

Початок війни і утворення альянсів Безпосередньою причиною, що призвела до початку війни, стала венеційсько-генуезька суперечка за контроль над монастирем або церквою Святого Сави, розташованою в самому центрі Акри, на кордоні між генуезькими та венеційськими кварталами. Пагорб Монтохе, на якому вона була побудована, мав більш важливе значення, ніж власно сама церква. Контроль над цим розташованим біля гавані пагорбом надавав стратегічну перевагу і, отже, на нього претендували як генуезці, так і венеційці. Обидві сторони посилалися на сумнівні документи, в яких Папа нібито надав їм право власності на володіння цією церквою. У 1256 році, після періоду словесних суперечок, генуезці з Акри разом зі своїми союзниками пізанцями взялися за зброю. Вони зайняли монастир Святого Сави і напали на венеційські кораблі в гавані та венеційський квартал в місті.

Коли надійшла звістка про бої в Акрі, сеньйор Тіру Філіп де Монфор скористався нагодою, щоб вигнати венеційців з свого міста. Венеція з 1124 року мала в Тірі широкі торгові привілеї, що було невигідно для Монфора, який після вигнання венеційців мав намір взяти торгівлю в Тірі під власний контроль

Початок генуезько-венеційського протистояння призвів до того, що місцеві барони і лицарські ордени стали приставати на ту чі іншу сторону. Хоча тамплієри та госпітальєри спочатку намагалися бути посередниками між італійськими республіками, невдовзі вони стали на бік протиборчих сторін. Тамплієри і тевтонські лицарі підтримали Венецію, а госпітальєри — Геную. Бальї королівства Жан д'Ібелін і його двоюрідний брат, граф Жан Яффський також спочатку виступили на боці Генуї. Але після того, як генуезці мало не вбили графа Яффського в Акрі, вони перейшли на бік Венеції. Крім того, каталонські та грецькі купці підтримали Геную.

У Триполійському графстві, яке не входило до Єрусалимського королівства, спалах конфлікту також викликав політичне напруження. Граф Боемунд VI. виступив на боці Венеції, однак його васали, володарі Бібла з генуезької родини Ембріако стали на бік своєї батьківщини. Майже єдиними нейтральним авторитетом залишався сенешаль Жоффруа де Сержинес зі своїми французькими лицарями в Акрі. Латинський патріарх Єрусалиму Жак Пантелеон (майбутній папа Урбан IV) перебував у Європі, залишивши духовенство майже в стороні від конфлікту.

Бої за Акру (1257—1258)

Протягом 1256 року, в результаті вигнання з Тіру і погрому в Акрі, Венеція втратила майже всі свої позиції в Леванті. Ця ситуація була абсолютно неприйнятною для провідної торгової республіки і навесні 1257 року Венеція відправила до Акри великий флот під командуванням адмірала Лоренцо Тьєполо. Очікуючи прибуття такої потужної військовоїх сили, венеційський подеста Акри Марко Джустініані зумів переконати пізанців змінити альянс і перейти на бік венеційцівMarshall (1994), pp. 39–40, після чого генуезці разом з госпітальєрами Жана д'Ібеліна захопили в Акрі і пізанський квартал. Після прибуття до Акри, адмірал Тьєполо на чолі свого флоту зміг прорватись через ланцюг до внутрішньої гавані міста та безперешкодно висадитися зі своєю армією. У союзі з тамплієрами та тевтонцями його сили отримали військову перевагу і після важких вуличних боїв йому вдалося звільнити венеційський та пізанський квартали та захопити у генуезців контроль над монастирем Святого Сави, оборонні стіни якого були зруйновані. Однак захопити генуезький квартал не вдалося через потужні сили захисників, які складали 800 чоловік, що мали на озброєнні 50-60 баліст. У боях в Акрі брали участь знамениті генуезькі арбалетники. Життя Жана д'Ібеліна Яффського було врятовано благородним вчинком генуезького консула, який заборонив своєму арбалетнику стріляти в графа з його вежі. Після цієї події, граф Яффи, який до того підтримував генуезців, перейшов у табір прихильників венеційців. Врешті-решт венеційці, що також використовували під час нападу осадні машини, обмежились тим, що залишили генуезький квартал Акри в щільній облозіMarshall (1994), p. 217& 227.

