Як і в інших країнах, фемінізм у Сполученому Королівстві прагне вибороти політичну, соціальну та економічну рівність для жінок. Проте історія британського фемінізму сягає самих його початків, оскільки багато з найперших феміністських письменниць і активісток, таких як Мері Волстонкрафт, Барбара Бодішон і Лідія Бекер, були британками. Саме британські суфражистки були суфражетками, що виборювали виборче право для жінок більш дієвими протестними методами.
XIX століття
Настання реформістської доби в 19 столітті дало жінкам як маргіналізованій більшості, що перебувала на правах невидимої меншини, каталізатор у нових тенденціях реформ. Феміністичний рух теж скористалися духом «соціальної реорганізації» нового часу. Стереотип вікторіанської ніжної, слабкої й залежної леді став неприйнятним і навіть нестерпним. Першим організованим рухом за виборче право британок був Langham Place Circle 1850-х, очолюваний Барбарою Бодішон (до шлюбу Лі-Сміт) і Бессі Рейнер Паркс. Вони також вимагали розширення прав жінок у законодавстві, працевлаштуванні, освіті та шлюбі.
Жінки і вдови, що володіли майном, могли голосувати на деяких місцевих виборах, але це закінчилося в 1835 році. Чартистський рух з 1838 по 1857 був широкомасштабною вимогою виборчого права, проте лише для чоловіків від 21 року. У 1851 році була заснована Жіноча політична асоціація Шеффілда, яка подала до Палати лордів петицію із закликом надати жінкам виборче право (петицію відхилили). Ймовірно, це надихнуло британську феміністку Гаррієт Тейлор-Мілль на суфражистську книгу «Надання прав жінок» (1851). 7 червня 1866 року петиція 1499 жінок із закликом надати виборче право була представлена до парламенту, але також не увінчалася успіхом.
Жінки вищого класу мали невеликий закулісний політичний вплив у вищому суспільстві. Однак у справах про розлучення багаті жінки також втрачали опіку над своїми дітьми.
Кар'єра Амбітні британки середнього класу зіткнулися з величезними труднощами, намагаючись здобути професії в сфері юриспруденції та медицини, і чим вищими були їхні амбіції, тим більший виклик вони отримували. Можливості для білих комірців за межами сімейних магазинів були невеликими, поки в ХХ столітті не відкрилися посади в канцелярії. Флоренс Найтінгейл продемонструвала необхідність професійного медсестринства та ведення війни, а також створила освітню систему, яка відстежувала жінок у цій сфері у другій половині 19 століття. Ставку викладачки було не так легко отримати, але низькі зарплати були меншою перешкодою для неодруженої жінки, ніж для одруженого чоловіка. Наприкінці 1860-х ряд шкіл готували жінок до кар'єри гувернанток або вчительок. Перепис населення 1851 року повідомив, що 70 000 жінок в Англії та Вельсі були вчительками, у порівнянні зі 170 000, які становили три чверті всіх вчителів у 1901 році. Переважна більшість походила з нижчого середнього класу. Національна спілка вчительок (NUWT) виникла на початку 20-го століття всередині Національної спілки вчителів (NUT), контрольованої чоловіками. Вона вимагала рівної оплати з вчителями-чоловіками і врешті відкололася. Оксфорд і Кембридж мінімізували доступ жінок, дозволяючи працювати невеликим жіночим коледжам. Однак нові університети з червоної цегли та інші великі міста були відкриті для жінок.
Найбільшим викликом була медицина сфера, з найбільш систематичним опором лікарів і найменшою кількістю жінок. Одним зі шляхів виходу з цієї ситуації було поїхати до США, де вже в 1850 році були відповідні школи для жінок. Велика Британія була однією з останніх країн, яка готувала лікарок, тому від 80 до 90 % британок переїхали до Америки для отримання медичних знань. Перша окрема школа для лікарок відкрилася в Лондоні в 1874 році для кількох студенток. Спільне навчання довелося чекати до світової війни.
До кінця 19 століття жінки вибороли рівність статусу в більшості сфер — за винятком, звичайно, голосування та зайняття посад.
Опіка над дітьми До 1839 року після розлучення багаті жінки втрачали контроль над своїми дітьми, оскільки ці діти продовжували жити в сім'ї з батьком, як главою сім'ї, який продовжував відповідати за них. Керолайн Нортон була однією з таких жінок; її особиста трагедія, коли їй було відмовлено у доступі до трьох синів після розлучення, привела її до інтенсивної кампанії, яка успішно призвела до ухвалення Закону про опіку над немовлятами 1839 року та ввела доктрину «Ніжні роки» щодо організації опіки над дітьми. Закон вперше надав жінкам право на своїх дітей і надав певні повноваження судді у справах про опіку над дітьми. Відповідно до доктрини Закон також встановив презумпцію материнської опіки над дітьми віком до 7 років із збереженням відповідальності за матеріальне забезпечення батька. У 1873 році через додатковий тиск з боку жінок парламент продовжив презумпцію материнської опіки до досягнення дитиною 16 років. Доктрина поширилася в багатьох державах світу завдяки Британській імперії.
Розлучення Традиційно бідні люди використовували дезертирство, а бідні чоловіки навіть продаж дружин на ринку як заміну розлучення. У Британії до 1857 року дружини перебували під економічним і юридичним контролем своїх чоловіків, і розлучення було майже неможливим. Це вимагало дуже дорогого приватного акту парламенту вартістю, можливо, 200 фунтів стерлінгів, який могли собі дозволити лише найбагатші. Першу ключову законодавчу перемогу приніс Закон про шлюбні причини 1857 року. Він обійшов напружену опозицію дуже традиційної англіканської церкви. Новий закон зробив розлучення цивільною справою судів, а не церковною справою, а новий цивільний суд у Лондоні почав розглядати всі справи. Процес все ще був досить дорогим, приблизно 40 фунтів стерлінгів, але тепер став можливим для середнього класу. Жінка, яка отримала судове розлучення, отримала статус sole жінки з повним контролем над своїми громадянськими правами. Додаткові поправки були внесені в 1878 році, які дозволяли розлучатися з місцевими мировими суддями. Англіканська церква блокувала подальші реформи, поки остаточний прорив не відбувся з Законом про шлюбні причини 1973 року.
Проституція Буллоу стверджує, що проституція у Великій Британії 18-го століття була зручністю для чоловіків з будь-яким соціальним статусом і економічною вимушеністю для багатьох бідних жінок, і суспільство терпіло її. Євангельський рух 19 століття засуджував проституйованих та їх клієнтів як грішників і засуджував суспільство за терпимість до цього. Проституція, згідно з цінностями вікторіанського середнього класу, була жахливим злом для молодих жінок, для чоловіків і для всього суспільства. Парламент у 1860-х роках у Законі про інфекційні захворювання («CD») прийняв французьку систему ліцензованої проституції. «Політика регулювання» полягала в тому, щоб ізолювати, відокремлювати й контролювати проституцію. Основною метою був захист робітників, солдатів і моряків поблизу портів і військових баз від венеричних захворювань. Молоді жінки офіційно ставали повіями і на все життя потрапили в пастку системи. Після загальнонаціонального хрестового походу під керівництвом Жозефіни Батлер і Національної асоціації жінок зі скасування законів про інфекційні захворювання, парламент скасував ці закони в 1886 році і поклав край легалізації проституції. Батлер стала рятівницею для дівчат, яким вона допомагала звільнитись. Вік сексуальної згоди для жінок було піднято з 12 до 16 років, що знизило пропозицію молодих повій, які користувалися найбільшим попитом. Новий моральний кодекс означав, що поважні люди не сміють бути спійманими.
