Біженці з охорони природи — люди (як правило, корінне населення), які були переміщені зі своїх рідних земель, коли створюються природоохоронні території, такі як парки та інші заповідні територіїWhat is a Conservation Refugee , from Native Solutions to Conservation Refugees.
Визначення Багато біженців з охорони природи (наприклад, племена тва регіону Великих озер) вже були маргіналізовані до того, як на їхній території був створений заповідник, вони культурно віддалені і часто живуть на околицях міських районів або нових поселень з незначними соціальними або економічними можливостями. Зіткнувшись із потужними державними та міжнародними інтересами охорони природи, вони рідко мають право звернутися до суду. Багато біженців з охорони природи розміщуються в таборах біженців.
Роль НО Екологічні неурядові організації фінансуються з різних джерел. Приватні фонди, такі як Фонди Форда і Макартура, свого часу надавали основну частину коштів на підтримку зусиль НО щодо збереження природи. Кошти з двосторонніх та багатосторонніх джерел (таких як USAID та Світовий банк) та корпорацій також підтримують НО. Збільшення корпоративного спонсорства підвищує ймовірність конфлікту інтересів між НДО та корпораціями, які їх підтримують, що призводить до етичної недбалості.
Хоча на веб-сайтах Всесвітнього фонду дикої природи, Товариства охорони природи і Міжнародного товариства збереження природи йдеться про те, що групи беруть участь з місцевими спільнотами, універсальна модель збереження (на основі західної науки) часто суперечить традиційним знанням про навколишнє середовище. Західний рух за збереження природи може зневажливо ставитися до місцевих моделей збереження, оскільки вони не ґрунтуються на західній науці, але знання корінного населення є результатом взаємодії поколінь із їхнім середовищем. У своїй статті журналу «Оріон» «Біженці з охорони природи» Марк Доуї пише:«Джон М'єр, родоначальник американського природоохоронного руху, стверджував, що „пустелю“ слід очистити від усіх мешканців і залишити в стороні, щоб задовольнити потребу порядної людини у відпочинку та духовному оновленні. Це було почуття, яке стало національною політикою після прийняття Закону про дику природу 1964 року, який визначив дику природу як місце, „де людина сама є відвідувачем, який не залишається“. Не слід дивуватися, виявивши стійкі залишки цих настроїв серед традиційних природоохоронних груп. Перевага „незайманої“ дикої природи збереглася в русі, який мав тенденцію цінувати всю природу, окрім людської природи, і відмовлявся визнавати позитивну дикість в людських істотах».Стаття Дові оцінює глобалізацію охорони природи. З вилученням корінних громад із заповідних земель порушується симбіоз між корінними народами та їх середовищем; це може мати непередбачуваний наслідок зменшення біорізноманіття, оскільки тим, хто раніше жив у межах середовища, тепер заборонено взаємодіяти з ним. У результаті їх вигнання вони є поганим доповненням до перенаселених районів, що оточують парк (Igoe 2005). Браконьєрство може збільшитися, а ґрунт може погіршитися, оскільки біженці займуться натуральним сільським господарством. Ігноруючи людський фактор, модель збереження, якої дотримуються великі НДО, може бути неефективною та контрпродуктивною.
Збереження середовища проживання або культур Навесні 2003 року адівасі з Індії були витіснені зі своїх сільськогосподарських угідь і переселені в багатолюдні села, щоб імпортувати шість азійських левів. Хоча такі неурядові організації, як Всесвітній фонд дикої природи, намагаються зберегти землю та види тварин, навчаючи корінних народів для альтернативної роботи, корінні народи часто виселяються зі своїх земель і розміщуються в громадах або селах, що робить їх уразливими до бідності та голоду. Не отримавши компенсації за втрачене, їм важко пристосуватися до нового способу життя. Питання біженців з охорони природи по всій Індії добре повідомлено .
Крістіна МакДоналдс цитує вождя племені, що «білі люди» наказали їм залишити свої будинки в лісі, оскільки земля не була захищена; вони були вигнані в інше село (яке вже було зайняте іншою групою) за лісом, і вони «не мали вибору, бо сказали їм, що їх [будуть] побити та вбити». Залишившись без їжі та землі, вони змушені були працювати на фермах, створених до них селянами.
Усунення культури та поведінки Корінні народи, які змушені залишити свою землю, втрачають частину своєї культури, яка закладена в ресурси. За словами Даррелла А. Поузі, знання корінних народів можуть суттєво сприяти збереженню: «Те, що виглядало природним, може бути культурним, і, таким чином, корінні народи слід розглядати як модель для збереження, а не як протилежність цьому і, таким чином, позбавлені прав на землю».
Багато жителів тих, що стали заповідниками чи національними парками, мають культурні ритуали та звичаї, які адаптовані до їхнього місцевого середовища. Завдяки цим практикам вони змогли вижити і розвинути культуру. Книга «Біженці з охорони природи» Марка Доуї описує африканських пігмеїв Тва. Після проживання в таборах охорони природи під обмеженнями, що обмежують багатовікові культурні практики, член громади Квокво Баруме зауважив, що «ми йдемо до вимирання». Обмеження включають заборону на вирощування, полювання чи збирання, а також заборонені священні місця та поховання; всі необхідні для повсякденного життя людей. Такі обмеження сприяють зникненню груп мисливців-збирачів у всьому світі, щоб звільнити місце для санкціонованих урядом заповідників та екотуризму.