У відповідь на напад венеційського флоту, наступного року Генуя також відправивши в Акру флот на чолі з адміралом Россо-делла-Турко. Після прибуття до Леванту, флот Россо-делла-Турко об'єднався із залишками генуезького флоту в Тірі. Щоб перемогти венеційцями в Акрі, генуезці домовилася з володарем Тіру Філіпом де Монфор про одночасний напад на Акру із суші та моря. У той час як генуезький флот вирушив до Акри морем уздовж узбережжя Леванту, Монфор в союзі з госпітальєрами йшов з Тіру паралельно їм зі своєю армією по суші. 25 червня 1258 року генуезький флот з 50 галер з'явився перед входом у порт Акри. Генуезці не стали відразу атакувати венеційців, що дало останнім можливість підготувати до бою і вивести в море свою флотилію з 39 галер. Незважаючи на меншу кількість власних кораблів, в битві біля Акри венеційцям вдалося здобути беззаперечну перемогу. Половина галер генуезців була захоплена чи потоплена, загинуло близько 1700 чоловік. Поразка генуезців змусила Філіпа де Монфор також припинити облогу Акри, яку поки венеційці бились в морі захищали тамплієри та тевтонський орден. У підсумку переможеним генуезцям довелося залишити свій квартал в Акрі та переміститись до Тіру, який відтоді став їх новою головною базою в ЛевантіAdam Wienand, «Die Johanniter und die Kreuzzüge», in: Der Johanniter-Orden – Der Malteser-Orden: Der ritterliche Orden des heiligen Johannes vom Spital zu Jerusalem – Seine Aufgaben, seine Geschichte, Adam Wienand (Hrsg.) mit Carl Wolfgang Graf von Ballestrem und Christoph Freiherr von Imhoff, Köln: Wienand, 1977, S. 32–108, hier S. 88..

Згідно з легендою, коли венеційці заволоділи генуезьким кварталом в Акрі, вони захопили дві чудові колони, які як трофеї відправили до Венеції і встановлені перед базилікою Святого Марка. Насправді, так звані «Стовпи Акри» () є здобиччю з церкви Св. Поліевкта в Константинополі і була привезені до Венеції ще в 1204 році в результаті пограбування Константинополя під час Четвертого хрестового походу. Припинення міжусобної війни в державах хрестоносців Наприкінці 1257 року політична ситуація на Близькому Сході почала змінюватися у зв'язку з початком в регіоні монгольської експансії. Серед християн на Близькому Сході внутрішній мир був тепер як ніколи необхідний. Для того, щоб відновити порядок у королівстві князь Антіохії Боемунд VI і Жан д'Ібелін Яффський закликали прийняти регентство за відсутнього малолітнього короля Конрадіна сестру Боемунда VI, королеву Кіпру Плезанс Антіохійську.

В лютому 1258 року Боемунд VI привіз Плезанс з малолітнім сином Гуго в спустошену боями Акру і зажадав, щоб місцеві барони визнали їх, відповідно, регенткою і королем Єрусалима. З цим погодилися Жан д'Ібелін Яффський, тамплієри та тевтонці, проте госпітальєри та інші стали в опозицію, воліючи визнавати титул Єрусалимського короля за відсутнім Конрадіном. В Акрі було скликано Високу Курію () з баронів і лицарських орденів королівства. Зрештою Курія погодилася припинити внутрішню збройну боротьбу в очікуванні нових сутичок з мусульманами і признати регенткою Плезанс. Лише Філіп де Монфор і госпітальєри завадили передчасно скинути з престолу Конрадіна на користь Гуго II. В якості компромісу регентка Плезанс затвердила у Високій Курії прогенуезько налаштованого барона Жана д'Ібелін Арзуффського своїм бальї в Акрі. Однак після його смерті наприкінці 1258 року, вона скористалася нагодою призначити на цю посаду нейтрального Жоффруа де Сержинес.