Війни за незалежність Шотландії — два військові конфлікти між двома незалежними державами Шотландським і Англійським королівством з кінця XIII до середини XIV століття.

Перша війна (1296—1328) почалася з англійського вторгнення до Шотландії в 1296 році і закінчилася підписанням Нортгемптонської угоди в 1328 році. Друга війна (1332—1357) — з підтриманого англійцями вторгнення в країну претендента на шотландський престол Едуарда Балліоля і його партії «позбавлених спадщини» в 1332 році і закінчилася в 1357 році підписанням Бервікського мирного договору.

Війни були частиною великої національної кризи в Шотландії, і їх період став одним з визначальних моментів в історії країни. За підсумками обох воєн Шотландія зберегла свій статус незалежної держави. У військовому відношенні, зокрема, саме після них англійський довгий лук став основною зброєю середньовічних війн.

Перша війна за незалежність (1296—1328 роки)

Передісторія У 1286 році помер король Шотландії Олександр III, який залишив свою трирічну онуку Маргарет, яку називали «Норвезькою дівою», як спадкоємицю престолу. 1290 року «Вартові Шотландії» підписали Біргамський договір, даючи згоду на шлюб Маргарет і Едуарда ІІ, сина короля Англії Едуарда I, який був двоюрідним дідом Маргарет. Цей шлюб не створював союзу між Англією та Шотландією, оскільки шотландці стверджували, що договір доводить, що Шотландія — окрема країна, незалежна від Англії, і що її права, закони, свободи і звичаї є сталими і непорушними на всі часи.

Але незабаром після прибуття до свого нового королівства на Оркнейські острови 26 вересня 1290 року королева Маргарет померла. Після її смерті з'явилося тринадцять претендентів на престол. Двома основними суперниками в боротьбі за корону Шотландії були , дід майбутнього короля Роберта I Брюса, і Джон Балліол, лорд Галлоуея. Побоюючись громадянської війни між сім'ями і прихильниками Брюса і Балліоля, написали королю Англії Едуарду I листа, в якому просили його приїхати на північ і бути арбітром в суперечці між претендентами, щоб уникнути війни.

У 1291 році Едуард I погодився зустрітися із «Вартовими» в Норемі. Перед початком процесу король Англії наполягав, щоб його визнали лордом-парамаунтомангло-французский термин феодального права для «лорда не имеющего лорда» в отличие от обычного mesne lord; от par a mount («на вершине горы»), как антонимом к par d val («в долине») Шотландії. В ході зустрічі армія Едуарда I стояла на кордоні в повній бойовій готовності, що не давало вибору шотландцям окрім як прийняти його умову. Він дав претендентам на престол три тижні, щоб прийняти його умови. За відсутності короля, без підготовленої армії і з огляду на готовність англійців до вторгнення у шотландців не було вибору. Претенденти на корону визнали Едуарда I своїм лордом-парамаунтом і прийняли його в якості арбітра. Їхнє рішення частково залежало від того, що багато хто з них мали великі маєтки в Англії і, отже, втратили б їх, якби кинули виклик англійському королю. Проте, серед претендентів були церковники, такі як єпископ Вішарт, для яких така поступка не могла бути допустимою.

11 червня, виступаючи в ролі лорда-парамаунта Шотландії, Едуард I наказав, щоб кожен шотландський королівський замок був тимчасово окупований його силами і щоб всі шотландські державні особи пішли у відставку, щоб потім бути перепризначеними ним. Два дні потому, в Апселінгтоні, «Вартові Шотландії» і найзнатніші шотландські дворяни зібралися, щоб присягнути на вірність Едуарду I як лорду-парамаунту. Після 27 липня 1291 року всі шотландці зобов'язувалися платити данину Едуарду I — або особисто, або через спеціальні центри.

З травня 1291 року відбулося тринадцять зустрічей в Бервік-апон-Твіді, де претенденти на корону просили Едуарда I вирішити їх розбіжності, і цей період знаний як . Претензії більшості претендентів були відхилені, внаслідок чого серед них залишилися тільки Брюс, Балліол, Флоріс V і Джон де Гастінгс з Абергавенні (2-й барон Гастінгс), бо вони були єдиними претендентами, які могли довести своє пряме походження від Давида I.

