Панетій () з Родосу, (бл. 185 — бл. 110/109 до н. е.) — давньогрецький філософ-стоїк з острова Родос. Навчався в Афінах у Діогена Вавилонського та Антипатра з Тарса, а згодом переїхав до Рима, де завдяки заступництву Сципіона Еміліана багато зробив для поширення стоїчного вчення. Після смерті Сципіона 129 року до н. е. повернувся до стоїчної школи в Афінах і став її останнім беззаперечним схолархом. Завдяки Панетію стоїцизм набув значно еклектичнішого характеру. Його найвідоміший твір — «Про обов'язки» (), який став головним джерелом для однойменної праці Цицерона.
Життєпис Панетій, син Нікагора, народився близько 185—180 років до н. е. у старовинній і знатній родоській родиніSuda, Panaitios; Strabo, xiv 2.13 — 655 ed. Casaubon, includes Panaetius' ancestors (hoi progonoi) among the most memorable Rhodian commanders and athletes. Вважають, що він був учнем мовознавця Кратета МалоськогоStrabo, xiv 5.16 — 676 ed. Casaubon, який викладав у Пергамі, після чого переїхав до Афін, де слухав лекції Критолая та Карнеада, але насамперед став учнем стоїка Діогена Вавилонського та його послідовника Антипатра з ТарсаSuda Panaitios; Cicero, de Divinatione, i. 3. Хоча часто вважають, що жителі Ліндоса на Родосі обрали його жерцем Посейдона Гіппія, насправді цієї честі удостоївся його дід, який також мав ім'я Панетій і був сином НікагораP. E. Easterling, Bernard Knox, (1989), The Cambridge History of Classical Literature: Part 3, p. 196. Cambridge University Press.
Імовірно, через Гая Лелія, який слухав лекції спочатку Діогена, а потім ПанетіяCicero, de Finibus, ii. 8, він познайомився зі Сципіоном Еміліаном і, подібно до ПолібіяSuda, Panaitios, comp. Polybios, здобув його дружбуCicero, de Finibus, iv. 9, de Officiis, i. 26, de Amicitia, 27, comp. pro Murena, 31, Velleius i.13.3. Панетій і Полібій супроводжували Сципіона під час римського посольства до головних монархів і держав елліністичного Сходу в 139—138 роках до н. е.Cicero de Re Publica vi. 11, A. E. Astin, Classical Philology 54 (1959), 221–27, and Scipio Aemilianus (Ox., 1967), 127, 138, 177 Разом із Полібієм він увійшов до складу .
Разом зі Сципіоном Панетій прибув до Рима, де багато зробив для поширення стоїчного вчення та грецької філософії. Серед його учнів було чимало визначних римлян, зокрема авгур Квінт Муцій Сцевола та стоїк . Після смерті Сципіона навесні 129 року до н. е. він почергово жив в Афінах і Римі, хоча переважно перебував в Афінах, де після Антипатра з Тарса очолив стоїчну школуCicero, de Divinatione, i. 3. Афіняни запропонували йому громадянство, але він відмовився. Його найвидатнішим учнем був Посідоній. Панетій помер в АфінахSuda, Panaitios близько 110/109 року до н. е., приблизно тоді, коли Луцій Красс прибув до Афін і застав уже не самого Панетія, а його учня Cicero, de Oratore, i. 11.
Філософія Із Панетія починається новий, еклектичний етап розвитку стоїцизму, тому навіть неоплатоніки вважали його платонікомProclus, in Plat. Tim.. Саме тому він відводив перше місце у філософії фізиці, а не логіці, і, очевидно, не створив жодного оригінального вчення в галузі логіки. У фізиці він відкинув стоїчне вчення про всесвітню пожежуCicero, De Natura Deorum, ii. 46, comp. 142; Stobaeus, Ecl. Phys. i., намагався спростити поділ здібностей душіNemes. de Nat. Hom. c. 15; Tertull. de Anima, c. 14 та висловлював сумніви щодо достовірності віщуванняCicero, de Divinatione, i. 3, ii. 42, 47, Academica, ii. 33, comp. Epiphanius, adv. Haeres. ii. 9. В етиці він визнавав лише подвійний поділ чеснот — на теоретичні та практичні, на відміну від поділу на діаноетичні й етичні чесноти в АрістотеляAristotle, Nicomachean Ethics, VI..
