Великий князь Микола Миколайович Романов (; , Царське село — , Алупка) — російський політичний, державний та військовий діяч, член російського імператорського дому, третій син і шоста дитина російського царя Миколи I та Олександри Федорівни. Великий князь, генерал-фельдмаршал (16 квітня 1878). Учасник Кримської та російсько-турецької війни 1877—1878 років; під час останньої головнокомандувач російської дунайської армії.

Перший власник Миколаївського палацу у Петербурзі. Останній в історії кавалер ордена Св. Георгія 1-го класу. У сім'ї мав прізвисько «дядько Нізі». Його також йменували Микола Миколайович Старший, щоб відрізнити його від свого сина, великого князя Миколи Миколайовича (1856—1929).

Його останній закононароджений нащадок по чоловічій лінії помер у 2016 році.

Біографія Народився 27 липня (8 серпня) 1831 року. Освіту здобув згідно з вимогами військової кар'єри. На відміну від брата Костянтина, Миколу спочатку готували до армійської служби. Вихователем великого князя був генерал А. І. Філософів. У віці 8 років був зарахований до 1-го Кадетського корпусу.

Виховання Миколи велося за дуже жорстких умовах. Це сформувало у ньому такі риси, як наполегливість, старанність, дисциплінованість. Військовий шлях явно захопив його, особливо ж він цікавився інженерною справою.

Микола Миколайович все життя присвятив військовій кар'єрі, пройшов шлях від звання капітана до генерал-фельдмаршала російської армії. З самого народження великий князь був записаний у лейб-гвардії Саперний батальйон.

27 липня 1831 став шефом лейб-гвардії Уланського полку, яким залишався до своєї смерті.

У 1843 і 1844 роках разом зі своїми братами Костянтином і Михайлом проходив практику на люгері «Оранієнбаум», виходячи у Фінську затоку.

Військову службу розпочав у 1851 році в лейб-гвардії Кінному полку. У 1852 році, у чині генерал-майора, великий князь був призначений генерал-інспектором з інженерної частини (фактично — з 1856 року), а також командиром бригади в 1-ій легкій гвардійській кавалерійській дивізії. Надалі вся військова діяльність Миколи Миколайовича була пов'язана з перебудовою збройних сил Російської Імперії, особливо в галузі інженерної справи та кавалерійської служби (він складався генерал-інспектором кавалерії з 1856 та інженерної частини з 1864 року).

З початком Кримської війни в 1854 був посланий Миколою I разом з його братом Михайлом в діючу армію. 23 жовтня прибув під Севастополь, напередодні Інкерманської битви, де взяв участь. За відзнаку у цій битві отримав орден Святого Георгія 4-го ступеня. З січня 1855 року керував усіма інженерними роботами, укріпленнями та батареями на північній стороні Севастополя на ділянці від Костянтинівської батареї до Мекензієвих гір .

Після закінчення Кримської війни, прив'язавшись до півострова, придбав для проживання приморський маєток Гаспра. З 1855 року був членом Державної ради, з 1857 року командував 2-ю гвардійською кавалерійською дивізією; з 1859 — командир Гвардійського резервного кавалерійського корпусу; у 1861—1864 роках — командир Окремого Гвардійського корпусу.

З 10 серпня 1864 року — перший командувач, а з 30 серпня 1867 — головнокомандувач військами Гвардії і Петербурзького військового округу. Одночасно за ним збереглися посади генерал-інспектора кавалерії та генерал-інспектора з інженерної частини.

Після проведення часткової мобілізації російської армії в листопаді 1876 року призначений Головнокомандувачем діючої (Дунайської) армією. Кілька місяців перебував із Головною квартирою діючої армії в Кишиневі . Командував армією під час російсько-турецької війни 1877—1878 років на Балканах. У червні 1877 року перебував на рекогносцировке біля Зимниці, у липні переправився через Дунай у Зимниці на Систово. У вересні 1877 року брав участь у рекогносцируванні укріплень Плевни та керував її останнім штурмом 28 листопада 1877 року. Підписав 19 січня 1878 року від Росії в Андріанополі попередні умови миру і уклав перемир'я.

Після цього Микола Миколайович отримав від Олександра II вказівки, що зводилися до того, щоб ввести війська до Константинополя лише у разі прохання його мешканців. Ця телеграма пов'язала дії Миколи Миколайовича, який вважав, що тільки зайнявши Константинополь і Галліпольський півострів Росія може диктувати умови світу Османської імперії та протидіяти Великій Британії, що її підтримувала.

Отримавши 9 лютого 1878 телеграфний наказ Олександра II прискорити заняття найближчих до Константинополя передмість, Микола Миколайович попередив османських уповноважених, що має намір зайняти Сан-Стефано, куди справді і прибув 12 лютого у супроводі однієї роти та одного ескадрону. Тут 19 лютого, нарешті, було підписано прелімінарний мирний договір .

27 березня Микола Миколайович телеграмою попросив Олександра II про заміну його іншою особою на посаді головнокомандувача за станом здоров'я. 2 квітня він отримав телеграму з повідомленням про звільнення від командування армією. 16 квітня 1878 року йому був наданий чин генерал-фельдмаршала.

Микола Миколайович не був талановитим полководцем і посада головнокомандувача чинної армії, на думку сучасників, явно перевищувала його сили. Але, слід зазначити, що його сильно стиснула присутність в армії імператора Олександра II з усім вищим військовим керівництвом та Світою Е. І. Ст. , що відкрито втручалися в керівництво військовими діями. Цю ненормальну картину докладно висвітлив тодішній військовий міністр. А. Мілютін у своєму щоденникуДневник генерал-фельдмаршала графа Дмитрия Алексеевича Милютина. 1876—1878. — М., РОССПЭН, 2009. (см. «Именной указатель»).. При цьому ще перед війною Микола Миколайович звертався до імператора з проханням не приїжджати в армію самому і не призначати на найвищі посади великих князів; Спочатку Олександр II з ним погодився, залишивши за собою право відвідувати армію «для нагородження і підняття духу військ», але незабаром став перебувати в ній постійно; також отримали призначення у війська та всі великі князіТарасов М. Я. Во главе армии, гвардии и военного округа. Великий князь Николай Николаевич Старший (27 июля (8 августа) 1831 года — 13 (25) апреля 1891 года). // Военно-исторический журнал. — 2004. — № 8. — С.70-75..

З огляду на розлади здоров'я та загострення особистих відносин з братом імператором Олександром II 17 серпня 1880 був на власне прохання був звільнений з посади головнокомандувача військ Гвардії та Петербурзького військового округу. Після відставки перебував у тривалій закордонній відпустці. Після повернення до Росії військова діяльність Миколи Миколайовича стала номінальною: участь у ряді військових комісій та комітетів, виконання представницьких функцій шефа низки полків, участь у військових маневрах як посередник тощо. До кінця життя за ним збереглася лише посада генерал-інспектора кавалерії.

Останні роки Микола Миколайович разом із двома синами був у Каннах, коли його брат Олександр II був убитий, негайно повернувшись до Росії в березні 1881 року. Сходження на російський престол його племінника Олександра III поклало початок неухильному занепаду великого князя. Особливих симпатій до свого дядька Олександр III не мав і Миколу Миколайовича рішуче позбавили будь-якого впливу. Його авторитет ще більше постраждав, коли він брав участь у шахрайських військових реквізиціях. Коли великий герцог спробував пояснити свої дії паризькому «Нове ревю» 1880 року, він непомітно напав на урядовців і військових командирів і врешті-решт був усунутий з посади. Олександр III також критикував позашлюбні зв'язки свого дядька.

На той час Микола Миколайович відкрито жив зі своєю коханкою. Дружина назавжди покинула його в 1881 році і переїхала до Києва, але велика княгиня відмовилася розлучитися. Дорослі сини подружжя прийняли сторону матері під час розпаду сім'ї, але продовжували жити в палаці і зіткнулися з Кетрін, коли вона чекала їхнього батька в палаці, який він ділив зі своєю дружиною. Катерина Числова дошкуляла Миколі, щоб він забезпечував її та їхніх дітей, він незабаром став матеріально збентеженим і змушений був закласти Миколаївський палац у Санкт-Петербурзі«The Grand Dukes»: David Chavchavadze, p. 69. У 1882 році Микола Миколайович був поставлений під нагляд через розтрату статків; він жив як приватний пан у скромному будинку.