3 серпня Едуард I попросив Брюса і Балліоля вибрати сорок арбітрів від кожного, в той час як він обрав лише двадцять чотири, щоб вирішити суперечку. 12 серпня король Англії підписав указ, яким вимагав збору всіх документів, котрі могли стосуватися прав претендентів або його власного права на панування в Шотландії, який був виконаний. 17 листопада 1292 року, а остаточно 30 листопада, більшістю арбітрів Джон Балліол був проголошений королем і коронувався в абатстві Сконе. 26 грудня в місті Ньюкасл-апон-Тайн король Іоанн I, ім'я Балліоля після коронації, поклявся, що Шотландія буде платити Едуарду I данину. Незабаром Едуард I дав зрозуміти, що вважає Шотландію васальним королівством. Іоанн, підтримуваний членами фракції Брюса, щосили намагався чинити опір такому відношенню, а шотландці обурювалися вимогам англійського короля. 1294 року Едуард I викликав Іоанна I постати перед ним і наказав, щоб той до 1 вересня цього року забезпечив його шотландськими військами і запасами для вторгнення у Францію.

Після повернення до Шотландії Іоанн I зібрав раду, і після декількох днів гарячих дебатів було прийнято план кинути виклик наказу Едуарда I. Кілька тижнів потому шотландський парламент було спішно скликано, і були обрані дванадцять членів військової ради (по чотири ерла, барона і єпископа), щоб стати радниками короля Іоанна I.

Після цього негайно були відправлені посли до Франції, щоб повідомити короля Філіппа IV про плани англійців. Вони також уклали договір, за яким шотландці повинні були вторгнутися в Англію, якщо англійці вторгнуться до Франції, у відповідь французи підтримали б шотландців. Договір був скріплений обіцянкою шлюбу між Едвардом Балліолем, сином Іоанна I, і Жанною де Валуа, племінницею Філіпа IV. Був укладений і інший договір, з королем Норвегії Ейріком II, за яким він повинен був поставити Шотландії 100 кораблів на суму 50 000 гроутів протягом чотирьох місяців в році, поки тривали військові дії між Францією і Англією. Норвегія ніколи не проявляла активності у їхніх відносинах, а франко-шотландський союз, який пізніше отримав назву Старий союз, часто продовжувався аж до 1560 року.

Не пізніше 1295 року Едуарду I стало відомо про таємні франко-шотландські переговори. На початку жовтня він почав зміцнювати свій північний кордон, щоб захиститися від можливого вторгнення. Саме в цей момент , батько майбутнього короля Роберта I Брюса, був призначений королем Англії власником замку Карлайл. Едуард I також наказав Іоанну I поступитися йому контролем над замками і укріпленнями в Бервіку, Джедбурзі і Роксбурзі. У грудні понад 200 орендарів Едуарда I в Ньюкаслі були скликані в ополчення, і в лютому—березні 1296 року відпливли на північ, щоб об'єднатися з його сухопутними військами.

Маневри англійських військ уздовж англо-шотландського кордону не залишилися непоміченими. У відповідь король Іоанн I закликав усіх шотландців, здатних носити зброю, зібратися в Каддонлі 11 березня. Частина шотландської знаті воліла проігнорувати повістку, в тому числі і Роберт Брюс, чиї маєтки в були захоплені Іоанном I і передані .

Початковий період війни: 1296—1306 роки

Перша шотландська війна за незалежність може бути умовно поділена на чотири етапи: перше англійське вторгнення і успіхи 1296 року; кампанії під керівництвом Вільяма Воллеса, і інших «Вартових Шотландії» з 1297 року до переговорів Джона Коміна про загальношотландське врегулювання в лютому 1304 року; нова кампанія, очолена Робертом Брюсом після вбивства ним Джона Коміна в Дамфрісі в 1306 році і битва при Беннокберні в 1314 році; шотландські дипломатичні ініціативи і військові кампанії в Шотландії, Ірландії та північній Англії з 1314 року до укладення Единбурзько-Нортгемптонського договору в 1328 році.