Етика Панетій прагнув наблизити найвищу мету життя до природних людських потягівClement of Alexandria, Stromata, ii. та за допомогою порівнянь показати нерозривний зв'язок між чеснотамиStobaeus, Ecl. Eth. ii.. Імовірно, відповідаючи на подібну критику стоїцизму з боку Карнеада, він стверджував, що самої чесноти недостатньо, якщо людина не має належних умов для життя і здоров'я. Панетій вважав, що визнання морального добра як цінності, до якої слід прагнути заради неї самої, є основною ідеєю промов ДемосфенаPlutarch, Demosthenes. Він відкинув вчення про апатіюAulus Gellius, xii. 5, натомість стверджуючи, що певні приємні відчуття можуть узгоджуватися з природоюSextus Empiricus, adv. Math. xi. 73. Він також наполягав, що моральні визначення слід формулювати так, щоб ними могла користуватися людина, яка ще не досягла мудростіSeneca, Epistles, 116. 5.
Політичні погляди Панетій вважав, що поліс виник унаслідок суспільного договору між людьми, які прагнули зберегти свою приватну власністьCapelle, 2020, p.355. Він розглядав людську спільноту як природне явище й виступав за справедливе та пропорційне ставлення навіть до рабів. Попри вплив Платона, Панетій відкидав ідею ідеальної держави Платона, вважаючи її нереалістичною та неприродноюCapelle, 2020, p. 354. Поділяючи погляди свого друга Полібія, він вважав Римську республіку ідеальним поєднанням трьох класичних форм правління, яке поєднувало найкращі риси монархії, аристократії та демократії, уникаючи їхніх недоліків. Панетій пішов ще далі, звеличуючи римський імперіалізм як справедливу справу, оскільки завоювання й асиміляція варварських народів, на його думку, перетворювали племінну анархію на мир і порядок, не дозволяли варварам пригнічувати одне одного та підпорядковували їх тим самим законам, що діяли для римлян. Справедливість він розумів як владу найдоброчесніших, а не найсильніших, причому завойовник мав обов'язки перед підкореними народамиCapelle, 2020, p. 358.
Панетій вважав війну негуманною, але допускав справедливу війну як останній засіб досягнення миру й справедливості, коли мирні способи були неможливими. Він розрізняв два види справедливої війни — відплатну й оборонну, причому обидві мали бути офіційно оголошені. Оскільки завоювання мало приносити користь усім його учасникам, Панетій наголошував на необхідності цивілізованого ставлення до переможених, особливо до тих, хто добровільно склав зброю, навіть після тривалого конфліктуCapelle, 2020, p. 357.
Твори
«Про обов'язки» Найважливішою працею Панетія, без сумніву, був трактат «Про обов'язки» (), написаний у трьох книгах. У ньому він мав намір розглянути, по-перше, що є моральним, а що — аморальним; по-друге, що є корисним, а що — некорисним; і, нарешті, як слід розв'язувати уявну суперечність між моральним і корисним, адже як стоїк він вважав цей конфлікт лише позірним, а не реальним. Наприкінці третьої книги Панетій прямо обіцяв розглянути третє питання, але так цього й не зробивCicero, ad Atticum, xvi. 11, de Officiis, iii. 2, 3, comp. i. 3, iii. 7, ii. 25; його учень Посідоній лише нерішуче й неповно спробував заповнити цю прогалинуCicero, de Officiis, iii. 2.
Цицерон свідомо написав власний трактат «Про обов'язки» як наслідування твору ПанетіяCicero, de Officiis, ii. 17, iii. 2, i. 2, ad Atticum, xvi. 11 і зазначав, що в третій частині не пішов за Посідонієм, а самостійно, без сторонньої допомоги, завершив те, що Панетій залишив недописаним.Cicero, de Officiis, iii. 7 Судячи з незначних відмінностей, на які звертав увагу сам Цицерон, — зокрема спроби дати визначення моральному обов'язкуCicero, de Officiis, i. 2, завершення недосконалого поділу на три частиниCicero, de Officiis, i. 3, comp. ii. 25, відмови від зайвих міркуваньCicero, de Officiis, ii. 5, а також невеликих доповненьCicero, de Officiis, ii. 24, 25, — можна зробити висновок, що в перших двох книгах він запозичив науковий зміст праці Панетія майже без істотних змін. Очевидно, Цицерон обрав саме Панетія, а не його попередників-стоїків, не лише через переваги його твору, а й тому, що Панетій, відмовившись від надто абстрактних міркувань і парадоксальних визначень, прагнув показати моральну філософію в її практичному застосуванні до життяCicero, de Officiis, ii. 10.
Загалом Панетій, наслідуючи Арістотеля, Ксенократа, Теофраста, Дикеарха й особливо Платона, пом'якшив суворість раннього стоїцизму й, не відмовляючись від його основних положень, пристосував їх до практичних потреб життя та виклав у більш витонченій літературній форміCicero, de Finibus, iv. 28, Tusculanae Quaestiones, i. 32, de Legibus, iii. 6; comp. Plutarch, de Stoic. Repugnant..