Великий князь Микола Миколайович, не маючи змоги розлучитися, сподівався пережити дружину, а потім одружитися з коханкою, але в Криму несподівано померла Катерина Числова, а велика княгиня Олександра Петрівна пережила його на дев'ять років«The Romanov Legacy: The Palaces of St. Petersburg»: Zoia Belyakova, p.153. Невдовзі після смерті коханки Микола збожеволів; у нього був рак ротової порожнини, який поширився на мозок. Страждаючи маренням, він був переконаний, що всі жінки закохані в нього. Під час однієї балетної вистави великий князь навіть напав на молодого танцівника, якого він прийняв за жінку. У 1890 році Микола Миколайович був визнаний божевільним і тримався на замку в Криму. Помер в Алупці (Крим) 25 квітня 1891 року. Репутація великого князя при імператорському дворі була низькою, і його смерть не відчувалася глибоко. Він розтратив усе своє величезне багатство, і його палац був негайно проданий, щоб списати його величезні борги«The Romanov Legacy: The Palaces of St. Petersburg»: Zoia Belyakova, p.154.

З 1880 року тяжко хворів: у нього була виявлена злоякісна пухлина ясен, що, ймовірно, дала метастази в головний мозок і вплинула на психічне здоров'я князя. І раніше схильний до ексцентричної поведінки Микола Миколайович вів марнотратний спосіб життя і був змушений закласти Миколаївський палац. Новий імператор Олександр III звинуватив дядька у розтраті державних коштів й у 1882 року наклав арешт з його майно.

Його хвороба загострилася після смерті його коханої у 1889 році. Великий князь відчував сексуальний потяг до всіх оточуючих жінок; після низки інцидентів стало очевидним, що він не в змозі контролювати власну поведінку. Останні роки був під домашнім наглядом і не з'являвся на публіці.

Помер 13 (25) квітня 1891 року.Ледве встигли ми поховати бідну тітку Ольгу, як знову нова смерть бідного дядька Нізі в Алупці, але ця смерть швидше була бажана; у такому страшно сумному становищі знаходився він останнім часом, майже в повному ідіотизмі. І для всіх оточуючих його це була чиста каторга та важке випробування. Я все ще не можу забути, в якому сумному стані ми його залишили при прощанні в серпні в Рівному, а потім воно йшло все гірше й гірше, і в Алупці він уже не жив, а животівБоханов А. Н. Император Александр III. — : Торгово-издательский дом «Русское слово — РС». — 2001. — 512 с. — С. 370..

Результати грецького плебісциту У 1862 році, після повалення в Греції в результаті повстання правлячого короля Оттона I (із роду Віттельсбахів), греки провели наприкінці року плебісцит на вибір нового монарха. Бюлетенів з кандидатами не було, тому будь-який підданий Греції міг запропонувати свою кандидатуру чи вид правління в країні. Результати були оприлюднені у лютому 1863 року.

Серед тих, кого вписали греки, був і Микола Миколайович, він зайняв четверте місце та набрав менше 1 % голосів. Правда слід визнати, що представники російського, британського і французького царюючих будинків не могли займати грецький трон згідно з Лондонською конференції 1832.

Сім'я та потомство

В юності, судячи з щоденникових записів, був закоханий у Марію Ганну Прусську, але шлюб не відбувся через близьку спорідненість.

Був захоплений старшою дочкою Пушкіна Марією Олександрівною. У 1856 році в Петербурзі одружився з Олександрою Фрідериком Вільгельміном, старшою дочкою герцога Ольденбурзького Костянтина Фрідріха Петра (у православ'ї Олександра Петрівна). ДітиРодословная книга Всероссійскаго дворянства. // Составилъ В. Дурасов. — Ч. I. — Градъ Св. Петра, 1906.:

Великий князь Російський Микола Миколайович Молодший (1856—1929) Великий князь Російський Петро Миколайович (1864—1931)