Наква́ша — село в Україні, у Підкамінській селищній територіальній громаді Золочівського району Львівської області. Село Накваша — колишній адміністративний центр Наквашанської сільської ради, якій до 2020 року були підпорядковані села Лукаші, Микити та Тетильківці. Населення становить 505 осіб.
Географія Село Накваша розташоване за 121 км від обласного центру, за 57 км від районного центру та за 21 км від центру громади, що проходить автомобільними шляхами — міжнародного та місцевого значень. Відстань до найближчої залізничної станції Броди становить 21 км.
До Накваші також належать присілки Бендас, Валівська, Волянщина, Мірецьки та Саварин.
Населення У 1885 році місцева громада нараховувала 1299 осіб (разом із мешканцями сучасних Лукашів та Микитів), з них: 820 греко-католиків, 460 римо-католиків, 19 євреїв; у 1909 році — 1045 греко-католиків, 294 римо-католиків та 20 євреїв. Перед початком першої світової війни в селі мешкало 1486 осіб, з них: 1125 українців, 343 поляки та 18 євреїв.
У 1921 році в селі було 267 будинків, де мешкало 1615 осіб. Населення села збільшувалося і у 1931 році тут було 294 будинки, де мешкало 1796 осібSkorowidz gmin Rzeczypospolitej Polskiej: ludność i budynki na podstawie tymczasowych wyników Drugiego Powszechnego Spisu Ludności z dn. 9.XII.1931 r. oraz powierzchnia ogólna i użytki rolne: Cz. 3, Województwa południowee. — Warszawa, 1933. — S. 67. ; у 1935 році — 1720 осіб, з них: 1230 греко-католиків, 470 римо-католиків та 20 євреїв; у 1939 році — 1910 осіб, з них: 1320 українців-греко-католиків, 10 поляків, 560 українців-римокатоликів та 20 євреїв.
Станом на 1967 рік населення Накваші значно зменшилося до 656 осіб. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в селі мешкало 505 осіб, у 2005 році — 497 осіб, у 2009 році — 476 осіб, у 2022 році — 505 осіб.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним: + Мовний склад населення с. НаквашаМоваЧисло ос.Відсоток українська 505 100,00+
Назва В одному із записів, від 1528 року йдеться про . Тобто, у той час село мало давню історію і вже, навіть, встигло змінити назву… А сучасна назва «Накваша», скоріш за все, походить від мішанини українських і латинських слів «на» та «aqua»-«вода». Тобто, «(Село) на воді», «(Село) на річці».
Історія Перша писемна згадка про Наквашу датується 1515 роком. У 1552 році село було частиною Золочівського масиву земель і належало родині ГурківБ. В. Смерека Золочівський комплекс у Львівській землі Руського воєводства: власники, територія і населення у XVI ст. (за даними фіскальних джерел) // Наукові праці історичного факультету: збірка наукових праць / Запорізького національного університету. — 2016. — вип. 45. — том 1. — С. 18..
У другій половині XIX — першій половині XX століття наквашани виготовляли гарні кольорові коци, а також займалися ткацтвом та шевством.
За ініціативи пароха місцевої церкви о. Олександра Глібовицького у 1885 році засновується читальня товариства «Просвіта», урочисте відкриття якої відбулося 3 травня того ж року. Окрім отця Олександра Глібовицького велику роль у заснуванні читальні відіграли вчитель місцевої української школи Василь Чередарчук та селяни-господарі: Йосафат Микитюк, Степан Гетьман, Йосиф Гетьман, Лука Щир6a, Тадей Микитюк, Антін Крупницький, Йосафат і Василь Герасиміви, Філька і Серафима Якимовичі, Степан Чаплій і Гриць Бутринський. Ця читальня знаходилася у центрі села, де колишня садиба Чаплія М. Т. Чималу просвітницьку роботу у селі пізніше продовжував зять о О.Глібовицького — о. Йосип Застирець, він же відомий український діяч, письменник, філософ та священник. Ще у 1901 році у львівській газеті «Діло» опублікував нарис «село Накваша», що на довгий час залишилося єдиною узагальненою працею з історії села, просвіти. Він видав перший часопис українською мовою під назвою «Рада», це було його єдине видання рідною мовою.
Тісні зв'язки Йосипа Застирця із видатними людьми — Богданом Лепким, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком, Ганною Барвінок, Юрієм Федьковичем та родиною Якова Головацького (с. Чепелі), дали міцні паростки для пробудження національної свідомості жителів села.
Наприкінці XIX століття в Галичині відбувся розкол між народовцями та старорусинами і це негативно й позначилося й на галицьких громадах, у тому числі й у Накваші. У селі почали загострюватися стосунки між членами двох громадсько-культурних течій: народовцями, які гуртувалися навколо читальні товариства «Просвіта» та москвофілами, виразником ідей, яких була читальня товариства імені Михайла Качковського, яка одержувала чималу підтримку з-за російського кордону. Ідеї москвофільства на той час були популярними на Брідщині. Читальня москвофілів знаходилася у старій хаті на Камінцях та налічувала 130 членів, але невдовзі припинила свою діяльність. Польська громада мала свій культурний осередок, в селі діяв осередок Товариства Народної школи ().
Під час першої світової війни село опинилося у центрі бойових дій. Через село прокотилися фронти першої світової та польсько-української воєн і воно було дуже зруйноване.
З 1 серпня 1934 року відповідно до закону про самоврядування (23 березня 1933 року) увійшло до складу сільської гміни Суховоля.
Події другої світової війни не оминули село. Неподалік проходила лінія фронту, все було зруйноване. На фронтах війни загинуло понад 50 місцевих мешканців. На вшанування пам'яті наквашан, полеглих під час Другій світовій війні, в центрі села відкритий пам'ятний знак.
По війні був створений колгосп імені Жданова з центральною садибою (конторою) у Накваші, основним напрямком діяльності господарства було рільництво. Функціювали школа, бібліотека та клуб.
В Незалежній Україні Від 24 серпня 1991 року в складі України.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 718-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області», селище увійшло до складу Підкамінської селищної територіальної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Бродівського району, село увійшло до складу новоутвореного Золочівського району.
Пам'ятки Дерев'яна церква Святого Юрія в селі Накваша збудована та освячена у 1795 році на честь святого Юрія (Георгія) єпископом Петром Білянським. Первісно церква була тридільна, дерев'яна, одноверха. Пізніше були добудовані дерев'яні бокові рамена, що перетворило будівлю у хрещату. 1905 року до старого бабинця стараннями о. Глібовицького добудовано чотири цегляних приміщення, які заповнили кути просторового хреста та мурований присінок. До 1939 року покровителькою церкви була Савина Ясєнська, землевласниця з Підкаменя. На південний схід від церкви збереглася дерев'яна двоярусна дзвіниця з 1822 року, накрита наметовим дахом. Від 1990 року церква має статус пам'ятки архітектури місцевого значення під № 1558-м та перебуває в користуванні громади УГКЦ. За переказами, поблизу церкви на місці братських могил, що збереглися з часів татарського нападу 1675 року, стоять старовинні хрести. Замок Цетнерів був збудований у першій половині XVII століття родиною тодішніх власників села Цетнерів для захисту місцевого населення від татарських набігів. В пам'ять про жертви тих часів у північно-західній околиці села 1906 року споруджено кам'яний пам'ятник з старовинним хрестом нагорі та написом: «Пам'яти в XIII—XVII вв. побитих і полонених татарами на могилах і полях накваських предкам своїм посвящают вдячні наквашанє. 1906…». Замок розташовувався неподалік будівлі колишнього дитячого садочка й до наших днів не зберігся.
Освіта У Державному архіві Львівської області зберігся документ, в якому згадується про заснування у 1859 році у селі Накваша парафіяльної однокласової школи з руською (українською) мовою викладання. Обов'язки вчителя у ній виконував місцевий дяк. Лише у 1875 році шкільна окружна Рада в Золочеві об'явила конкурс на посаду штатного шкільного вчителя у Накваші з відповідною платою — сто злотих ринських. Також довідуємося, що школа має статус загальнонародною, трикласною, з одним вчителем, якого презентував настоятель отців-домініканців у Підкамені. У школу ходили також діти з сіл Лукаші, Микити та Тетильківці.
