Камі́нь — село в Україні, у Кролевецькій міській громаді Конотопського району Сумської області. До 2020 орган місцевого самоврядування — Камінська сільська рада.
Населення становить .
Географія
Село Камінь розташоване на правому березі річки Сейм, у місці впадання в неї річки Клевень, а також в місці впадання в Клевень річки Локня. Вище за течією Сейму на відстані 4 км розташоване село Литвиновичі, нижче за течією на відстані 3 км розташоване село Мутин. На відстані 1,5 км розташоване село Морозівка. Річка Сейм в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера (Жиленське болото). Поруч проходить автомобільна дорога . До центру громади м. Кролевець — 25 км.
Археологічні розвідки Поблизу села виявлено поселення бронзової, ранньої залізної доби.
Історія
Заснування села На початку XVII ст. в межах сучасного Кролевецького району виникають поселення, що засновуються українськими селянами та козаками, які тікають від польсько–шляхетського гніту. У 1601 р. вихідцями з Правобережжя засновано Кролевець. Але основний приплив переселенців розпочався пізніше. Найімовірніше, с. Камінь виникло у період 1618—1628 рр., тому що саме Новгород–Сіверський староста Пісочинський володів селом до 1648 р.
Частина переселенців, що рухалася із заходу на схід, просуваючись вздовж р. Сейм шукала зручних місць для переправи. Така переправа виникла біля сучасного с. Мутин, тут і засновано перше велике поселення людей. Дослідники вважають, що поселення біля Мутина було здавна. Це пояснюється саме вдалою переправою через Сейм, якою можна було користуватися фактично весь рік на прямій дорозі із Новгород-Сіверського на південь. Багаті рибні місця, багаті на дичину ліси, гарна переправа швидко привабила велику кількість людей, рибний промисел давав значні доходи. Відсутність тиску властей давав відчуття свободи. Рибалки шукали нових рибних місць, тому і тягнулися вниз та вгору від переправи, частина з них оселялася на нових місцях, де було вдосталь риби. Землі були бідніші, слабші ніж в інших місцях, але все-таки придатні для ведення землеробства та скотарства, населення продовжувало займатися рибним промислом. Адже рибу поставляли і в міста Речі Посполитої, і в поселення Московського царства. Тож першими поселенцями села Камінь були рибалки, що шукали гарних рибних місць. Значні запаси води, достатньо добрі умови для ведення землеробства, велика кількість лісів, відсутність тиску з боку властей та великих землевласників давали можливість селу розбудовуватися.
Найімовірніше, перших поселень було декілька, що знаходилися на невеликій відстані один від одного, про це свідчать назви частин села, що передаються від покоління до покоління і залишаються незмінними — «Біля Каменя» (Камень) — територія біля впаду р. Клевень в р. Сейм, де є великі виходи вапняків на поверхню, «Лісівка» — територія, що прилягає до соснового лісу, «Дубровка» — територія, що прилягає до змішаного лісу, «Пельоховка» — територія, що виходить до полів. Одночасно з просуванням українських селян Правобережної та Центральної України на схід йде за ними і нова влада. На новоприєднані землі були направлені польські комісари, «щоб зревізувати права на володіння за тутешніми власниками… й затвердженні в своїх правах королівськими грамотами» До кінця першої половини XVII ст. Камінь вже входить до так званого «Мутинського дворця», про який часто згадується пізніше, як об'єднання сіл Мутин, Камінь, Краснопілля, Билка, «Рождєствєнскоє»
Такі навколишні села як Литвиновичі, Мутин, Тулиголове, Ярославець у першій половині XVII ст. були вже нанесені на карту України, складену французьким інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який, перебуваючи в 1630—1640-х рр. на польській службі, тривалий час працював в Україні. Соціальний і національний гніт, переслідування православної церкви викликали в Україні невдоволення всіх верств українського суспільства, яке переросло у всенародну визвольну війну проти польської шляхти (1648—1657 рр.) Саме в цей час с. Камінь ввійшло до складу Глухівської сотні Ніжинського полку, владу Пісочинського було скинуто. Частина жителів стала козаками, більшість з них були підпомічними козаками, тобто вільними, але повинні були забезпечувати військо худобою, фуражем, харчами.
