Льодовиковий національний парк, ГлейшерУкраїнська назва згідно з Газетирем (покажчиком) географічних назв світу . — К.: Мінекоресурсів України, 2006. — С. 425. (, МФА: [ˈɡleɪ.si.ɚ ˈnæʃ.nəl pɑːɹk]) — американський національний парк, розташований на північному заході Монтани, на кордоні Канади і США, поруч з канадськими провінціями Альберта і Британська Колумбія.

Парк займає більше 1 мільйона акрів (4000 км²) і включає в себе частини двох гірських хребтів (відроги Скелястих гір), більше 130 названих озер, більше 1000 різних видів рослин і сотні видів тварин. Ця величезна незаймана екосистема посідає центральне місце в так званій «короні континентальної екосистеми», охоронюваній території площею 16000 квадратних миль (41000 км²).

Регіон, який став Національним парком Ґлейшер, був вперше населений корінними американцями. Після прибуття європейських дослідників в ньому домінували чорноногі на сході і плоскоголові в західних регіонах. Під тиском білих чорноногі поступилися гірськими частинами своїх земель у 1895 році федеральному уряду; пізніше ці землі стали частиною парку. Незабаром після створення парку 11 травня 1910 року побудувала ряд готелів і шале.

Ці історичні готелі та шале занесені до списку Національних історичних пам'яток, і в цілому 350 місць занесені до Національного реєстру історичних місць. До 1932 року були завершені роботи на гірській дорозі під назвою , пізніше названій , яка забезпечила більший доступ мандрівникам на автомобілях до внутрішніх частин парку.

Гори Національного парку Ґлейшер почали формуватися 170 мільйонів років тому, коли давніші породи були витіснені на схід набагато молодшими геологічними шарами. Вважається, що ці осадові породи, відомі як , мають одні з найяскравіших зразків скам'янілостей раннього життя на Землі. Сучасні форми гірських хребтів Левіс і Лівінгстон, а також розташування і розміри озер свідчать про потужну дію льодовиків, яка призвела до утворення U-подібних долин і залишила після себе морени, які збирали воду в певних місцях, створюючи озера.

Зі 150 льодовиків, які існували в парку в середині XIX століття в кінці Малого льодовикового періоду, до 2010 року залишилося тільки 25 активних льодовиків. Вчені, які вивчають льодовики в парку, підрахували, що всі активні льодовики можуть зникнути до 2030 року, якщо нинішні кліматичні тенденції збережуться.

Національний парк має майже всі свої споконвічні місцеві види рослин і тварин. Парк населяють великі ссавці, такі як ведмеді грізлі, лосі і гірські кози, а також рідкісні або зникаючі види, такі як росомахи і канадські рисі. Були задокументовані сотні видів птахів, більше десятка видів риб і кілька видів рептилій і амфібій. Парк має безліч екосистем від прерій до тундри. У південно-західній частині парку ростуть самі східні ліси туї велетенської і тсуґи.

У парку часто трапляються лісові пожежі. Пожежі траплялися щороку, за винятком 1964 року. У 1936 році сталося 64 пожежі, найбільш часто реєструються. У 2003 році шість пожеж спалили приблизно 136000 акрів (550 км²), що становить понад 13% парку.

Національний парк межує з Національним парком Вотертон-Лейкс у Канаді — комплекс цих двох парків відомий як Міжнародний парк миру Вотертон-Ґлейшер і були названі першим в світі парком миру в 1932 році. Обидва парки були оголошені Організацією Об'єднаних Націй біосферними заповідниками в 1976 році і в 1995 році об'єктами Всесвітньої спадщини. У квітні 2017 року спільний парк отримав тимчасове позначення Золотого ярусу як Міжнародний парк темного неба Вотертон-Ґлейшер через  — перший транскордонний парк темного неба.

Географія

На півночі парк Ґлейшер межує з канадським Національним парком Вотертон-Лейкс, розташованим у провінції Альберта, а також з провінційними лісами Флетгед і  — у провінції Британська Колумбія.Akamina-Kishinena Provincial Park. BC Parks. Дата звернення: 2 березня 2013 Архівовано. 28 травня 2013 року. Західний кордон парку формує річка , а частина південного кордону — річка . Індіанська резервація Блекфіт формує більшу частину східного кордону національного парку, крім того, парк межує з національними лісами і  — на півдні і заході відповідно.