Важлива подія для Наквашанської школи відбулася 23 червня 1879 року. Саме тоді, під час канонічного огляду парохій Наквашу відвідав Львівський митрополит Йосиф. Цікавлячись релігійно-культурним та освітнім життям громади, митрополит зробив візит до школи. Учні урочисто зустріли його, зробили виставку власних робіт: возиків, санок, борін, плужків, ступ, жорен, драбинок… Після цього митрополит побував на уроках, де розпитував учнів старших класів про географію Брідського повіту та магнетизму. У молодших класах перевірив читання і граматику. Виявивши у дітей гарні знання, оголосив подяку вчителю Пилипу Сондовому. Головним завданням вчителя тоді було: навчити дітей читати, писати та рахувати.
Станом на 1888 рік у Наквашанській школі навчалося 162 дитини (89 хлопців та 73 дівчини). Школа мала також невеличке своє майно, яке складалося з нового мурованого дому, зведеного у 1887 році, з усіма необхідними для навчання обладнаннями та городу площею 400 кв. сажнів.
Така мала кількість учнів у школі свідчить, що польська адміністрація на місцях не дуже була зацікавлена в розвитку освіти на українських землях. До початку 1890-х років у школі вивчали лише латинську (польську) абетку з українською вимовою, а у 1890-х роках поступово вводиться слов'янська абетка (кирилиця). Значну допомогу о. Йосип Застирець надавав тодішній школі, забезпечував україномовними книжками, більш ширше залучав вчителів до просвітницької роботи у селі. 3 його ініціативи працювала недільна школа, де навчали дітей релігії, у читальні було багато книжок українською мовою.
Початок першої світової війни перервав навчальний процес у школі. Після війни невдовзі навчання у школі відновилося. Діти навчалися у приміщенні, яке знаходилося на «вигоні» (на «Чвороку»). Дітей у школі не було багато, бо війна принесла багато руйнувань і деякі жителі не мали змоги відразу повернутися у село. Навчання велося українською мовою до 1924 року. Тоді школа мала свою печатку.
1924 року введено двомовне навчання як обов'язкове для всіх типів шкіл відповідно шкільного закону «lex Grabski». Свою назву закон отримав від прізвища тогочасного міністра освіти Польщі Станіслава Грабського. Відтоді, у тих місцевостях, де мешкали польські колоністи, повинні були відкриватися польські або двомовні. На той час школа вже була трикласною.
У 1930-х роках вчителями призначено поляків В'ячеслава Вождила та його дружину Релю. У той самий час працювала ще одна вчителька на ім'я Марія (прізвище невідоме), яка навчала дітей української мови. Учні навчилися у трьох класних кімнатах, де стояли крісла, лавки, а також рахівниці, на яких вчили рахувати. Вивчали польську, німецьку мови, природу, математику (рахунки), історію, географію. Навчання велося польською мовою з дворазовим вивченням протягом тижня української мови.
Від 1937 року школа стає чотирикласною, де вже з першого класу велося вивчення української та польської мов.
Вибух другої світової війни у 1939 році перервав навчання і вже після звільнення села з-під німецької окупації у 1944 році, почала відновлювати свою роботу початкова школа. Навчання велося українською мовою. У цей час тут вчителювало подружжя Коваль Анна та її чоловік (він також був директором школи). У 1945—1946 роках відкрито п'ять класів, а згодом, у повоєнні роки школа стала семирічною. У класах навчалися діти різного віку. Приміщення школи було затісним для навчання, тому діти навчалися у дві зміни. Школа являла собою довге приміщення, по обидва боки якого розташовувалися по дві класних кімнати, посередині вузький коридор та кімната, де мешкав директор з дружиною. Працював робітник, який носив воду, палив пічку, слідкував за порядком у школі та на подвір'ї.