Закон та Євангеліє — вчення у протестантському богослов'ї про відношення між Божим Законом та Євангелієм Ісуса Христа. Інші назви цього питання «Закон і благодать», «Гріх і благодать», «Дух і літера» та «служіння ( , diakonia) смерті/засудження» та «служіння Духа/праведності».2 Cor. 3:6-9.
Закон та Євангеліє є основною темою лютеранського та реформатського богослов'я. У цих релігійних традиціях вирішальне значення має розрізнення доктрин Закону, яке вимагає дотримання Божої етичної волі, та Євангелія, яке обіцяє прощення гріхів у світлі людини та праці Ісуса Христа. Служителі використовують його як герменевтичний принцип біблійної інтерпретації та як керівний принцип у гомілетиці (складі проповіді) та душпастирстві. Він передбачає витіснення (заміна) Старого Завіту (включаючи традиційний єврейський закон, або галаху) Новим Завітом та християнським богослов'ям.
Інші християнські сповідання також мають вчення щодо цього питання, або вчення про Старий Завіт вцілому, хоча, як правило, це питання не було настільки гостро обговорюване або жорстко визначенне, як у лютеранстві та реформацтві.
Лютеранський погляд
Мартін Лютер та лютеранські богослови Конкретна формула розрізнення Закону та Євангелія вперше була представлена Християнській Церкві Мартіном Лютером (1483—1546), і вона була закладена в основу євангельсько-лютеранського біблійного тлумачення та викладена в статті 4 Апології Аугсбурзької сповіді (1531): «Усе Писання повинно бути розподілене на ці дві основні теми — Закон та обіцянки. Бо в деяких місцях воно представляє Закон, а в інших — обіцянку, що відноситься до Христа, а саме, коли (у Старому Завіті) воно обіцяє, що Христос прийде, і пропонує заради Нього відпущення гріхів, виправдання і життя вічне, або коли в Євангелії (у Новому Завіті) Сам Христос, коли Він з'явився, обіцяє прощення гріхів, виправдання і життя вічне»..F. Bente and W.H.T. Dau, ed. and trans. Triglot Concordia: The Symbolical Books of the Evangelical Lutheran Church, (St. Louis: Concordia Publishing House, 1921), Apology IV (II).5, p. 135 Формула Злагоди також підтвердила цю відмінність у статті V, де сказано: «Ми віримо, навчаємо та визнаємо, що різниця між Законом та Євангелієм повинна дотримуватися в Церкві з великою ретельністю…»Triglot Concordia, FC Epitome V, (II).1, p. 503ff
Мартін Лютер писав: «Отже, хто добре знає цю справу розрізнення Закону та Євангелія, той ставить його на чолі і називає лікарем Святого Письма».Martin Luther, Dr. Martin Luthers Sämmtliche Schriften, St. Louis ed. (St. Louis: Concordia Publishing House, N.D.), vol. 9, col. 802. Протягом усього часу правовірного лютеранства (1580—1713 роки) ця тлумачна настанова вважалася основоположною і важливою лютеранськими богословами.
Ця відзнака стала першою статтею Патрика Гамільтона у «Патрикових місцях» (1528).Patrick's Places (1528)
Карл Фердінанд Вільгельм Вальтер (1811—1887), який був першим (і третім) президентом Лютеранської церкви — Міссурійськиого синоду, відновив інтерес до цієї богословської справи та увагу до неї на своїх вечірніх лекціях у Конкордійській семінарії у Сент-Луїсі 1884—1885.The Proper Distinction Between Law and Gospel: 39 Evening Lectures, W.H.T. Dau tr., 1897.
Книга Злагоди Формула Злагоди розрізняє три види застосування цілей Закону у статтях VI. У ній сказано: «Закон був даний людям з трьох причин…»
тому що «тим самим зовнішня настанова може бути підтримана проти диких, непокірних людей [і що дикі та невгамовні люди можуть бути стримані, ніби за певними гратами]» тому що «тим самим люди можуть бути приведені до пізнання своїх гріхів» тому що «після того, як вони відродяться… вони можуть… мати тверде правило, згідно з яким вони повинні регулювати і керувати всім своїм життям»Triglot Concordia, Formula of Concord, Epitome VI.1
Першочерговим завданням було стверджувати, що Закон повинен продовжувати використовуватися християнами після того, як вони були відроджені Святим Духом через Євангеліє, щоб протистояти вченню Йоганна Агріколи, який навчав, що закон більше не потрібен відродженим християнам".F. Bente, Historical Introductions to the Symbolical Books of the Evangelical Lutheran Church, chapter XVII: The Antinomistic Controversy, (St. Louis, MO: CPH, 1921), 161—172, cf. p. 169. Сповідальне лютеранство вчить, що Закон не може використовуватися для заперечення Євангелії, а також Євангеліє не може використовуватися для заперечення Божого Закону.
Три види застосування Закону:
Стримання — Через страх покарання Закон тримає під контролем гріховну природу як християн, так і нехристиян. Це не зупиняє гріх, оскільки гріх здійснюється вже тоді, коли серце хоче зробити те, що неправильно, але він зупиняє відкритий спалах гріха, який завдасть ще більшої шкоди. Дзеркало — Закон служить ідеальним відображенням того, чим Бог створив людське серце та життя. Це показує кожному, хто порівнює своє життя з вимогою Бога до досконалості, що він/вона є грішними. Керівництво — це використання закону, яке стосується лише християн. Закон стає помічником віруючого. Отримавши силу євангельської істини прощення і праведності у Христі, нова сутність віруючого охоче прагне жити на догоду Триєдиному Богу.