Гетьманщина У 1664 р. с. Камінь приписано до гетьманського двору. Внаслідок загарбання і «скуповування» земель козаків тут виникають володіння представників козацької старшини. 9 березня 1669 р. гетьман Д. Многогрішний надав П.- Павловському монастирю « перевоз на р. Сейм и надлежащими до них озерами цале даемо». У листопаді 1702 р. в універсалі І.Мазепи говориться: «надам всех стану Мутинського рыбных ловлей половину… зачим приказуем дозорцем померенного стану нашого Мутинского абы коликол век там рыб що приберется, на две половине оный разделяючи едину половину до пререченой обители всегда отдавате…» 18 вересня 1707 р. видано наказ І. Мазепи Андрію Лизогубу (який володів землями в селі та біля нього) « закрить устроенный им наперешкоду перевозу Мутинському перевоз на р. Сейм, между с. Камень и Хижками, и е подтверждением, чтобы за перевоз Мутинскому отдавали належную повинность».
У 1709 р. український гетьман І.Скоропадський подарував Марковичу Марку Аврамовичу млин водяний на р. Клевень і р. Сейм. Значна частина земель в с. Камінь та поблизу нього відійшла згодом до Анастасії Скоропадської, другої дружини І.Скоропадського, доньки Марковича Марка Аврамовича. У XVII — XVIII ст. значними землями в с. Камінь володіли нащадки Марковича М. А. У першій половині XVIII ст. частиною земель також володів гетьман Апостол, а з 1738 р. вони відійшли генералу Штофельну у складі усього «Мутинського двора». Сам Маркович та Анастасія Скоропадських у таких віддалених маєтностях не бували, справи вели управляючі. Між с. Мутин та с. Камінь у 1702 році засновано Златоустівський чоловічий монастир.
У 1718 р. ієромонахом Іоаном побудована церква Іоанна Златоуста. У 1733 р. монахи були переведені до Гамаліївського монастиря (Шостинський р-н), а його монахині переведені в Мутинський монастир, який став називатися Спаським дівочим. В 1786 р. монастир був ліквідований. У с. Камінь до монастиря були приписані селяни-кріпаки, які після знищення монастиря стали державними селянами, отримали земельні наділи і млин на р. Сейм. Маєток панів Марковичів почав будуватися у 1720 р., він був двохповерховий, на першому поверсі розташовувалися кімнати відпочинку, гостьові, їдальня, а на другому поверсі — спальні. У 1779—1781 рр. у селі налічувалося 93 двори, де проживало 142 дорослі жителі чоловічої статі. Із загальної кількості дворів 39 були козаки і 53 кріпаки. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Кріпаки відробляли панщину до 4 днів на тиждень і сплачували натуральний податок.
У складі Російської Імперії В 1782 р. с. Камінь увійшло до Мутинської волості Кролевецького повіту Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 р. — Малоросійської, з 1802 р. — Чернігівської губернії. Наприкінці XVIII ст. — на початку XIX ст. є відомості, що землі у селі та навколо нього належали генеральному підскарбію Марковичу, сотнику Фененку, підморію Остроградському та незначні наділи були у козацької старшини та єврейських сім'ях. Селяни продовжували займатися окрім землеробства та скотарства рибним промислом, але за це право вони платили землевласникам спеціальний податок. На користь землевласників селяни у ХІХ ст. відбували панщину, а також різні повинності (будівництво і ремонт доріг, будівель тощо), сплачували натуральний податок (птиця, гриби, ягоди, полотно тощо), цей податок називався осінщина.
Напередодні скасування кріпацтва, 1859 року у казенному й козачому селі Кролевецького повіту Чернігівської губернії мешкало (472 чоловічої статі та 498 — жіночої), налічувалось 147 дворових господарств, існувала православна церква.
Станом на 1886 у колишньому державному й власницькому селі Мутинської волості, мешкало , налічувалось 170 дворових господарств, існували православна церква, 3 постоялих будинки, лавка, водяний млин, крупорушка.