Те, що Цицерон не відтворив повністю зміст усіх трьох книг Панетія, підтверджує фрагмент, який відсутній у Цицерона, але зберігся у Авла ГелліяAulus Gellius, xiii. 27. Він показує, як Панетій розглядав свою тему з риторичного погляду.
Інші твори Панетій також написав трактати «Про душевний спокій»Peri Euthumias: , which Plutarch probably had before him in his composition of the same name., «Про магістрати»Cicero, de Legibus, iii. 5, 6, «Про провидіння»Cicero, ad Atticum, xiii. 8, «Про віщування», політичний трактат, яким Цицерон скористався у своєму творі «Про державу», а також лист до Квінта Елія ТуберонаCicero, De Finibus, iv. 9, 23. Його праця «Про філософські школи», імовірно, містила багатий фактичний матеріал і критичні зауваги. Відомості про Сократа, твори Платона та інших представників сократівської школи, що збереглися з посиланням на Панетія, найімовірніше, походять саме з цього твору.
Примітки
Джерела
Laërtius, Diogenes. "Socrates, with predecessors and followers: Aristippus". Lives of the Eminent Philosophers. Vol. 1:2. Translated by Hicks, Robert Drew (Two volume ed.). Loeb Classical Library. Laërtius, Diogenes. "The Stoics: Zeno". Lives of the Eminent Philosophers. Vol. 2:7. Translated by Hicks, Robert Drew (Two volume ed.). Loeb Classical Library. Laërtius, Diogenes. "Others: Xenophanes". Lives of the Eminent Philosophers. Vol. 2:9. Translated by Hicks, Robert Drew (Two volume ed.). Loeb Classical Library. Aristotle. “Book VI”. Nicomachean Ethics. Smith, William, ed. (1870). Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology.
Додаткова література
Capelle, Wilhelm. 2020. History of Greek philosophy. De Gruyter. Gill, Christopher. 1994. «Peace of Mind and Being Yourself: Panaetius to Plutarch.» In Aufstieg und Niedergang der römischen Welt. Vol. II.36.7. Edited by Wolfgang Haase and Hildegard Temporini, 4599–4640. Berlin and New York: Walter de Gruyter. Dyck, Andrew R. 1979. «The Plan of Panaetius' Περι τοῦ καθήκοντος.» American Journal of Philology C: 408—416.
Morford, Mark P. O. 1999. «The Dual Citizenship of the Roman Stoics.» In Veritatis Amicitiaeque Causa: Essays in Honor of Anna Lydia Motto and John R. Clark. Edited by Anna Lydia Motto, 147—164. Wauconda (Ill.): Bolchazy-Carducci. Roskam, Geert. 2005. «The Doctrine of Moral Progress in Later Stoic Thinking.» On the Path to Virtue: The Stoic Doctrine of Moral Progress and its Reception in (Middle-) Platonism. Ancient and Medieval Philosophy 33. Leuven, Belgium: Leuven Univ. Press. Sandbach, Francis Henry. 1975. The Stoics. Ancient Culture and Society. London: Chatto & Windus. Schofield, Malcolm. 2012. «The Fourth Virtue.» Cicero's Practical Philosophy. Edited by Water Nicgorski, 43–57. Notre Dame: University of Notre Dame Press. Stone, A. M. 2008. «Greek Ethics and Roman Statesmen: De Officiis and the Philippics.» In Cicero's Philippics: History, rhetoric and ideology. Edited by Tom Stevenson and Marcus Wilson, 214—239. Prudentia 37–38. Auckland, New Zealand: Polygraphia. Straaten, M. van. 1976. «Notes on Panaetius' Theory of the Constitution of Man.» In Images of Man in Ancient and Medieval Thought: Studia Gerardo Verbeke ab amicis et collegis dicata. Edited by Gérard Verbeke & Fernand Bossier. Leuven: Leuven University Press. Tieleman, Teun L. 2007. «Panaetius’ Place in the History of Stoicism, with Special Reference to his Moral Psychology.» In Pyrrhonists, Patricians, Platonizers: Hellenistic Philosophy in the Period 155–86 BC; Tenth Symposium Hellenisticum. Edited by Anna Maria Ioppolo and David N. Sedley, 104—142. Naples: Bibliopolis. Walbank, Frank William. 1965. «Political Morality and the Friends of Scipio.» Journal of Roman Studies 55.1–2: 1–16.