На території Ґлейшера знаходяться більше десятка великих озер і близько 700 дрібних, проте тільки 131 озеро має свою власну назву. Озеро Макдональд, розташоване в західній частині парку, є найдовшим (15,1 км завдовжки), найбільшим (його площа — 27,61 км²) і найглибшим (141 м). Невеликі озера зазвичай розташовані в чашоподібних поглибленнях рельєфу, карах, сформованих діяльністю льодовика. Деякі озера, наприклад Аваланчі і Крекер, мають непрозорий бірюзовий колір води, що обумовлено льодовиковими наносами; з цієї ж самої причини деякі струмки парку мають молочно-білу воду. Озера національного парку залишаються холодними протягом усього року; температура води поблизу поверхні рідко перевищує 10 °с. Води озер — дуже чисті, втім, нестача планктону істотно уповільнює швидкість фільтрації води, таким чином, будь-які забруднювачі води здатні затримуватися в ній довше звичайного. Звідси можна зробити висновок, що навіть невелика присутність забруднюючих речовин у воді здатна істотно впливати на її якість.

На території національного парку є близько 200 водоспадів, однак, у посушливу погоду багато з них фактично пересихають. Найбільш значні водоспади включають водоспади району Ту-Медісайн, водоспад Макдональдс в однойменній з ним долині і водоспад Свіфткарент в районі Мейні-Ґлейшер. Всі ці водоспади знаходяться досить недалеко від готелю Мейні-Ґлейшер і можуть бути побачені відвідувачами парку. Один з найвищих водоспадів Ґлейшера — , висота якого становить 150 м; він зривається в долину в районі північного схилу гори Оберлін.

Геологія Територія парку переважно представлена осадовими гірськими породами, що сформувалися в умовах мілководного моря приблизно між 1,6 млрд і 800 млн років тому. Близько 170 млн років тому, під час формування Скелястих гір, на значній ділянці гірські породи були зміщені на схід майже на 80 км. Ця геологічна структура, відома як насув Льюїса, має потужність близько 5 км і становить кілька сотень кілометрів у довжину. Аллохтон насуву представлений стародавніми протерозойськими породами, вік яких становить 1,4—1,5 млрд років, тоді як автохтон представлений порівняно молодими крейдяними породами. Одним з найбільш виразних свідчень насуву є гора Чіф — ізольований пік, що підноситься на 800 м над Великими рівнинами на східному кордоні парку. На території парку є 6 вершин з висотою понад 3000 м; найвища з них, гора , становить у висоту 3190 м. Розташована в парку Ґлейшер гора , незважаючи на свою невелику висоту (тільки 2444 м), є важливим вододілом всього північноамериканського континенту — точкою, від якої води річок течуть відразу в трьох напрямках — до Тихого океану, до Гудзонової затоки Північного Льодовитого океану і до Мексиканської затоки Атлантичного океану.

В осадових протерозойських породах парку Ґлейшер дуже добре збереглися скам'янілості; ці породи є одним з кращих і найбільш повних в світі джерел для опису і вивчення життя тих часів. Осадові породи того ж віку в інших районах світу зазвичай зруйновані або сильно змінені при горотворенні і метаморфізації і мало підходять для вивчення викопних організмів. Гірські породи парку містять знаки брижі, тріщини всихання, сліди від крапель дощу і свідчення деяких інших природних явищ. 6 викопних видів строматолітів були описані і датовані приблизно 1 млрд років тому. Відкриття нових видів на території Національного парку дозволили відсунути цей вік ще майже на мільярд років тому, що значно змінило погляди вчених на час виникнення перших багатоклітинних організмів.