Перевизначення збереження Поузі був антропологом і етнобіологом, чиї праці про народ каяпо в тропічних лісах Амазонки вплинули на екологічну політику; традиційні суспільства тепер розглядаються як помічники у збереженні, і вживаються заходи, щоб допомогти відбудові цих суспільств (Dove & Carpenter 2008:5). Поузі повторив, що корінні жителі були єдиними, хто справді знали ліси, тому що вони населяли їх століттями. Він також визначив, що біорізноманіття має важливе значення для життя корінних народів через сади, промежини в лісі та виходи скель; те, що сьогодні вважається природним, можливо, було змінено предками корінних народів, а не природно, як вважалося раніше. Робота Поузі допомагає по-новому визначити збереження та те, що воно означає для суспільств, які живуть у заповідних територіях.
Країни Південної Америки пов'язують групи корінних народів, які бажають практикувати охорону природи, з технічними ресурсами природоохоронних груп. Замість того, щоб бути вигнаними зі своєї землі, Федеральний закон про охорону навколишнього середовища, який захищає їх право залишатися на землі та використовувати її природні ресурси; «міністр Співдружності веде з ними переговори про угоди про збереження природи».Alcorn, J.B. and A.G. Royo. 2007:13
Корінні народи Всесвітня рада корінних народів (WCIP) провела свою першу конференцію в Британській Колумбії в 1975 році. Її заснував вождь Джордж Мануель з племені шусвоп, який після подорожей по світу виявив, що ті самі страждання та жорстоке поводження, які відчували північноамериканські індіанці, відчували також багато інших корінних народів. Деякі корінні народи почали виступати на зустрічах з охорони природи, що їх торкнулося. За словами Марка Дові, масаї відправили лідера Мартіна Саринг'О на зустріч Всесвітнього конгресу охорони природи в Бангкоку 22 листопада 2004 року (спонсований Міжнародним союзом охорони природи), щоб захистити свої права на землю: «Стоячи перед конгресом, він [Мартін Сарін'О] висловив: „ми вороги збереження природи“. За останні тридцять років їхній кочовий народ втратив більшість своїх пасовищ. На зустрічі Масаї нагадує МСОП і захищає, що вони були оригінальними охоронцями природи». Доуі також пише, що Сайяд Салтані, обраний голова Ради старійшин Конфедерації Кашкай в Ірані, у жовтні 2003 року виступив з промовою на Всесвітньому конгресі парків у Дурбані (Південна Африка). Салтані обговорював невпинний тиск на свого кочового скотарства, те, як їхні пасовища та природні ресурси були захоплені низкою агентств, а також переривання їхнього міграційного шляху: «Їхні літні та зимові пасовища постійно деградували та фрагментували сторонні, і навіть не їхня соціальна ідентичність залишилася в спокої».
Після створення парку відбулися насильство та помста. Причина: обурення через обмеження та переміщення земель або блокування доступу до ресурсів, що спричинило дефіцит. У Непалі, коли був заснований національний парк Сагарматха, шерпи навмисно прискорили виснаження лісів, оскільки їхні права та традиційні звичаї були відібрані: «Місцеві старійшини підрахували, що за перші чотири роки після створення парку було втрачено більше лісу, ніж у попередній період. два десятиліття».Після створення парку в Індії сталося кілька випадків насильства. Індія має майже п'ятсот охоронюваних територій, багатих ресурсами і в першу чергу оточених сільськогосподарськими угіддями та бідними селами: «Вони неминуче вторгаються в заповідники і вступають у конфлікт з владою. Обурення на спроби влади дикої природи контролювати ситуацію вибухнуло насильством проти чиновників і охоронців». У національному парку Наганде на півдні Індії охоронці дикої природи нібито вбили браконьєра; місцеві жителі у відповідь спалили 20 км² лісу: «В Індії невдоволення місцевих жителів законодавством про національні парки та правоохоронними органами спричинило зростання проблем».
Африка Африканські біженці з охорони природи (за деякими даними близько 14 мільйонів) вже давно були переміщені через транснаціональні зусилля щодо збереження окремих біомів, які вважаються історично та екологічно важливими. У статті «Парки та люди: соціальний вплив заповідних територій» повідомлялося, що заповідна територія — це спосіб «бачити, розуміти та відтворювати навколишній світ», а також місце соціальної взаємодії та виробництва.West, P., Igoe, J., & Brockington, D. (2006, June 5). Parks and People: the social impact of protected areas. Annual Review of Anthropology, pp. 251-77. Заповідні території створюються для збереження території в її природному стані у все більш глобалізованому світі. Незважаючи на те, що місця проживання мільйонів корінних людей існують сотні років, зусилля з охорони посягають на ці території, щоб зберегти біологічне різноманіття флори та фауни.
Дика природа, рослини та інші ресурси охороняються, а місцеві жителі виганяються за межі нової заповідної території (ЗА), щоб вони не впливали на збереження екології. Переміщення та відсутність прав переміщених людей є основною проблемою збереження навколишнього середовища; переміщені люди можуть зіткнутися з соціальними проблемами (наприклад, націоналізмом) у своєму новому місці проживання. Ці біженці часто стають соціально ізольованим підкласом. Іншим наслідком переміщення є втрата роботи, мисливських угідь, особистих ресурсів і свободи. Лікування цих народів може спровокувати війну (між ними або з протилежними групами), хвороби та недоїдання.