Подільки (до 2015 року — Поділки) — село в Україні, у Роменському районі Сумської області. Населення налічує 769 осіб. Входить до складу Синівської сільської громади. До 2018 року орган місцевого самоврядування — Подільківська сільська рада.
Після ліквідації Липоводолинського району 19 липня 2020 року село увійшло до Роменського району.
Географія Село Поділки знаходиться на півдні Сумської області.
Село розташоване за 35 км від селища Липова Долина, а також за 30 км від м. Гадяч Полтавської області та за 25 км від Лебедина Сумської області. Село розташоване на березі річки Грунь у місці, де в неї впадає річка Суха Долина, вище за течією на відстані 1.5 км розташоване село Велика Лука, нижче за течією на відстані 3 км розташоване село Синівка.
Через село пролягає автомобільний шлях .
Історія Село Поділки засноване в XVII ст.
В давні часи історія с. Поділки була тісно пов'язана з історією стародавнього українського міста Гадяча. Так, після створення Гадяцького козацького полку в с. Поділки завжди була його козацька сотня та її курені. За тих часів с. Поділки мало дуже численне і, можливо, чи не найбільше з близьких сіл населення, кількість якого була майже на рівні основних близьких містечок, таких як Гадяч, Зіньків, Ромни. Після ліквідації полкового устрою в 1782 році с. Поділки в складі Гадяцького повіту було територією Чернігівського намісництва, потім за новим адмінподілом від 1797 року у складі Малоросійської губернії.
Після розподілу України в 1803 році на губернії по двадцяті роки XX століття с. Поділки було центром однойменної волості Гадяцького повіту Полтавської губернії. Подільківська волость в ті часи мала в своєму складі велику кількість хуторів і була густо залюднена, як і вся Полтавська губернія, у якій на початку XX століття за даними Харківського наукового товариства було біля чотирьох мільйонів населення.
У 1829 році з Поділок кілька десятків мешканців переселилось до Бессарабської області в село Кебабча, а також дві родини в село Царичанка.Національний архів Республіки Молдова, фонд 134, опис 3, справа 27.
Великою трагічною віхою історії с. Поділок та його хуторів за часів радянської влади був період так званих революційних змін на початку першої третини минулого XX століття і особливо 30-х та 40-х років, коли населення того краю зазнало великих втрат від двох тяжких голодоморів та трьох воєн. В 50-х роках ще були видні місця розташування багатьох колишніх близьких і сусідніх хуторів та поселень, де залишались лиш нерозорані частини садів та велика кількість недоглянутих могил, а тепер там уже немає навіть слідів. Від тих поселень збереглись зараз тільки назви, такі як Батирі, Бобки, Бондарик та багато інших, але тепер це уже тільки назви частин полів та прилеглих територій. На жаль уже в теперішні часи мабуть така ж доля чекає і на колись дуже залюднене с. Вільшану (Веселу Долину), де зараз у мирні часи уже пустка і стоять тільки покинуті дворища та хатини, що позаростали високими деревами, чагарниками та бур'янами, і які хиляться та розвалюються від часу. Таку ціну доводиться платити уже тепер за бездоріжжя і за так звані колективізацію, індустріалізацію та урбанізацію.
Поділки розташовані за двадцять п'ять кілометрів від слобожанського м. Лебедин і за двадцять кілометрів від стародавнього українського м. Гадяч на р. Грунь. Вище по течії ця річка після розділення навпіл с. Велика Лука і проходження через широку леваду робить поворот вліво і обходить своїм колись повноводним руслом навкруги всього села Поділки, захищаючи ніби природним замковим ровом його майже з усіх боків — північного сходу, сходу, півдня та частково з південного заходу, що також добре видно на будь-якій дорожній чи географічній карті цієї місцевості.
Такі природні місця завжди приваблювали поселенців своїм захищеним розташуванням, а також зручністю для оборони. Місцевість поселення с. Поділки була в усі часи острівком безпеки для своїх жителів, захищена річкою головним чином у східному та південному напрямках з боку Дикого Поля, звідки завжди загрожували кочові племена, йшли монголо-татарські орди та уже пізніше набігали кримські татари, яким аби напасти на село, треба було шукати обхідних шляхів, бродів, а це позбавляло напади несподіваності.
З історичних джерел невідомо з яких пір і чому таку назву має це село, хоча можна було б брати до уваги рух переселенців у ці місця з правобережної України і особливо саме з історичної області України, що зветься Поділлям, під час так званих «селянських відходів», чи під час національно-визвольних воєн українського народу XVI—XVII століть. Переселенці з тих далеких країв, залишаючись після переїзду на нових місцях, могли б дати таку або подібну назву своєму новому поселенню. З іншого боку походження назви с. Поділок також можна було б пояснити природним поділом цього поселення річкою Грунь чи розташуванням села по її долині, по низу, чи, іншими словами, по її долу.
Версія про існування в цьому місці поселення ще з давніх скіфських чи ранньослов'янських часів також має право на своє існування, адже з археологічних досліджень та розкопок відомо, що в цих мальовничих місцевостях навколо м. Гадяч, яке за літописними згадками веде своє літочислення з X—XIII століть, на родючих землях і в заплавах р. Грунь ще в скіфські часи охоче селилися люди. Так, у цих місцевостях біля с. Броварки, що також знаходиться недалеко від м. Гадяч, розташований великий могильник з курганами скіфського часу (приблизно V—III століття до н. е.) і на цьому ж місці в наші часи також виявлені знахідки періоду Київської Русі (IX—X століття). Поблизу ж с. Капустинці, яке розташоване також на р. Грунь за 8 — 10 кілометрів від с. Поділки виявлено слов'янське городище сіверян (VIII—X ст. н. е.), а поблизу с. Рашівка Гадяцького району виявлені рештки ранньослов'янської культури (II—VI ст. н. е.). А недалеко звідти на землях сусіднього Роменського району поблизу старовинного містечка Глинськ виявлені рештки поселень кам'яної доби (IV—II тисячоліття до н. е.), городище й курганні могильники скіфів.
Проходили тисячоліття, століття, змінювались покоління, проносились війни, гинули та відроджувались цілі міста, поселення і краї, змінювались племена і народи, не залишаючи на цих місцях для потомків та для історії нічого, крім земельних нашарувань та могильників.
За часів Київської Русі території теперішніх і колишніх полтавських земель входили до складу Переяславської землі, яка пізніше стала князівством. Вона була заселена племенами сіверян і полян. За великого князя Володимира Святославовича (980—1015) на території того краю розпочалося будівництво низки фортець, які складали посульську оборонну лінію. У давньоруських літописах XI—XIII століть згадуються: Хорол, Говтва, Лубни, Пирятин, Лохвиця, Гадяч та інші укріплені міста. Полтава вперше згадується під назвою Лтава у 6682 році від створення світу (таке літочислення було раніше в руських землях). У перерахунку на сучасний січневій календар це означає 1173 рік. Подальший розвиток полтавських і навколишніх земель Переяславського князівства в XIII ст. був перерваний монголо-татарською навалою і можливо тоді ж монгольські завойовники зруйнували і Лтаву (Полтаву), і навколишні містечка, бо тривалий час в історичних документах відомості про них не зустрічаються.