Льодовики

Рельєф національного парку на більшій частині території набув своїх нинішніх форм тільки в ході останнього льодовикового періоду, що завершився близько 12 000 років тому. Свідченням діяльності льодовиків є троги, кари, прильодовикові озера та ін. Після закінчення льодовикового періоду також відзначалися невеликі зміни клімату, що проявляються в чергуванні похолодань і потеплінь. Останнє похолодання, відоме також як малий льодовиковий період, тривало приблизно з 1550 по 1850 роки. У цей період площа льодовиків на території національного парку значно збільшилася, хоча і не настільки, як це було під час льодовикового періоду.

У середині XX століття аналізи карт і фотографій льодовиків, зроблених в різний час, підтвердили, що майже 150 відомих в парку льодовиків за останні 100 років значно відступили, а деякі з них і зовсім зникли. У цьому твердженні неважко переконатися, звернувшись до повторних фотографій льодовика у період з 1938 по 2009 роки (див. нижче).

У 1980-х роках Геологічна служба США почала більш систематичне вивчення льодовиків парку, що триває і донині. До 2010 року на території Ґлейшера залишилося тільки 37 льодовиків, причому всього 25 з них визнані «активними» і мають площу понад 0,10 км². Якщо існуючі тенденції до потепління збережуться, то вся решта льодовиків, ймовірно, повністю розтане вже до 2020 року. Подібний відступ льодовиків спостерігається по всьому світу і лише посилився, починаючи з 1980 року. Для відновлення льодовиків необхідний більш холодний і більш вологий клімат, який дозволить встановити баланс між рівнем накопичення твердих опадів і рівнем танення льодовика. При перевищенні танення над рівнем накопичення опадів льодовик неодмінно відступатиме і зменшуватиметься в площі, поки повністю не зникне.

Після закінчення малого льодовикового періоду в 1850 році льодовики поступово відступали аж до 1910-х років. У період з 1917 по 1941 роки відступ значно посилився і становив для деяких льодовиків до 100 м на рік. Невелике похолодання клімату з період з 1940-х по 1979 рік знизили швидкість відступу, а деякі льодовики навіть навпаки просунулися на кілька десятків метрів. Однак, починаючи з 1980 року швидкість відступу знову значно збільшилася. У 1850 році площа крижаного покриву в районі льодовиків Блекфут і Джексон становила близько 21,6 км², проте за даними на 1979 рік вона становила вже тільки 7,4 км2. У період між 1850 і 1979 роками повністю розтанули 73% від усіх льодовиків парку. Під час створення парку льодовик Джексон був ще частиною льодовика Блекфут, однак сьогодні це вже два окремі льодовики.

Вплив відступу льодовиків на екосистеми національного парку повністю невідомий, проте можна вважати, що види рослин і тварин, залежних від наявності холодної води, постраждають від відсутності свого місця проживання. Зменшення сезонного танення льодовикового льоду також вплине на стік річок і струмків в літній та осінній періоди, а крім того — знизить рівень ґрунтових вод і підвищить ризик виникнення лісових пожеж. Втрата льодовиків також знизить привабливість парку для відвідувачів.

Клімат

Територія парку включає континентальний вододіл і має амплітуду висот понад 2100 м. Ці фактори створюють велику різноманітність кліматів і мікрокліматів на даній території. Як і в інших областях висотної поясності, середні температури тут зазвичай знижуються з висотою. Західна частина парку, розташована в басейні Тихого океану, має більш м'який і більш вологий клімат. Максимальна кількість опадів випадає взимку і навесні, налічуючи в середньому 50-80 мм на місяць. Снігопади трапляються в будь-який час року, в тому числі і влітку, що нерідко на великій висоті. Взимку можуть приходити тривалі холодні повітряні маси, що найбільш поширене на схід від континентального вододілу. Найбільша кількість снігу випадає на заході. Протягом туристичного сезону денні максимуми становлять 15-20°С, а нічні мінімуми — до 5°С. На великій висоті середні температури набагато холодніше. У найнижчих долинах на заході парку денні максимуми іноді можуть досягати 30°С.

У містечку Браунінг, розташованому на схід від парку, на території резервації Блекфіт, відзначаються різкі зміни температур. Світовий рекорд зміни температури за 24 години (56 °C) був зафіксований тут в ніч з 23 на 24 січня 1916 року, коли відмітка термометра впала з 7 до — 49 °C.