За даними на 1893 рік у поселенні мешкало (748 чоловічої статі та 786 — жіночої), налічувалось 235 дворових господарств.
.
У 1902—1905 рр. в Камені селяни неодноразово підпалювали урожай хліба і сіна в маєтку поміщиці Маркович, селяни чинили самовільні порубки панського лісу. Останніми представниками роду Марковичів у с. Камінь були Маркович Борис Миколайович, Маркович Олена Миколаївна та їх діти — Катерина та Микола. Катерина Борисівна народилася 1877 року, отримала домашню освіту, деякий час у маєтку батьків навчала селянських дівчат грамоти, була закохана у волосного лікаря. За трагічних обставин застрелилася 18 липня 1902 р. Була похована біля церкви, побудованою її батьком у 1890 р. у межах свого маєтку. На її могильному камені був напис: «Прими меня к себе Господь, конец моим мучениям кровавым, мой дух очистился й возрос и упал к стопам твоим правым».
Останнім поміщиком із роду Марковичів у селі був Микола Борисович. За освітою — інженер, досить прогресивних поглядів, людина дієва та енергійна. На р. Клевень та р. Сейм Марковичі мали 4 млини, в 1913 р. Микола в одному з водяних млинів установив водяну саморобну турбіну, до якої приробили динамку, що могла забезпечувати електроенергією 50 електролампочок. Від млина протягнули дроти до поміщицьких будинків, весь панський маєток мав електричне освітлення. Борис Миколайович Маркович увійшов в історію села, як людина, що любила природу, чудовий знавець лісу, рослин. Саме він заклав парк біля свого будинку, де були представлені дерева із всієї Європи, невелика їх частина збереглася до наших днів. Олена Миколаївна була меценатом місцевого значення, вона дбала про освіту в селі, надавала матеріальну допомогу селянам, організовувала харчування дітей та їх догляд у літній час, за власний кошт закуповувала шкільне приладдя для шкіл.
Медичної допомоги жителі села не мали до середини двадцятого століття. У 1864 році Кучеровським Іваном Єгоровичем відкрито перший клас і з цього часу почалася історія школи в с. Камінь.
Мешканці села були люди релігійні, тому постійно дбали про церкву у селі. Останньою церквою була Троїцька, її будівництво завершилося в 1890 році. Церква розташовувалася в межах маєтку Марковичів, побудована коштом селян та коштом пана. Односельці розповідають, що церква була висока і дуже красива. Мала шість куполів, центральний був найбільший і найкраще оздоблений. Зверху на ньому був хрест, прикрашений позолотою, сріблом, мозаїкою, склом, дзеркалами. Цей хрест виблискував на сонці і його було видно далеко за межами села, стверджують, що його можна було побачити від Путивля. В середині церква була пишно прикрашена: фрески, мозаїка, ікони, велика кількість рушників, вишиванок, стіни пофарбовані, на стелі намальовані зображення ангелів. На одній із стін була зображена донька пана. На підлогах лежали коврові дорожки, столи вкриті вишитими скатертинами ручної роботи або ж купленими дорогими. Іконостас був позолочений. Навколо церкви було встановлено різьблену металеву огорожу. В свята біля церкви розташовували гойдалки, влаштовували гуляння. Батюшкою Троїцької церкви тривалий час був Андріївський Федір Самсонович. Після лютневої революції 1917 року загострилися суперечності між селянами та поміщиками.
Встановлення радянської влади В квітні 1917 року в селі відбулася селянська сходка, вона ухвалила розподілити землі поміщиків Сніжка, Фененка, Марковича між селянами. Перші наділи отримали сім'ї бідняків і солдатки. У серпні 1917 року поміщики намагалися не допустити селян до наділів. Біднота організувалася навколо Скиби Єгора Давидовича, який на той час повернувся з Петрограда, де був членом Солдатської Ради і Неленя Семена Івановича, селянина. Селяни організували відсіч, поміщики відступили. У жовтні-листопаді 1917 року в селі створено комітет бідноти, який повинен був остаточно вирішити земельне питання. Саме в цей час поміщицькі родини та заможні єврейські сім'ї виїхали із села. У грудні 1917 року в с. Камінь була встановлена Радянська влада.