Саме в кінці 1239 року по дорозі на захід через ці землі пройшли татаро-монгольські орди, спалюючи і винищуючи все живе на своєму шляху. Настав понад столітній період воєн і походів ординців на захід, війська котрих були тут аж до початку переможних воєн литовців над татарами. Так у 1362 році Великий князь Литовський Ольгерд з військом відвоював всю колишню Переяславщину, куди входили і навколишні території теперішньої Полтавщини та Роменщини з опорним містечком Глинські на р. Сулі. Наступній Князь Литовський Вітовт спонукав татарського хана Тохтамиша до письмової відмови від прав татар на ті землі. Пізніше після поразки ординців на Куликовому полі в 1380 році за наказом того ж хана Тохтамиша був убитий воєначальник ординців темник Мамай, який не був ханом Орди тому, що він не був Чингізидом. Син Мамая Мантур-Кият утік до Литви і отримав від князя в управління містечко Глинськ з зобов'язанням охороняти ділянки кордону з Ордою, який проходив у ті часи по р. Ворсклі. За деякими переказами син Мансур-Кията по імені Лексада був одним із основоположників українського козацтва, що тоді зароджувалось, і, можливо, він саме і був тим легендарно відомим козаком Мамаєм через своє походження від ординського хана Мамая. Це саме Лексада врятував Вітовта під час тяжкої поразки його війська від татар на Ворсклі в 1399 р. і за це йому було подаровано титул князя Глинського і віддано у володіння великі території. Після цього Лексада охрестився у Києві, прийнявши ім'я Олександр. Вважають, що саме князь Олександр Глинський, одночасно легендарно відомий серед людей, як козак Мамай, сприяв заселенню і розвитку наданої йому території, налагодженню і укріпленню навколишніх прикордонних містечок та військових поселень, а також свого родового міста Глинська та Полтавських територій і володів тими землями до середини XV ст.. Нащадки роду Олександра Глинського правили на цих територіях до початку XVI ст., а його правнука Богдана, що розгромив з військом турецьку фортецю Очаків в 1493 р., також вважають одним з засновників українського козацтва.
Починаючи з 1482 року території колишньої Переяславщини, відвойовані по річку Ворсклу в минулому столітті у татаро-монгольських ординців, знову почали піддаватись страхітливим набігам орд кримського хана Манглі-Гірея. Спустошувались землі і поселення тих міст, сотні тисяч людей забирали в неволю, і внаслідок цього розвиток краю знову загальмовувався на довгі десятиліття. Сплюндровані такими набігами ці місця протягом наступного століття лишались запустілими, а тих людей, що уціліли поодиноко і проживали на українських лівобережних теренах люди з-за Дніпра називали севрюками. В літописних списках руських міст кінця XIV ст. під назвою «А се імена всем градом Руским дальнім і бліжнім.» були Київські міста, до яких також входили і основні містечка згаданих земель: Глинеск (Глинськ), Ромен (Ромни), Бірін, Путивль та багато інших. Упродовж XIV—XVI ст. території полтавських і навколишніх переяславських земель знаходились під владою литовських, а пізніше — після Люблінської унії 1569 р. — відійшли до польських феодалів, під владу яких попало і все Лівобережжя.
Після спустошення і занепаду Київської Русі спочатку внаслідок воєн з татаро-монгольською Ордою, а потім внаслідок Польсько-Литовського панування, коли вся руська людність спочатку відійшла на північ і на захід від так званого «Дикого Поля», був період певного затишшя і зростання людності по обидва боки Дніпра. А через деякий час після початку польського одноосібного панування українські землі знову опинились між двох вогнів: татарщини і польщизни. Під тиском цих двох смертельних впливів поволі стали початки воєнних захисних формувань — українського козацтва. Внаслідок зростання опору на захист українських поселень почалось зворотне переселення людності в покинуті колись родючі місця лівобережної частини України.
З тих часів починається новий період історії спустошених татарськими війнами лівобережних переяславських та полтавських земель на схід до Дикого Поля. Ті часи називають також «ерою селянських відходів» тому, що через тяжке гноблення українського етносу, насадження своєї панівної мови, католицизму, геноцид та закріпачення польськими феодалами, українські селяни, зберігаючи свою віру та мову, поодиноко чи цілими сім'ями, родами і навіть селами стали масово відходити далеко на схід на лівобережні території, де вони заселяли своє дике поле і залюднювали там села хутори та містечка, а також створювали нові поселення, захищаючи їх від татарських набігів спочатку зі зброєю в руках самостійно а потім військовими козацькими залогами.