Відкрита війна почалася після нападу Едуарда I на Бервік, після чого шотландців було розбито в битві під Данбаром 27 квітня. В липні король Іоанн I Балліол зрікається престолу. В ході англійської кампанії вторгнення у Шотландію до серпня 1296 року було окупувано більшу частину країни, і після того, як Скунський камінь (камінь коронування) був вивезений з абатства Сконе і перевезений в Вестмінстерське абатство, Едуард I скликав парламент в Бервіку, де шотландська знать принесла йому омаж як королю Англії. Таким чином Шотландія була завойована, але залишилася цілою.

Але вже на початку 1297 року почалося повстання під проводом Вільяма Воллеса, Ендрю де Морея та інших шотландських дворян, що примусило Едуарда I направити додаткові сили до Шотландії, і хоча їм вдалося примусити капіталювати повстанців в Ірвіні, але Воллес і де Морей продовжували повстання, яке врешті-решт призвело до першої ключової шотландської перемоги в битві на Стерлінгзькому мості. Ендрю де Морей був смертельно поранений в бою під Стерлінгом і незабаром помер. За цією перемогою відбулися шотландські рейди в північній Англії і призначення Воллеса в березні 1298 року «Хранителем Шотландії». Але в липні Едуард I зі своєю армією знову вторгся до Шотландії, маючи намір знищити Воллеса і його послідовників, і 22 липня 1298 року він розбиває шотландців в битві під Фолкерком. Але Едуард I не зміг підкорити Шотландію повністю, перед тим як повернутися в Англію.

Точних даних немає про Воллеса і про те, що він робив після битви під Фолкерком, але є кілька версій. За деякими джерелами, Воллес вирушив до Франції, щоб битися за французького короля проти англійців, в той час як єпископ Сен-Ендрюський Вільям де Ламберт, який надав велику підтримку під час Шотландського спору, відправився в Рим до Папи.

Наступниками Воллеса стали Роберт Брюс і Джон Комін як об'єднані «Вартові», разом з Вільямом де Ламбертом, єпископом Сен-Ендрюським, який був призначений в 1299 році в якості третьої, нейтральної сторони, щоб забезпечувати порядок між ними. Протягом цього року дипломатичний тиск з боку Франції та Риму переконав Едуарда I звільнити з ув'язнення короля Іоанна I за розпорядженням Папи, і Вільям Воллес вирушив у Францію, щоб шукати допомоги у Філіпа IV; і він, можливо, також відправився в Рим.

Подальші кампанії Едуарда I в 1300 і 1301 роках призвели до перемир'я між шотландцями та англійцями в 1302 році. Після чергової кампанії 1303—1304 років Стерлінг, остання велика шотландська фортеця, була взята англійцями, і в лютому 1304 року переговори привели до того, що більшість шотландських дворян принесли Едуарду омаж, і Шотландія залишилася цілою, але визнавала себе васалом Англії. До цього, можливо, Роберт Брюс і Вільям де Ламберт, уклали союз, спрямований на те, щоб Брюс зайняв шотландський трон і продовжував боротьбу. Проте, де Ламберт походив з родини, пов'язаної з фракцією Балліоля-Коміна, тому його справжні симпатії залишилися невідомими.

Після затримання і страти Воллеса в 1305 році Шотландія, здавалося, була остаточно завойована, і повстання на якийсь період припинилися.

Період війни за правління короля Роберта I Брюса: 1306—1328 роки 10 лютого 1306 року під час зустрічі між Робертом Брюсом і Джоном Коміном, двома претендентами на шотландський трон, Брюс посварився з Коміном і вбив його на Грейфрайерз-Кірк в Дамфрісі. З цього моменту спалахнуло нове шотландське повстання.

Є припущення, що Комін порушив угоду між ними і повідомив королю Едуарду I про плани Брюса стати королем Шотландії. Угода полягала в тому, що один з двох претендентів відмовиться від своїх претензій на трон Шотландії, але отримає від іншого землі і всіляку підтримку. Комін, ймовірно, думав, як роздобути і землі, і трон, а Брюса здати англійцям. Посланця з листом від Коміна Едуарду I було перехоплено Брюсом і його прихильниками, і зрадливі наміри Коміна стали очевидними. Потім Брюс згуртував шотландських прелатів і дворян навколо себе і 25 березня 1306 року був коронований королем Шотландії в Сконе менш ніж через сім тижнів після вбивства в Дамфрісі. Після сходження на престол Роберт I почав нову кампанію по звільненню свого королівства.