Захист багатих і бідних жінок З 1870 по 1893 рік парламент ухвалив серію 4-х законів, кожен з яких називався Законом про власність одружених жінок, які фактично знімали обмеження, які не дозволяли багатим одруженим жінкам контролювати свою власність. Тепер вони мали практично рівний статус зі своїми чоловіками, а також статус, який перевершував статус жінок в будь-якому іншому місці Європи. Жінки робітничого класу були обмежені серією законів, прийнятих на основі припущення, що вони (як і діти) не мають повної влади та потребують захисту з боку уряду. Закон отримав велику критику, оскільки багато хто вважав, що «побутової гармонії можна досягти лише шляхом повного підпорядкування жінки своєму чоловікові».GRIFFIN, BEN. 2003. «CLASS, GENDER, AND LIBERALISM IN PARLIAMENT, 1868—1882: THE CASE OF THE MARRIED WOMEN's PROPERTY ACTS». The Historical Journal 46 (1): 63. doi:10.1017/s0018246x02002844.
1900—1950 рр. Початок ХХ століття, едвардіанська ера, ознаменувала послаблення вікторіанської жорсткості та самовдоволення: жінки мали більше можливостей для працевлаштування та були більш активними. Багато з них служили по всьому світу в Британській імперії або в протестантських місіонерських товариствах.
Харизматична Еммелін Панкгерст створила суфражистську організацію Жіночий соціально-політичний союз (WSPU) в 1903 році. Як сказала сама Панкгерст, вони розглядали голосування для жінок більше не як «право, а як відчайдушну необхідність».Purvis, June (2003), «Socialist and public representative», in Жінки мали право голосу в Австралії, Новій Зеландії та деяких американських штатах. Хоча WSPU була найпомітнішою групою за виборчі права, вона була лише однією з багатьох, наприклад, Ліга свободи жінок і Національна спілка жіночих виборчих товариств (NUWSS) на чолі з Міллісент Фосетт.
У 1906 році Daily Mail вперше ввела термін «суфражистки» як форму глузування, але цей термін швидко був прийнятий у Британії жінками, які використовували войовничу тактику для забезпечення виборчого права жінок. Термін став помітним у характерних зелених, фіолетових і білих емблемах, а також у драматичній графіці Ліги виборчого права художників. Феміністки навчилися використовувати фотографію та ЗМІ та залишили яскравий візуальний слід, включаючи зображення, такі як фотографія Еммелін Панкгерст 1914 року. Насильство відокремило поміркованих суфражисток від радикалок-суфражеток на чолі з Панкгерстами. Самі радикалки розкололися; Еммелін і Крістабель Панкгерст виключили Сільвію Панкгерст за непокору, і вона сформувала власну групу, яка була лівою і орієнтована на більш широкі проблеми, що стосуються жінок робітничого класу. Спочатку вона називалася Федерацією суфражисток Східного Лондона (ELFS), але з роками політично розвивалася і змінила назву, спочатку на Федерацію виборчого права жінок, а потім на Соціалістичну федерацію робітниць.
Радикальні протести суфражеток повільно ставали все більш жорстокими, і включали биття вітрин та підпали. Емілі Девісон, учасниця WSPU, вибігла на трасу під час Епсомського дербі 1913 року, щоб привернути увагу до питань виборчого права для жінок, і загинула під королівським конем. Ця тактика призвела до неоднозначних результатів співчуття та відчуження. Оскільки багато протестувальниць були ув'язнені та оголосили голодування, ліберальний уряд опинився в незручній ситуації. Завдяки цим політичним діям суфражисти успішно розголосили про інституційну дискримінацію жінок та сексизм. Історики загалом стверджують, що перший етап войовничого руху суфражисток під керівництвом Панкгерст у 1906 році мав драматичний мобілізуючий вплив на виборчий рух. Жінки були схвильовані і підтримували повстання на вулицях. Однак система публічності повинна була ескалуватися, щоб зберегти високу помітність у ЗМІ. Це зробили голодування та примусове годування. Однак Панкгерст відмовилися від будь-яких порад і посилили свою тактику. Вони вдалися до систематичного зриву зборів Ліберальної партії, а також до пошкоджень громадських будівель та підпалів. Говорили, що войовничі суфражитки тепер шкодять справі. Коли Панкгерст вирішили припинити войовничу активність на початку війни і з ентузіазмом підтримали військові зусилля, рух розколовся, і їхня лідерська роль припинилася. Виборче право було надане через чотири роки, але феміністичний рух у Британії назавжди відмовився від войовничої тактики.