Реформований вигляд Розрізнення між законом та євангелією є стандартним формулюванням у реформатському богослів'ї, хоча в останні роки деякі характеризують його як виразно лютеранським. Захарія Урсін різко видділив Закон і Євангелію як «головний і загальний відділи Священних Писань» у своєму коментарі до Гейдельберзького катехизису. Луї Беркгоф назвав Закон та Євангелію «двома частинами Слова Божого як засоби благодаті», оскільки закон і Євангеліє містяться в обох заповітах.
У своїй книзі «Інститути християнської релігії» 1536 року реформатор Жан Кальвін виділив три способи застосування Закону. Кальвін писав наступне: «[Щоб] зробити все зрозумілішим, давайте коротко оглянемо функцію та використання того, що називається „моральним законом“. Зараз, наскільки я розумію, він складається з трьох частин».
«[Коли] він показує Божу праведність…, він попереджає, повідомляє, судить і, нарешті, прирікає кожну людину у власній неправедністі» (2.7.6). Він функціонує «через страх покарання стримувати певних людей, яких не чіпає будь-яка турбота про те, що є справедливе і правильне, якщо тільки не змушені чути сказані погрози, передбачені законом» (2.7.10). «Він закликає віруючих і спонукає їх до доброго життя» (2.7.12-13).
Ця схема така ж, як і Формула Злагоди, за винятком того, що перше та друге використання змінені.
У пізнішій реформатській схоластиці порядок такий самий, як і у лютеран. Три варіанти використання називаються:
Usus politicus sive civilis, політичне чи цивільне використання, є стримуванням гріха і стоїть окремо від справи спасіння. Це частина загального Божого відкриття або спільльної благодаті для невіруючих, а також віруючих. Usus elenchticus sive paedagogicus, виправне чи виховне використання, яке протистоїть гріху і вказує нам на Христа. Usus didacticus sive normativus, повчальне використання, яке призначене виключно для віруючих, що навчає шляху праведності.
Гейдельберзький катехизис, пояснює третє використання Закону, вчить, що моральний закон, що міститься в Десяти заповідях, є обов'язковим для християн і що він вказує християнам, як жити в служінні Богу в подяку за Його благодать, виявлену у викупленні людства. Жан Кальвін вважав це третє використання Закону його основним використанням.
Лютеранські та реформатські відмінності Схоластичні лютеранські та реформатські богослови різнилися насамперед щодо того, як третє використання закону функціонує для віруючих. Реформатські наголошували на третьому використанні (tertius usus legis), оскільки очікується, що відкуплені матимуть добрі справи. Деякі лютерани бачили тут небезпеку праведності і стверджували, що третє використання завжди повинно повертати віруючих до другого використання і знову до Христа, а не як остаточна норма.
Крім того, деякі припускають, що третє використання закону взагалі не зустрічається у Лютера, але походить від Філіпа Меланхтона. Хоча деякі лютерани відкинули цю точку зору«The Third Use of Law» by John Warwick Montgomery in Present Truth, vol. 7, проте це змусило інших заперечити цілісність «третього застосування» Закону. Пауль Алтхауз, наприклад, пише у своєму трактаті про Закон та Євангеліє: «Це [етичне] керівництво Святого Духу означає, що конкретне Боже керівництво не можна прочитати з письмового документа, успадкованої схеми закону. Я повинен заново щодня вивчати, що Бог хоче від мене. Бо Боже керівництво має особливий характер для кожної людини: воно завжди сучасне, завжди нове. Бог керує мною (і кожною людиною) певним чином, інакше, ніж Він керує іншим…. Живий і духовний характер пізнання того, що Бог вимагає від людей у даний момент, не повинен руйнуватися правилами та постановами»Paul Althaus, The Divine Command, pp. 43, 45 Такі богослови вважають, що третє використання призводить до форми законництва або заохочує його, і, можливо, є неявним запереченням виправдання лише вірою. І навпаки, реформатські християни іноді бачили, що ця схема двостороннього використання деяких сучасних лютеран веде до форми антиномізму.
Деякі вважають, що «для Лютера виховне використання Закону було першочерговим, тоді як для Кальвіна це третє або навчальне використання було основним; проте [історично] і лютеранська, і реформатська традиції підтримують трійчасте розуміння».
Методистський погляд Джон Веслі закликав методистських проповідників наголосити як на Законі, так і на Євангелії:
Безперечно, обидва слід проповідувати по черзі; так, обидва відразу, або обидва в одному. Усі умовні обіцянки є прикладом цього. Це Закон і Євангелія, змішані між собою. Згідно з цією моделлю, я повинен радити кожному проповіднику постійно проповідувати Закон — Закон, що прищеплюється, гартується і оживляється духом Євангелія. Я раджу йому оголосити пояснення та виконувати кожну Божу заповідь. Але тим часом у кожній проповіді (і чим чіткіше, тим краще) заявляти, що крем'яною і великою заповіддю для християнина є: «Віруй у Господа Ісуса Христа»: що Христос — це все, наша мудрість, праведність, освячення та відкуплення; що все життя, любов, сила — лише від Нього, і все це вільно дано нам через віру. І коли-небудь виявляється, що проповіданий таким чином закон, одночасно просвічує і зміцнює душу; що це разом годує і вчить; що це керівництво, «їжа, ліки та витривалість» віруючої душі.
Методизм розрізняє церемоніальний закон і моральний закон, що є Десятьма заповідями, даними Мойсею. У методистському християнстві моральний закон є «фундаментальним онтологічним принципом Всесвіту» і «заснований на вічності», бувши «закарбованим на людських серцях пальцем Бога». На противагу вченню лютеранських церков, методистські церкви зближують Закон і Євангеліє у глибокому значенні: «Закон — це благодать, і через нього ми відкриваємо Добру новину про те, як слід жити в житті». Джон Веслі, батько методистського сповідання, навчав: